v1_1

v3_3

vs2

vssp

v2_2

Біографія преосвященного владики Михаїла Сабриги

Преосвященний владика Михаїл Сабрига народився 22 листопада 1940 року у с. Бортків, Золочівського району, Львівської області.

gerb_s1

Після закінчення школи і служби у війську у 1963 році вступив до новіціяту оо. Редемптористів у Львові і одночасно почав богословські студії у підпільній семінарії.

8 листопада 1971 року склав вічні монаші обіти.

24 лютого 1974 року отримав священичі свячення з рук митрополита Володимира Стернюка.

foto_sЙого душпастирське служіння проходило в умовах постійних небезпек та переслідувань, однак Господь беріг отця Михаїла і готував до особливого служіння.

11 жовтня 1986 року таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив митрополит Володимир Стернюк.

З виходом УГКЦ із підпілля владика Михаїл був єпископом-помічником Львівської архиєпархії.

З січня 1990 року він служить у Тернополі. У 1992 на Синоді Єпископів УГКЦ було ухвалено створити Тернопільську Єпархію, а Владику Михаїла призначили її Екзархом. У 1992 році, у день верховних апостолів Петра і Павла, Святіший Отець Іван-Павло ІІ затвердив рішення Синоду.

У 1993 році була створена сьогоднішня Тернопільсько-Зборівська єпархія і владику Михаїла було номіновано її єпархом.

Помер, блаженної пам’яті Слуга Божий Кир Михаїл Сабрига 29 червня 2006 року Божого на 66 році свого життя.

Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Михаїлом

«Бог кликав мене з дитинства»

Так склалося, що за життя владика не був багатослівним і не любив розповідати про своє минуле. Ми усі сподівалися, що ще буде час. Однак Боже Провидіння розпорядилося по-іншому: преосвященного Михаїла Сабриги не стало, проте серед матеріалів Інституту історії Церкви вдалося розшукати інтерв’ю, в якому він розповідає про своє життя. Тим більше, сам владика колись говорив: «Я думаю, що ці матеріали можна використати. Вони є також даниною пам’яті тому, що пережили наші священики, вірні за приналежність до Греко-Католицької Церкви. Думаю, що можна і навіть треба деякі фрагменти матеріалу використати для історії, пропаганди вірності наших людей; нашого розуміння суті Церкви, ставлення до тих чи інших потреб, які виникають зараз і будуть виникати у суспільстві та житті нашого народу».

Необхідно зазначити, що інтерв’ю написане 15 років тому.

- Владико, розкажіть, будь ласка, про своє коріння чи так би мовити про «столицю власного дитинства».

- Я народився у селі Борткові Золочівського району у селянській сім'ї. Мій батько був бухгалтером у крамниці, а мати, як тільки утворилися колгоспи, пішла працювати на ферму. Коли наблизилися воєнні роки, то батькові запропонували працювати секретарем у сільраді, але він від цього відмовився. Тоді якраз брали людей для праці у Німеччину. Йому поставили ультиматум: або буде працювати у сільраді, або його вивезуть до Німеччини. Він вибрав друге, бо не хотів під час окупації видавати людей; волів мати чисту совість.

Пам'ятаю, як одного сонячного дня, мама бігла через кладку на інший берег річки. Там ішов чоловік з валізою.. То був мій батько, що повертався з німецького полону. Пригадую, як мати привіталася з ним. Потім він підійшов до нас, взяв мене на руки і заніс додому. Зібралися односельці. Розповідали, хто де був, що пережив.

Після того батько ще деякий час працював у селі бухгалтером, але у нього виявили рак, і він швидко втрачав силу. Лежачи на ліжку, якось сказав: «Михасю, у тебе батька не було». Через кілька днів він промер.

Моя мати ще живе, їй 82 роки (Стефанія Сабрига пережила свого сина на півтора року, упокоїлася у Бозі в грудні 2007 р. – Н. Ш.). У мене було дві сестри. Марія закінчила десять класів і померла. Молодша – Галина - живе у Брюховичах, має сім'ю. Вона пішла професійною дорогою батька і також працює бухгалтером.

- А якою була Ваша освітня стежина?

- Початкову освіту я здобув у Бортківськоій семирічній школі. З раннього дитинства любив книжки. Особливо подобалися пригодницькі, у яких були справедливі, мужні і відважні герої. Іноді у бібліотеці таких книжок не було, то я ходив в навколишні села. Мати давала мені гроші на морозиво чи цукерки, а я збирав їх, щоби тільки купити якусь книжку. Одежа, взуття мене зовсім не цікавили.

Пригадую, як захопився книжкою Стівенсона «Острів скарбів». Я не міг її придбати, тому найцікавіші моменти переписував у шкільний зошит. І ще в мене у ранньому віці проявився хист до малювання. Між текстами я навітьілюстрації вставляв. Любив також історію. власноручні

У той час відчувався брак духовного слова, більшовицький терор проти Церкви і релігії. Атеїстична пропаганда унеможливлювала придбання релігійної книжки. Віруючі інколи мусіли навіть палити таку літературу, щоб уникнути заслання на Сибір. Пам'ятаю, як палили три томи Шпіраго, молитовники «Християнської родини», а інші побожні книжки закопували у землю. Моя бабуся мала Біблі перекладі Пантелеймона Куліша, якою дуже дорожила і ховала, щоб не пропала.

Словом, відчувалася потреба Божого слова, а його не було.

З раннього дитинства я дуже любив самотність. У той час, коли хлопці збиралися компаніями, шукали різні заняття, розваги, то я хотів бути наодинці.

Пригадую, як помирала моя однокласниця. Ми якраз прийшли зі школи і стали свідками її смертної агонії. Її смерть дуже вплинула на мене. І я уже тоді подумав: чого варте людське життя? Розмірковував як слід розпоряджатися ним, бо бачив, що чимало людей живуть всупереч тому, чого навчав священик у церкві. У селі було багато пияків ітих, що погано себе вели, чинили так, ніби ніколи не мали вмирати. Їхнє земне призначення для них самих було незрозумілим. Результат таких роздумів мені дуже пригодився. А схильність до роздумів, спілкування з Богом для мене є дорогоцінними до сьогодні. Я люблю ті розважання, роздуми, бо вони дають мені багато енергії, сили душі, для перемоги всього того, чим наповнюється людське серце.

Свого часу, коли я ще ходив до школи, дуже любив національну класику, особливо Шевченків «Кобзар». Шевченковими словами я молився і куди тільки йшов, то повторяював його поеми і вірші, у яких він згадував Бога, людську душу, справедливость.

- За роки навчання у школі, під пресом більшовицької ідеології дитина могла втратити навіть ту дещицю духовності, яку їй заклали удома. Що Вам допомагало протистояти цьому?

- Хто знає, чи ми закінчили б середню школу, якби не вступили до комсомолу. Нас приймали туди у сьомому класі до пізньої ночі. На анкетах, які лежали перед нами, ми мали підписатись, хоч робити цього не хотіли. Однак були такі тривожні часи: луналастрілянина, приходили повстанці, то каральні загони червоної армії, які боролися з ними. Так що бідні селяни не знали, кого вони приймають. У такій ситуації «визволителі»під тиском заганяли молодь у комсомол. І ми вирішили, формально вступити туди, щоб від нас відчепилися і дали спокійно закінчити школу.

Більшовицька пропаганда оберігала нас від впливу Церкви. Вже тоді були так звані лектори-просвітителі. У великі свята - Великдень, Різдво вони намагалися організувати поїздку до Львова в театр чи у кіно. І весь час говорили, що Бога нема, що цивілізація виникла згідно з теорією Дарвіна. Але Всевишній свою ласку давав. Ми молилися вдома разом з родичами, так що Божа благодать з юності просвічувала нас і ми не пішли дорогою беззаконня.

- Як склалася Ваша життєва дорога після школи?

- Після служби у війську я повернувся у село, але уже тоді серйозно мріяв про художній інститут. З нашого села вийшов видатний кінорежисер Григорій Кох, котрий працював у Києві на кіностудії імені Довженка. Під час навчання та служби в армії я листувався з ним. Він радив вступати до художнього вузу, надсилав мені книжки з мистецтва. Для вступу необхідний був паспорт, тому я подався до Одеси на будівництво дороги Полтава-Кишинів. Там працював шість місяців. Потім переїхав до Львова і знову мріяв про мистецький навчальний заклад, але для цього потрібні були ще й відповідні кошти. Мати не могла мені допомогти, тому я почав шукати добре оплачувану роботу. Рік працював у будівельному тресті, після того на заводі мотопедів, згодом – на «Кінескопі». Звідти власне почався мій, так би мовити, духовний шлях.

Тоді я подружився з одним хлопцем, який запросив мене додому. Його мама давала мені читати духовні книжки і познайомила з отцем редемптористом Смалем.

Пам’ятаю, що прийшов до костелу, у якому отець сповідав. Я став до нього у чергу, але через те, що квапився на роботу, перший раз у нього так і не висповідався. Потім підійшов до нього вдруге, висповідався і заприятелював з ним. Згодом він познайомив мене з владикою Василем Величковським.

- Розкажіть про зустріч з владикою Величковським?

- Вважаю, що владика Величковський був святим у повному розумінні цього слова. Я лише скажу, що під час відправи Служби Божої один священик, який зайшов до його кімнати, побачив велике світло, яке оточувало владику.

Владика Василь - поважний отець з пишною бородою, мав дуже проникливий погляд. Коли я з ним розмовляв, він пильно дивився на мене і після невеликої паузи сказав: «Ти будеш апостолом українського народу». Очевидно,таке пророцтво владиці було дано з певних внутрішніх натхнень, тому що він мене зовсім не знав.

- На той час у Вас ще не було глибоких богословських знань?

-У мене тоді не було не тільки богословських знань, а навіть загальних, які має мати справжній християнин. Тому що в нас вдома не було ні молитовника, ні іншої релігійної літератури, а мені так хотілося мати Святе Письмо, що я аж плакав.

- Отож, після зустрічі з владикою Величковським Ви наважилися вступити до монастиря?

- Саме так, у 1967-му почався мій новіціат у підпільному монастирі у Львові на вулиці Лісній.

Будинок новіціату був страшенно запущений. Отже, треба було робити його капітальний ремонт. Ми не тільки жили у цьому домі, але й мусіли працювати на державній роботі. Я, уже говорив, працював на заводі «Кінескоп». Невдовзі після мого приходу до монастиря туди прибув отець Євген Пелех, який почав нас вчити. Спершу ми знайомилися з монашими правилами, вчили історію Церкви, догматику, моральне Богослов’я, інші предмети, які вивчають священики. Специфіка навчання полягала у тому, що ми майже не могли писати конспектів, тому що у той час відбувалися шаленні обшуки практично у всіх духовних оселях, які були під контролем КДБ. Про наш будинок кадебісти ще не знали, але невдовзі довідалися, зокрема про перебування у нас отця Євгена Пелеха.

- А за Вами стежили?

- Вони взялися за мене ще на заводі. Одного разу мене викликали у кабінет директора, де я побачив кількох людей, які сиділи і, очевидно, очікували мене. Директор запитав, як мені працюється. Потім почав мені розпитувати як ставлюся до марксизму-ленінізму? Я відповів, що, як віруючий християнин, не вважаю марксизм-ленінізм за вчення і тому сповідую Христову віру, Католицьку Церкву. Потім мене запитали: що я думаю і чи меніподобається радянська влада? Я сказав, що якби всі закони радянської влади виконувалися, то можна було б жити. Потім невідомі цікавилися, що я читаю, куди ходжу. Я їм назвав кілька книжок.

Після цього адміністрація почала брутально чіплятися до мене, мовляв, я належу до якоїсь секти. На мене наговорювали людям, щоб ізолювати від колективу. Тому я був змушений звільнитися і влаштувався на авторемонтний завод. Одного разу мене викликали у відділ кадрів. Я підійшов (було приблизно четверта година) під двері відділу кадрів і побачив молодого чоловіка орієнтовно моїх літ, який рукою перекрив і вхід до відділу кадрів. Назвавши моє прізвище, сказав, що це він викликав мене і хоче поговорити. Ми пішли у парк біля заводу. Дорогою він розпитував, як працюю, чи мені подобається робота? А коли вийшли за прохідну, він вийняв з кишені піджака посвідчення співробітника КДБ - капітан Шаповалов. Тоді я сказав до нього:

- На яку службу, по вашому я працюю на ЦРУ чи Скотланд Ярд? А він відповів:

- А чому Ви так думаєте, Михайле Йосифовичу? Ми ж боремося з валютчиками і всякими негідниками.

Я кажу: - Може, я до них належу?

Ви, напевно, не належите, але я маю з Вами говорити про серйозну справу.

Нам є відомо, що Ви хочете бути священиком.

А я відповідаю: - Якщо це є в Божих планах, то Ви зарадити цьому не зможете. Навіть при Вашій співпраці з Київським чи Московським КДБ. Божа думка сильніша, ніж людська злоба.

Паличкою на піску біля лавочки він намалював коло і сказав: - Оце держава, а всередині ми. Неможливо, щоби те, що робиться у ній, не було відомо.

Я запитав: - А що робиться?

А він повідомляє, що я готуюся до священства.

Ми можемо перешкодити твоїй кар'єрі

Але ж повірте, що я не боюся.

Ми вас випишемо зі Львова.

Я кажу: - Я живу за 50 кілометрів від Львова і буду доїжджати автобусом на працю, яку буду вважати за потрібну.

Він далі: - Ми вас вивеземо в Сибір.

Я відповідаю: - Сибір вже заселений українцями. Там є багато наших людей, нам не звикати. Якось собі раду дамо. То вже не ті часи.

Присуваючись ближче, дивлячись мені у вічі, він сказав: - Ми тебе вб'ємо, знищимо.

А я йому: - Це ваша робота: вбивати, нищити, шкодити. А наша - служити Богові. Як вважаєте за потрібне.

- Працюй з нами.

А я кажу: - Ні. Я з вами не маю про що говорити. Я не хочу, належати до церкви, якою керує КДБ?

Протягом тривалого часу він мене переслідував і шантажував. Брав трамвайний квиток і віз вулицею Дзержинського. Дорогою, між іншим, в різних розмовах з особливою з люттю говорив проти Бога. Ось який злий ваш Бог, він дав би погоду, а то падає дощ і дме вітер. Так ми приїхали у КДБ. Пропуск вже був готовий. Отже, туди зайдеш - назад не вийдеш. Мусиш мати пропуск туди і назад. І це все мусить бути при озброєних бійцях. Коли ми прийшли до його кабінету, він взявся доказувати, що Українська Греко-Католицька Церква служила німцям. Особливо нападав на Митрополита Андрея Шептицького. І щоб мені доказати правдивість своїх слів, витягнув з своєї тумбочки фотографії ще з часів німецької окупації і почав коментувати: «Ось ваш отець правив Службу Божу. А тут стоять есесівці. А там осьдоктор Лаба стоїть на трибуні при торжестві проходу німецьких військ. І так далі». Я, як міг, так боровся з ним і сказав, що у німецькій армії теж були люди віруючі, але Гітлер не запитав, віруючий він чи ні. Якщо це був священик, він міг його призначитисанітаром. Монахів - також направляли в лазарет, якщо вони не хотіли брати до рук зброї. А було також багато вояків, які визнавали християнську віру. Невіруючими були самі есесівці, спосіб життя яких і вчинки не збігалися з християнською вірою в Бога. А те, що це сфотографовано, нічого дивного, бо прийде час ( я тоді ніби говорив пророчими словами), коли ми також піднімемо фотографії КДБ теперішнього і там побачимо не одного єпископа і священика, сфотографованого під час вашої окупації України. То що ми будемо про це говорити? Та ж самаісторія.

Далі я продовжував: «Митрополит Андрей не міг служити німцям, ви це прекрасно знаєте. Він три рази писав до Гітлера з приводу нищення жидів, аби той припинив геноцид проти них та інших народів, як він це робив у Львові і на Галичині. Тут, де ви тепер, під час німецької окупації було гестапо. Митрополит Андрей вже був на возику, спаралізований і гестапо йому відповіло через священиків, яких він посилав: «СкажітьВашому Митрополитові, що якщо він буде втручатися у наші справи, то ми йому те саме зробимо».

І хоч Андрей Шептицький три рази писав Гітлерові, проте жоден з листів не був опублікований у вашій пресі. Ви про це чудово знаєте, але зневажаєте Митрополита. Не треба його чіпляти, його діла справи говорять самі за себе. Прийде час, коли ми йому поставимо пам'ятник з білого мармуру. А зараз такий уже стоїть у Тель-Авіві на центральній площі. Якщо не вірите, можете подивитися».

- Владико, скажіть, будь ласка, чи проводили кадебісти у Вас обшуки?

- Так, двічі. Перший - у 1972 році, а другий - у 1987-му. Ранком близько сьомої години задзеленчав дзвінок. Увійшли представили КДБ з ордером на обшук. Грошей не знайшли. Забрали більше тридцяти духовних книжок. Сфабрикували справу, нібито я продавав «церковную утварь», тобто церковні речі під костелом святого Антонія. Однак ні релігійної літератури, ні церковних речей ми не продавали, бо самі нічого не мали. А кожну книжку, молитовник, хрестик, медалик, усе, що дихало релігією, ми цінували на вагу золота.

Через кілька днів я пішов у міліцію і знайшов того працівника, який відповідав за обшук. Це був старший лейтенант Бедрило. До мене він поставився дуже вороже. Пам'ятаю, біля нього стояла велика сумка. Я йому розказав, що в мене робили незаконний обшук, бо все сфабриковано. Він відкрив цю сумку і почав викидати з неї різні книжки: великі, більші, менші і сказав: а це що, фабрикація?

Я кажу: - Не маю відношення до тих книг. Я ніколи їх не бачив.

- Ну, я розберуся. Прийдеш через тиждень.

Я прийшов у вказаний термін, чекав кілька годин, але коли він надійшов, то сказав: -Що, тобі горить? Прийдеш ще за тиждень.

Я прийшов знову, а він повідомив: - Начальник розпорядився не віддавати твоїх книжок.

І на тім закінчилася уся справедливість за радянськими законами. Я нічого не отримав, а преосвященний Володимир Стернюк мені сказав:

- Не йди і не шукай, бо нічого не отримаєш. У мене забрали багато чого, але також нічого не повернули.

- Під наглядом КДБ ви служили аж до визволення Церкви?

- Постійний тиск кадебістів, стеження за кожним моїм кроком призвели до того, що я звільнився із авторемонтного заводу та довгий час не міг влаштуватися на роботу. Навіть служив у цьому наміренні Службу Божу і перед освяченням сказав Ісусові, щоб допоміг мені допоміг. Тоді я направився у книгарню. Думав, попробую і таку делікатну, інтелігентнішу працю.

- Поближче до книги?

- До того, що так любив з дитинства. Зайшов у крамницю, дивлюся - на вікні оголошення: «Книгарня №1 потребує книгоноша». Я не знав, що таке книгонош. Думав, що це той, хто носить книжки. Виявилося, що книгоноші це ті, особи які продають літературу в кіосках. Але, не знаючи цього, прийшов до директора. А він на мене дивиться і каже: «Є тут такий несерйозний хлопчина, який день приходить, а три його нема. Ми хочемо його звільнити. Приходь у четвер ми цю справу з тобою вирішимо.

Я оформився на роботу, але незабаром і там мене знайшло КДБ. То вже був 1989 рік. Одного разу представник служби держбезпеки зайшов у книгарню і попросив директора надати на кілька годин кабінет. Почалася розмова про те, що у суспільстві проходять великі зміни і, не виключено, що Католицька Церква буде визнана й зареєстрована. А потім запитав: процес мав би бути спрямований і що треба зробити? Я йому сказав, передусім треба, визнати, що ви протизаконно чинили усі ворожі акції Католицькій Церкві; щоб повернули храми, монастирі, бібліотеки, духовне добро, яке ви награбували. Ми з ним говорили про церковні справи приблизно годину. І це була моя остання зустріч з представником КДБ. Більше я їх, на щастя, не бачив.

- Прошу розказати про Ваш новіціат і монаше життя у підпіллі…

- Наше життя на Лісній (підпільний монастир у Львові) починалося о п'ятій ранку. Ми робили півгодинне розважання, брали якусь тему з правди віри чи про останні речі - смерть, суд, Боже небо, пекло і роздумували над ними. Один з нас читав уголос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. О шостій годині була Служба Божа у нашій каплиці. Потім 15 хвилин благодарення і часослов. Після полуночниці, утреніх часів ми йшли на сніданок і до праці. Поверталися пізно, тому після вечері кожний мав у відповідні години якусь роботу. А в ті запрограмовані години для занять отець Євген викладав різні богословські науки Так тривало кожного дня. Як я говорив, ми нічого не писали, а більше слухали. Не можна було, щоби кадебісти не довідалися, що ми готуємося стати священиками. Це було б дуже сильним аргументом, аби вони могли нас чи отця ув'язнити, чи, розігнати нас. Ми мусіли бути завжди на сторожі, щільно закривати вікна, бо на наших дверях, та вхідній хвіртці вже з'явилося слово «монахи» написане крейдою. На роботу мусів раненько виходити з дому і побачив чоловіка, який стояв біля хвіртки і супроводжував мене до трамваю і з нього до самої праці. Отже, за нами стежили. Ми це знали….

- Владико, чи пам’ятаєте як проходили облечини і хто їх проводив?

- У 1967 році тодішній протоігумен редемптористів, пізніше владика, Филимон Курчаба підготовив нас та благословив на облечини. Перед кожними обітами і облечинами ми проходили так звані реколекції. Перші з них нам давав отець Лемішка, а другі - отець Мисак.

Дальше поступ по цій духовній драбині відбувався у такому поряду: 1 березня 1970 року містоблюститель владика Володимир Стернюк уділив мені піддияконат у каплиці на вулиці Рясній. 12 травня 1971 року я склав обіти на шість місяців, а 8 листопада – вічні.

- Що Ви відчували у той час, коли склали вічні обіти?

- Тоді відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, так би мовити було, світло, яке говорило, що ти робиш ці речі і для кого ти робиш - бо що таке монашество? Це зречення усього і потреба йти за Христом. Значить, зректися батька, якого вже не було; матері, яка потребує допомоги і опіки; сестри; зректися усіх приятелів, уподобань, які досі мав, щоби виконувати те, чого досі не робив. І то не на якийсь час, а на вічність, до останнього подиху серця. Коли складаєш вічні обіти, ти вже ставиш крапку над усіма сумнівами - ти вже усе вирішив. У тебе було досить часу, щоб зрозумів, чи можеш це зробити. Отже, до нас такі спокуси приходили, мовляв навіщо мені це? То така тяжка праця. Кадебісти до тебе ходять, не знаєш, що вони з тобою зроблять. Краще би ти все залишив і був звичайним чоловіком. Працював би на якомусь заводі, ходив би у театр, кіно. А тут - є обов'язок, тут маєш розпорядження кожну хвилю часу зранку до вечора. Ти людина посвячена для Церкви, для Бога. З отцем Михаїлом Шевчишиним тми не раз роздумували: «Чи це для мене? Чи випадково я сюди потрапив?» Бувають же у світі різні випадки. Не можемо говорити, що то все Боже Провидіння. Святий Августин каже, що всі ті випадки - богохул. А тоді тих слів я ще не знав.

Я міркував: хто зна, може, такий збіг обставин, що я був на заводі. І мама приятеля познайомила мене зі священиками. А чого хоче від мене Бог? Чи я маю дійсно покликання? Чи буду щасливий, коли візьму на себе такий відповідальний обов'язок? Чи зможу осягнути богослов’я? Чи зможемо безконспектів, та відповідних книжок осягнути ту науку, яка потрібна священикові-монахові? Може, краще дбати про свою власну душу, ніж про багато душ? Такі сумніви були настільки великими, що одного разу я подумав: віддам часослов отцю Шевчишину і піду додому, бо вже цілий рік не був там. Удома не знали, де я подівся? Мама переживає, а я нічого не можу сказати, боюся, щоби не розсекретилась таємниця.. Адже, могли допитувати рідних, настрашити їх… Так що я нікому нічого не говорив. Мати дізналася, що я священик, лише тоді, коли я вже відправив з владиками Службу Божу; після виходу з підпілля у 1990-му році, коли приїжджав Мирослав Марусин. Отже, у монастирі я пережив велику внутрішню боротьбу, але ніколи з нічим не спішив. Я не применшував своєї побожності. Мав бажання до молитви, чи ні мав, докоряли мене різні сумніви - я ніколи не опускав часослова, вервицю, молився по кілька разів на день, регулярно служив Службу Божу.

А ще одного разу отець сказав нам, ніби Богом висловлену думку: «Коли б навіть хтось з вас не мав покликання у монастирі, але, скажімо, ви подібні були до того чоловіка, якого хтось взяв із зараженого місця, зачумленого їдким димом, шкідливим для організму і привіз на те місце, де цього немає, то ви нічого не втратите. Так само і ви, якщо б навіть не мали покликання, Бог вас не покликав, але ви совісно виконуєте те, що зобов'язуєтеся, то Господь дасть вам це покликання». Це був доволі сильний аргумент. І він переконав мене, що треба іти далі. Назад дороги нема. Що взамін ти можеш прийняти за те, що тобі дано? Життя швидкоплинне, ти ще молодий, швидко постарієшся. Хіба будеш шкодувати, що служив Христові, що йшов за ним, несучи хрест? Бо що може дати людині вільний світ? Будеш ходити ловити рибу, матимеш багато часу, але все це минеться, а яким буде підсумок життя? За чим будеш шкодувати: за тим, що втратив, змарнував, чи за тим, що пустив на вітер своє життя? Зрештою перемогли здоровий глузд і мудра філософія. Я і далі йшов уперед. Приймав обіти, став отцем-редемптористом. І завжди вірив, що Бог добре покерує.

- Яким чином відбувалися Ваші свячення?

- Мої свячення на диякона і священика - то окрема історія. У підпіллі були два брати Либ'яки - Іван і Дмитро. Мене святили у той день коли отець Дмитро помер ілежав на катафалку... Я ніби його замінив, брав естафету Христа з його рук і мав продовжувати справу, до якої нас покликав Бог. Ці свячення запам'яталися на все життя. Ми прийшли у відповідну годину, переодяглися. Мені уділяли дияконство і священство водночас. Якраз у пору Літургії хтось задзвонив, у кімнаті було чути найменший шелест, скрипів кожний кусок паркету, а дзвінок не зупинявся протягом 15 хвилин. Тоді нам приходили різні думки. Ми не боялись що нас арештує КГБ, але було шкода, що арештують нашого святителя, який був дуже ізольований. Йому було важко вириватись кудись, бо за ним стежили.

- Перепрошую, а хто це був?

- То був наш Кир Володимир, владика Стернюк. Ми пошепки відправляли Службу Божу, уділяли Святі Тайни і чули як на площадці говорили: «Он єсть. Он почту брал». Мова йшла про господаря тієї квартири, а ми думали, що КДБ нас вистежило і хоче арештувати. Це була сиропусна неділя святого священномученика Власія - 24 лютого 1974 року.

- Владико, які відчуття огортали Вас у той момент, коли вже були висвячені на священика?

- Виходячи з тієї квартири, я зауважив певні зміни. Зовні їх не було видно, але вони відчувалися: ти став Христовим священиком. Отже, Божественна благодать, слова святителя наслали ласку Святого Духа - ти посвячений на єрея, віднині ти священик! Ти готувався до цього, у тебе були сумніви. Нарешті вони зникли. І по-іншому не може бути - ти священик вовік за вченням Мелхіседека. Про це ніхто не знає, ні мати, ні рідні, ні близькі, ні товариші по праці, але священича праця, священичий обов'язок уже лежить на тобі. Від сьогодні ти будеш виконувати його роботу. Через тиждень після висвячення я почав правити Служби Божі. Незабаром сповідав, причащав, обслуговував людей у їхніх духовних потребах.

Після того мене направили до Тернополя, де існувало братство Матері Божої Неустанної Помочі. І завжди, в останню неділю місяця, я приїжджав до цього братства, яке збиралося конспіративно у різних будинках.. Інколи ми збиралися ранками, аби не було помітно і щоб ніхто не доніс про наші відправи у каральні органи. Там ми правили Службу Божу, виголошували духовні науки. Згодом я отримав направлення на Золочівщину, де відвідував сестервасиліянок. Так почалася моя діяльність на Тернопільщині і Львівщині, я відправляв у приватних будинках, де збиралися люди на таємні Служби Божі. Я давав шлюби, хрестив, хоронив, відправл і чим міг підтримував наших вірних.

- Якими у часи підпілля були стосунки між єпископами, монашими згромадженнями та священиками?

- Найголовніше, що ми відчували плече один одного. Зустрічалися з отцями василіянами і зі студитами, які жили у Львові. Ми вирішували справи, що цікавили нас, бо мали спільного ворога. Ми обмінювалися інформацією. порадами, щоби виглядати сильнішими і боронили загальне добро.

- Попрошу детальніше розповісти про програму молитовного життя. Чи була у Вас можливість сповідатися?

- Ми молилися вдома часослов старослов'янською мовою. Книжки, використовували за підручники богослов’я, здебільшого вони були польською та латинською мовами.

Щодо духовного проводу, то сповідатися до римо-католицьких священиків не йшли. Ми мали своїх сповідників, досить вишколених отців, які були добрими авторитетними провідниками. Це отці Решетило, Дмуховський, Смаль, Юськів, Пелех та інші.

Моїм провідником тривалий час був отець Смаль. Його не треба було шукати у приватних будинках Львова чи в інших місцях. Він завжди спеціально приходив, аби сповідати українців у римо-католицькій катедрі.

Правда, каральні органи не давали йому спокою: викликали у КДБ, погрожували, забороняли приходити до костелу. Саме від нього я отримав своєрідний поштовх на духовну дорогу життя і у згромадження отцівредемптористів. Коли ми отримали свячення, то вже сповідалися один в одного. Іноді до мене приходили сповідатися, бо додому було небезпечно заходити. То ми такнібито йшли між людьми, з центру Львова, де я працював у книжковій крамниці №1 перед пам’ятником Міцкевича. Хто хотів до сповіді, чекав, а потім дорогою я на ходу сповідав і давав розгрішення. сестри, місцеві люди. Ідучи з роботи, я сповідав їх дорогою. Робив це на ходу

- Владико, а яким чином поповнювалася монаша спільнота?

- Наша духовна спільнота поповнювалася у великій мірі через костелі, оскільки всі греко-католики здебільшого його відвідували. Там були і сестри-монахині в цивільному одязі, бо їм не можна було одягатися на взірець католицьких монахинь. Вони придивлялися до людей, зауважували, хто часто бував на Службі Божій, як молився, як поводився під час Богослужіння. Перевіряли, з якої він родини, де працює. Ми також відвідували людей, відправляли Служби Божі в їх домах. Від них також отримували інформацію про побожну молодь. Тим, хто мав внутрішній потяг до такого особливого духовного життя, ми допомагали, давали відповідні поради, літературу, вчили, як поводити себе серед товаришів. Так розвивалися їхні покликання. Ми контролювали велику територію і в такий спосіб залучали відповідних людей до служби і шукали кандидатів на майбутнє.

- Може, пригадуєте тих людей, які Вам допомагали у важких обставинах підпільної душпастирської праці?

- То були люди, які відповідали за певні громади - підпільних католиків. У їхніх оселях відбувалися Богослужіння, уділялися Святі Тайни. Їх було небагато, щоб убезпечити себе від усяких несподіванок. Вони зв'язувалися зі священиком, замовляли Службу Божу, завчасно повідомляли про потреби у духовному обслуговуванні: вінчання, хрещення тощо. Ми також сповідали тих, які мали вмирати. Не один раз, і навіть уночі, їздили до Золочева чи Львова у певні потаємні місця чи до лікарні.

- Владико, а як проходили спільні молитви, Служби Божі, обряди хрещення, вінчання, похорони?

- Усі наші церковні дії, ми їх називаємо требами, уділяли у певний час. Скажімо, у Тернополі треба було дати шлюб. Мене повідомляли, куди потрібно прийти. Там уже чекали люди, які везли на місце події.

Я не пам'ятаю, щоб колись відправив Службу Божу без співу. Усі підпільні Служби Божі при зачинених дверях я завжди відправляв співані. Саме співом, бо то є прослава Бога, і ми старалися навіть у таких умовах, щоб усе проходило на висоті, давало насолоду душі і на прославу Бога.

Перш, ніж почати Богослужіння, ми кожного разу сповідали людей. Для цього священик ішов в іншу кімнату, а люди один за одним ішли до нього сповідатися.

Потім священик готувався до Служби Божої, правив проскомидію і Службу Божу, виголошував проповідь.

Крім того, членам братств, таким як Матері Божої Неустанної Помочі, давали духовні науки - навчали смиренності, скромності, духовного читання, віри і терпеливості; заохочували, щоб вони регулярно вправлялися у тій чи іншій чесноті.

Розповідали про тих святих, які залишили гарні зразки свого духовного життя. Ми прищеплювали людям потребу і вони також ставали побожними. І деякі з них так перейнялися тією наукою, що навіть шкодують за підпіллям, лишилася у їхній душі глибоким слідом.

- Чи відрізнялися тодішні обряди хрещення, вінчання від нинішніх, коли Церква стала відкритою?

- Вони нічим не відрізнялися. Хіба тільки тим, що у часи підпілля це робилося приватно, на квартирі. А весь порядок відправи проходив чітко за інструкцією з Требника. Тільки ми не писали ніяких документів про хрещення, бо тоді були різні обшуки, тому ті документи про хрещення чи вінчання ми виписуємо вже тепер.

- Чи доводилося Вам хоронити у підпіллі?

- Ні, тоді не випадало хоронити нікого. Я тільки приготовляв до смерті - сповідав, уділяв тайну Оливопомазання, потім відправляв похорон у хаті, але йти на цвинтарми не могли, нам це було заборонено. Однак отець Смаль хоронив усіх, за це його нерідко били кадебісти, але таких було мало.

- Владико, у той час стати нав священиком було небезпечно, а щодо єпископської праці, то це можна порівняти з власноруч підписаним собі вироком. Що ж тоді спонукало містоблюстителя УГКЦ Володимира Стернюка висвячувати єпископів у той час?

- У цьому була певна потреба. Преосвященний Володимир Стернюк був ізольований настільки, що дуже занепокоївся майбутньою долею нашої Церкви. Адже тоді були і священики, кандидати, яких треба було святити, і необхідний був контакт зі священством. А там, де він жив, біля воріт завжди чергував представник КДБ. Багатьох він знав в обличчя, тому просто виганяв отців, які йшли до преосвященного. Цим занепокоївся Митрополит і вирішив, що треба святити відповідну кількість єпископів, які могли б у цій критичній ситуації працювати і далі продовжувати справу нашої Церкви. Тому він висвятив Юліана Вороновського, Филимона Курчабу, а 11 жовтня 1986-го року й мене.

Пам'ятаю, був дуже гарний день. Я йшов до його брата на вулицю Маяковського у Львові, де ми мали зустрітися з ним на свяченні.

Преосвященного Володимира ще не було, але через двадцять хвилин чи півгодини він прийшов стривожений і каже, що петляв різними вулицями, оглядався, чи кого немає, бо за ним дуже стежили. Коли преосвященний виходив з дому за покупками, то за ним завжди ступали кадебісти. Пам’ятаю, він сказав: «Треба трохи почекати. Я намагався бути непомітним, але не знаю, чи мені це вдалося. Ми спостерігали з вікна, що діється на вулиці, бо обстановка була дуже напруженою. Потім владика дістав зі сховку старий Требник і розпочав свячення. При цьому був присутній йогобрат отець Остап. При свяченні єпископа зазвичай мали бути присутніми три єпископи, але у надзвичайних умовах про це не могло бути й мови. Після свячень ми знову переживали як вийти з дому. Спершу вийшов він, потім я пішов і весь час напружено оглядався, чи бува хто за мною не йде. Бо коли висвятили єпископа Курчабу, то наступного дня його викликали у КДБ і співробітник цього відомства відразу сказав: «Вітаю Вас, ексцеленціє». Очевидно, що помешкання митрополита прослуховували.

- І що до кінця підпілля спецслужби не знали, що Ви єпископ?

- Ні. Вони навіть не могли доказати, що я священик, тому що мене жодного разу не застали на Богослужіннях. І не мали для цього ніяких доказів

-А в часи переслідувань Ваша родина зазнавала репресій від місцевої влади?

- Як я уже говорив, про те, що я священик, ніхто не знав, навіть моя мати і сестра. І вони не могли нічого нікому іншому сказати, але розмови про таке у моєму селі люди вели.

Правда одного разу сестра мені розповідала, що у Брюховичах (вона там працює і живе) один з урядників щось натякав їй про мене, але вона нічого не знала і нічого не могла сказати. Так що всі жили спокійно.

- Якими залишилися у Вашій пам’яті найщасливіші моменти підпільного душпастирювання?

- Це передусім вступ на дорогу досконалого життя. Таким вважається монаше життя. Найрадіснішим був момент, коли я складав обіти. Їх складав з великим піднесенням і переконанням тієї душевної правоти, що я пізнав правду, вона мене визволила і дала мені те світло, яке пізнаю під призмою вічності. Отже, я був тоді сильно утверджений і не сумнівався: те, що я зробив, це надзвичайно велика Божа Благодать. Тому я дуже дякував Богу тоді і дякую зараз, що, незважаючи на різні труднощі, Він вивів мене з-під убогої селянської стріхи і поставив у Церкві на високий світлий свічник. Ця Божа Благодать, ця Ласка вимагає, щоб я завжди про це пам'ятав, що це збулося лише з допомогою Божої Матері, до якої мав і маю особливу набожність. Дякую Їй за те, що вона мене спомагає і кріпить, що відчуваю таку душевну рівновагу. У моїй душі немає ні краплинки жалю за те, що я зробив у напрямі до зустрічі з Богом, до служіння Христовій Церкві.

- Владико, чим відрізнялася Ваша єпископська праця від священичої?

- З прийняттям єпископського сану я відчував більшу відповідальність, бо вже мав обов’язок святити отців, слідкувати за їхнім зростанням у духовності та науці. Отже, ми переживали за це і відчували відповідальність, щоб ті, хто хоче стати Христовими священиками, провідниками нашого народу, його апостолами, були належно вишколені і готові прийняти різні труднощі пастирського життя. Ми ішли на свячення, як на смерть. Пригадую перше свячення отців, яке відбувалось у приватному будинку. Я подивився на свою кімнату і подумав, чи повернуся сюди, чи там мені ребра поламають..

Коли б кадебісти нас спіймали, навіть не при свяченні, а тільки б знайшли наші речі, то вони б не поступали, як зі владикою Стернюком, а нас просто знищили б. Вони ж звітували Москві, що з Уніатською Церквою покінчено, а тут появляються нові владики. Звідки? Хто святив? Може, вони б знущалися з нас, а тоді позбавили б життя. У підпіллі з 1986 до 1990 року я висвятив вісім священиків.

- Владико, чи сподівалися Ви на легалізацію нашої Церкви?

- Під час виходу з катакомб ми мали дуже оптимістичні надії, думали, що коли вийдемо з підпілля нас зареєструють, то наші православні брати втішаться тим, що ми, Церква, яка стільки натерпілася, може стати явною; що вони дадуть нам можливість молитися у наших храмах; що ми з ними домовимося про почергову відправу; про те, що поки вони будуть будувати - разом будемо молитися, визнавати свою віру, жити в єдності. На жаль, коли ми вийшлиз підпілля, то не побачили бажаного ставлення ні від влади, ні від наших віруючих православних.

- Коли Ви відчули, що наша Церква дійсно буде легалізована?

- Коли дізналися, що Президент Союзу Горбачов поїхав до Рима і має зустрітися зі Святійшим Отцем, то зразу сказали: «Це початок нашої свободи». І ми не помилилися. Святійший Отець у тій розмові, зробив те, що належалося зробити. Ми були з ним на зустрічі під час першого Синоду нашої помісної Церкви і переконалися, скільки Папа зробив для Української Греко-Католицької Церкви, нашого народу своїм старанням для того, щоб нас визволити з катакомбів, дав нам свободу дітей Божих. То була найрадісніша новина і оптимістична нота настрою нашої душі. Це відбулося під кінець 1989-го року. Ось тут, у Тернополі, 22 грудня греко-католики уже увійшли до храму після свята Непорочного Зачаття і тому цей храм назвали Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Блаженна хвилина, історичний момент, який ніколи не забудеться.

- Владико, в яких акціях Ви брали участь?

- Преосвященний Стернюк видав розпорядження до певного часу не виявляти себе. Отже, коли отці йшли правити молебні за героїв України, мені було заборонено це робити. Однак я брав участь у поході до Собору св. Юра. Перший і останній раз. Перший - був ще як рядовий у цивільному і йшов тоді між людьми. А під час останнього походу на Святоюрську гору я вже йшов у ризах єпископа. І що знаменно, що саме я вів цей похід, тому що крім мене, жодного єпископа не було. Вони, отці старшого покоління, їхали позаду на автомобілях. А мені преосвященний Володимир сказав: «Ти ще молодий і поведеш колону». Я вів вірних через усе місто після відправи у церкві Преображення. Це була неабияка радість і великий тріумф нашої Церкви.

- А яких труднощів Ви зазнали особисто?

- Ми мали право визнавати свою віру, але не мали де визнавати її, де практикувати нашу набожність. Уже закінчилося підпілля і треба було збиратися разом, а ми не мали ні монастиря, ні церкви. Почалися візити до виконкомів, до тодішніх урядників. І саме це напруження було найбільшими труднощами. Ми старалися, аби щось було, щоб жити разом, молитися. Ми мали свій монастир, а він був зайнятим. Таким був перехідний період. Поки нам щось дали, то ми доклали багато зусиль.

- Як складалася Ваша служба після легалізації Церкви?

- Наприкінці 1989 року до мене прийшов владика Филимон Курчаба і сказав: «Подавай заяву на розрахунок і на Різдво Христове поїдеш до Тернополя». Тоді я пішов до нашого містоблюстителя Володимира Стернюка, який планував мене залишити у Львові. Преосвященний підтвердив моє направлення на Тернопільщину, бо там люди також навертаються до своєї віри.

Таким чином, уже на Різдво я відправляв у Тернополі, але мене попередили, щоб я ще не виказував свого єпископського сану, а був нібито представником Митрополита Володимира Стернюка на Тернопільщині. І лише у 1990-му, у березні, вночі отець Смаль з сьогоднішнім владикою Колтуном забрали мене до Львова на відправу. Там вперше нас обнародували як владик у присутності Папських легатів Мирослава Марусина і Митрополита Стефана Сулика. Преса тоді проінформувала, що існує ієрархія Греко-Католицької Церкви. Серед інших було названо і моє прізвище як єпископа, але не тернопільського єпископа, а просто помічника Патріарха.

- З 1990 року Ви постійно перебуваєте на Тернопільщині?

- Так, після утворення Тернопільської єпархії у 1993 році мене призначили її єпархом. Перед Собором Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відбулася моя інсталяція, на якій були присутні Блаженнійший Мирослав Любачівський, Папський нунцій Антоніо Франко та багато вірних.

З тих пір я відчуваю обов'язок бути батьком, провідником мені довіреного народу. За словами апостола Павла, я намагаюся бути всім для всіх. Не завжди вдається усім догодити, але, як кажуть, ще такий не вродився, щоб усім догодив. І все ж стараємося, щоби не робити нікому кривди, оскільки це можливо для добра Церкви, для добра людських душ.

- Чому, на Вашу думку, Всемогутній Бог дозволив такий важкий період переслідування, репресій, гонінь проти Української Греко-Католицької Церкви?

- Відповідь на це запитання маємо в останніх словах Митрополита Андрея. У передсмертних пророчих словах він сказав, що «наша Церква буде знищена, але не падайте духом, бо вона буде відроджена ще кращою. З великим блиском святості і досконалості її вірних».

На мою думку, причина цієї тернистої Голготи нашої Церкви, українського народу полягає у тому, що ми є в єдності з Христовою Церквою, а Христова Церква світом не прийнята, вона завжди має ворогів. Тому Ісус слушно сказав: «Мене гонили і вас будуть гонити. Мене переслідували і вас переслідуватимуть. Радію, що належу до цієї Церкви, яка буде завжди свідченням правди і єдності. Я тішуся тим, що ми, незважаючи на безліч роздорів і труднощі, упродовж століть, зберегли єдність, яку мали ще на початку християнства. Наші владики завжди дбали про неї, відновляли її. І це нам вдалося, тому що Христова твердиня, Його Церква стоїть на такім фундаменті, якого не зрушать жодні супротивні сили. Це пробували більшовики і поламали собі зуби. І так буде з усіма можливими майбутніми ворогами Католицької Церкви, які захочуть розірвати цю єдність. Ми належимо до тієї Церкви і будемоналежати до неї. Тільки в єдності з нею ми бачимо щасливе майбутнє Української держави і всього нашого народу.

- Чому більшість християн трималися стійких позицій, а деякі все таки пішли на компроміс?

- Віра - це Божий дар, тому, щоб зберегти правду, за словами Христа, треба бути вірним у найменших речах; щоб витримати у добрі і не піддатися засліпленню різних пропагандистських течій, які існують на світі, треба завжди бути у стані Божої Благодаті і покірною людиною, бо лише вона має доступ до Божого Серця. «На кого ж гляну? На тих, у кого Покірне Серце». Святий апостол Яків висвітлює цю тайну такими словами: «Бог покірним ласку дає, а гордим противиться». Отже, всі ті, які були послушні до своїх наставників, які чинили Божу Ласку, які сумлінно виконували свої обов'язки, витримали цей екзамен.

- Владико, як, на Вашу думку, християнин повинен обороняти людську гідність і Богом дані права?

- Наша Церква, єпископат, священики завжди говорять, що вони співпрацюють з державою до того моменту, до того рівня, поки їхні дії збігаються з Божими законами. Якщо ж їхні зусилля, закони нам шкодять, чи противляться Божим законам і Церкві - не маю обов'язку співпрацювати з такою владою. І це власне підтвердив Митрополит Андрей під час окупації Львова німцями, де він рішуче виступив проти нищення людини. Незважаючи на те, що з ним могли зробити те саме, що з євреями. Так само і ми завжди повторюємо, що підтримуємо владу настільки, наскільки вона шанує Божі закони, Боже життя людських душ. І це є основним принципом, якому ми завжди будемо вірні.

Детальніше...

Спогад єромонаха Михаїла Шевчишина

Отець митрат Михаїл Шевчишин: “Ми подивляли його простоту і скромність”

Публікуємо фрагменти споминів близької до померлого владики людини, ієромонаха Чину Найсвятішого Ізбавителя отця митрата Михаїла Шевчишина, який розповів про деякі невідомі епізоди з нелегкого і водночас такого активного, богопосвяченого життя преосвященного Михаїла.

Наприкінці 1966 року, коли я мешкав у монастирі на вулиці Лісній у Львові, який був у той важкий час діючим монастирем , одного вечора приходить юнак. Я його запитав: як тебе звати? Він відповів: «Михась. Я хочу бути у вашому монастирі. Мене сюди направив владика Величковський». Наступного дня я пішов до владики і він мені сказав, що саме цей хлопець має бути зі мноюу монастирі. Що знає його уже півроку. Він дуже скромний, тихий, мовчазний, тож вірить, що у майбутньому він стане добрим священиком. Михайло був зі мною до квітня, а у квітні 1967 року до нас прийшов о. Пелех, брат Йосафат, який уже мав стаж монашого життя, і так ми усі проживали у спільноті. Молитви, розважання, Служби Божі і, крім того, йшли до праці, адже мусили працювати. Брат Михаїл був дуже здібний, мав велику бібліотеку. Він працював на електроламповому, згодом на авторемонтному заводі. Уже як закінчив студії і став священиком, то перейшов працювати до книжкового магазину, оскільки хотів бути ближче до інтелігентної сфери. Пригадую такий епізод: директор магазину на час своєї відпустки, на велике здивування усіх, замість себе призначив Михаїла – простого робітника, оскільки знав його як чесну, сумлінну, порядну людину і був упевнений, що він справиться. Незважаючи на те, що там були продавці зі спеціальною освітою.

Він дуже любив книги, багато читав. Бувало, що продавці відлучалися на короткий час, і просили Михаїла постояти за прилавком, потім дивувалися, що за якихось дві-три години він вторгував більше, ніж вони протягом цілого дня. Причиною було те, що Михайло зацікавити людей, розповісти про ту чи іншу книгу. Це був муж молитви, я з ним жив сорок років. Повірте, спільнотне життя не просте, сповнене нелегкої боротьби з собою, зі спокусами, однак я не пригадую, щоби у нас виник хоч якийсь конфлікт, ніхто ніколи не підвищував навіть голосу, усі вели спокійне, молитовне життя, віддане Богові.

Коли ж про нас дізналися наші «покровителі», то почали відповідно «впливати» на нас. Коли брата Михайла запитали чому він сюди прийшов, а міг же при своїх здібностях стати видатною людиною, він відповідав: «Нічого, мені вистачає і того, ким я є тепер». Вони були здивовані, як можна булопри таких обставинах вести духовне життя. Ці наші «покровителі» - кадебісти, керівники організацій, партійні функціонери нас дуже «любили». Докучали, принижували, однак з любові до Бога ми все це терпеливо переносили. Пам’ятаю, одного разу, коли Михайло був уже священиком, ми прийшли на квартиру для відправи Служби Божої, у якій брав участь і владика. Тільки-но ми почали відправу, почувся дзвінок у двері, який настирливо дзвонив протягом 15-ти хвилин. Раптом виходить сусід і говорить: «Звоні, звоні, он єсть, я відєл, как он брал почту». Ми це чули, тож затерпли, бо могла бути велика біда. Диявол мстився, бо не хотів цього, він прагнув зруйнувати, знищити усе святе, Боже.

Владика Михаїл був муж молитви (ніколи не випускав з рук вервиці), муж правди, великий проповідник. Він не тільки добре знав Святе Письмо, але й жив його засадами, дотримувався високої моралі, був скромний, невибагливий у побуті, тихий, добрий, лагідний.

Я переконаний, що це Господь вибрав його. Бо покликання монаше, священиче чи єпископське не є людське, це справа Божого Провидіння. Бог кличе і, посилаючи труднощі, дає сили їх подолати, перенести усі терпіння, які виникають на цьому тернистому шляху.

Якось на місіях я сказав такі слова: «Коли б я не був сьогодні священиком, я ніколи б ним не став». Один чоловік, учасник місій, дуже здивувався: «А чому ви ним стали?» «А тому, що у час вибору Бог немовби закриває ту високу відповідальність, яка стоїть перед священиком, тим паче – перед єпископом. Уже потім, починаєш усвідомлювати, яку нелегку ношу взяв на себе, адже священик відповідає за всі душі, які Господь доручив йому». Владика Михаїл ще тоді дав згоду, був готовий на все: на терпіння, на переслідування, яких було так багато, що, здавалося, іноді уже того всього не витримаємо. Коли ми приходили до владики Филимона Курчаби, який був нашим протоігуменом, і просили у нього моральної підтримки, оскільки й справді було дуже важко, то преосвященний завжди казав: «Чого переживаєш, ти ж віриш, що над нами є Бог. Він дає терпіння, але й дасть сили і витривалості їх перенести». Якось вранці до нас прийшли на ревізію відповідні працівники, перевернули все і в мене, і у брата Михайла. Перед тим прибув дільничний, який, як з’ясувалося, був доброю людиною, і сказав: Михайлові, що йому зараз накладуть наручники і заарештують. Я відповів: «Але ж це ви прийшли на ревізію». Однак він заперечив: «Хто такий я, як і той слідчий, що пише протокол. Ми послушні виконавці. Вами займаються інші люди, які можуть вас арештувати». А потім запитав, показуючи на владику Михаїла: « А хто він?» Я здивувався: «Хіба ж ви не знаєте?» «Так, знаємо, однак такого світлого розуму і мудрості я ще не зустрічав». Тоді владика промовив: «Прийде час, коли оправдають тих, яких ви потоптали, а вас викинуть, понизять, ви не будете мати місця». За такі слова могли дати великий термін, але він не боявся сказати на захист своєї Церкви, рідного народу. Вважаю, що це був подвиг духовної особи, справжнього патріота України.

Несучи свій нелегкий хрест, владика Михаїл завжди був покірним. Він ніколи не сказав: я чогось хочу, або мені щось не так, чогось не вистачає. Задовольнявся найменшим, найскромнішим. Чи то в одязі, чи у їжі. Єдине у що він вкладав гроші, це книги, які дуже любив, з яких черпав знання, мудрість. Його мати довго не знала, що Михайло став священиком, тим більше –єпископом. Коли написали в газеті, що він поїхав на свій перший єпископський Синод, аж тоді дізналася про все.

Світлої пам’яті владика Михаїл був і є для нас зразковим прикладом справжнього духовного пастиря, ми повинні його наслідувати. Зараз усі подивляються його мудрістю, адже не маючи високих студій, був глибоко обізнаний з багатьма богословськими науками, досконало знав Святе Письмо, про що свідчать його численні проповіді. Владика був дуже ерудованим, своєрідною «ходячою енциклопедією.

Я вдячний Господу Богу, що дав мені можливість жити і служити з такою видатною людиною, воістину добрим Христовим пастирем. Пригадую, якось він, жартуючи сказав: «З Божої волі ми помінялися місцями, адже ви мене вчили азів духовного монашого життя».

У монастирі я був його магістром, а згодом цілував йому руку, оскільки, ставши владикою, преосвященний Михаїл був князем Церкви.

Пригадую і такий випадок: до нас прийшов ще один Михайло, якому я, коли він був ще у четвертому класі, говорив: «Ти у майбутньому станеш священиком, будеш у нашому Чині, у монастирі настоятелем, а я тоді вже буду старий, однак буду тебе цілувати в руку». Юнак, засоромившись сказав: «Такого не може бути!» Проте так і сталося. Ієромонах Михаїл Волошин (а це був саме він) згодом став протоігуменом. Якось, беручи у нього благословення, я, згідно з відповідним етикетом, хотів поцілувати його в руку, однак отець Михаїл не дозволив. Тоді я сказав: «Не маєш права мені заперечувати у цьому».

Так само й тут. Владика Михаїл Сабрига прийшов до монастиря як новик, згодом як студент. Нас тоді вчили на високому рівні, вчили професори, які, здобули освіту в богословських академіях, закордонних університетах. Майже усіх їх уже немає, вони, як і владика Михаїл, у вічності. Це владики Величковський. Стернюк, Курчаба, отці Стисловський, Бахталовський, Малік. Це були великі мужі Церкви, які, володіючи високими знаннями і такою ж духовністю, несли її до людей, особливо до молодих священиків.

Преосвященний Михаїл був їх гідним послідовником. Якось я сказав йому: «Ви, напевно, з усіх владик найбільше висвятили священиків» «Так, хіба що, можливо, митрополит Андрей мене перевищив у цьому», відповів.

Будучи 20 літ єпископом з них 14 очолював нашу єпархію, яка, як на мене, є дуже добре сформованою, він своєю працею, проповідями і найбільше - особистим прикладом плекав у нашій спільноті, усій Церкві (бо його знали всюди) духа твердої, непохитної віри, любові до Бога, до ближнього. Духа праведності і справедливості, толерантності, ввічливості спокою і розсудливості.

Я вдячний Богові за те, що протягом тривалого часу мав нагоду бути поруч з ним, працювати, служити, спілкуватися, зрештою, вчитися, хоча він був на 9 років молодший від мене. Якщо говорити чисто по-людськи, то шкода, що так передчасно перестало битися його добре і змучене важкими випробовуваннями серце. Багато втратила Церква, наша єпархія, усі ми, бо владика Михаїл був завжди підмогою, підтримкою тим, які приходили до нього.

Вважаю, що про нього ще буде написано багато, бо цих слів, що я вам сьогодні сказав, є дуже мало у порівнянні з тим, ким був преосвященний Михаїл. Віримо, що у майбутньому про нього буде видано повний життєпис і зокрема його мудрі науки, проповіді, промови. Окрім того, знаю, що й він сам теж щось написав, деякі особисті роздуми, однак усе це є ще предметом вивчення, дослідження.Якось мені говорив, що дещо написав про жахливі часи, про переслідування, гоніння нашої Церкви, хоча, напевно, не закінчив.

Не випадково владика спочив у чудотворній Зарваниці, у стіп Марії, звідки буде посилати до Бога молитву за нас усіх, за свій український народ, який він так любив і якому так самовіддано служив. Нам потрібно багато молитися, щоби Господь посилав нам більше таких мужів віри і любові. Щоб цей дух був продовжений у нашій єпархії, у місті Тернополі, у всій Церкві. До речі, усі, хто знав нашого владику, з великим здивуванням і болем у серці запитують: « Чому так сталося? Чому так швидко він пішов від нас?» Звичайно (і я про це уже говорив), чисто по-людськи, мені теж здається, що дуже рано він покинув нас. Ось мені наприкінці цього місяця виповниться 75 літ, з яких більшу частину, 40 років, був з владикою Михаїлом, і які так швидко пролетіли. Відповідь одна: Божа воля – не наша воля, Божі плани – задуми - не наші задуми. У Всевишнього немає такого поняття як час, у нього зовсім інші виміри.

Молімося, щоб Господь допоміг нам наслідувати свого архієрея, а він за нас, як і говорив перед смертю, буде випрошувати у Бога ласки і щедроти.

Детальніше...

Спогад

Дорогою до дому Отця

«Моє життя – свідомості горіння,

Різдво душі, яка чомусь болить,

Яку чекає вічне воскресіння,

А смерть – лише метаморфози мить» (Петро Тимочко).

З печаттю жалю, болю, смутку лягають на папір оці слова. Бо важко говорити і думати по те, що серед нас немає нашого дорогого, люблячого, мудрого, стриманого, доброго пастиря і батька світлої пам’яті владики Михаїла Сабриги. Господь словами «слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» покликав його по вічну нагороду. Ще вчора з трепетом ми просили його пастирського благословення на певні справи, молитися за вирішення особистих проблем, радилися, спілкувалися, разом раділи. А сьогодні у жалобі підносимо угору свої серця з надією, що Всевишній оселив його праведну душу у місці «світлім і квітучім, де немає болю, смутку і зітхання, але життя безконечне», що з небесних хоромів наш добрий пастир молиться за нас, бо в останні дні свого життя говорив: «звідти я вам зможу більше допомогти». Сьогодні, оплакуючи важку втрату, ми водночас дякуємо Всевишньому, що з його волі, на нашій життєвій дорозі, ми зустріли владику Михаїла, мали можливість з ним працювати, спілкуватися, співпереживати його біль, проваджати в останню дорогу з надією на майбутню зустріч у Небеснім Царстві.

Життя — це подорож

«Теперішнє життя – це подорож. І навіть не подорож, бо Христос назвав його «вузькою дорогою, що веде у життя». Отож, найкраща і перша наука – знати, що ми подорожні у цьому житті… Це корінь і основа великої чесноти. Хто тут подорожній – там буде громадянином. Хто тут подорожній, той не буде прив’язуватися до земних благ, не буде дбати ні про житло, ні про багатство, ні про їжу, але як ті, що перебувають на чужині, роблять усе можливе, щоб повернутися на батьківщину… Так і той, хто плекає любов до майбутніх благ, не знеохотиться земними нещасливими обставинами, але проходитиме повз усе, як подорожній» (св. Іван Золотоустий).

Незвіданими є стежки і дороги, якими веде людей Боже Провидіння. Очевидно, що нині 95-літня Стефанія Сабрига у листопаді передвоєнного 1940-го, схиляючись над колискою свого Михася, навіть не задумувалася, що привела на світ слугу Божого, що його життя буде сповнене великою любов’ю до Творця, що до останнього подиху його серце буде віддане повіреній пастві. У ці дні її серце, подібно як Марії, «прошив меч болю», бо не знаючи про відхід до вічності сина, говорила дочці, що «у грудях дуже пече». Та й звідки вона могла знати, що переживе свого сина, що через десять років після його народження зостанеться вдовою, що похоронить сімнадцятирічну дочку. Материнське серце не раз тремтіло у тривозі, бо у світі коїлось щось страшне. Безбожники руйнували храми, знущалися над людською гідністю, а хмари воєнного лихоліття нависли над життєвими долями тисяч людей. Проте любляча мати віддавала усе, щоб дитя зростало. Разом з материнським молоком, живилося молитвою, яку безнастанно шепотіли її уста…

Роки воєнного лихоліття закарбувалися у пам’яті майбутнього владики, він часто згадував різні епізоди того часу: «Я, можна сказати, дитина війни. У пам’яті живуть картини окупації мого рідного села Бортків на Львівщині. Пригадую, стоячи на підвіконнику, спостерігав, як під тиском червоної армії втікали німці.

Через мою дитячу цікавість була поранена бабуся. Я, стоячи в бур’янах, дивився як німецькі скоростріли стріляють по радянських літаках. Рідні спочатку не помітили моєї відсутності, згодом кинулися на пошуки. Бабця взяла мене на руки і побігла додому. Біля хвіртки осколок, що вдарився об дерево, відбився і вп’явся у її руку.

Бабуся після смерті тата Йосифа, який повернувся хворим на туберкульоз з німецького полону, стала його ангелом-хоронителем. Вона була, як згадував преосвященний, дуже побожною, постійно молилася разом з нами, вчила уповати на Божу поміч. Ще у ті важкі часи я зрозумів суть вислову «молитва залізо ломить».. «Одного разу трапилася подія, що утвердила у мені віру на все життя. У нашому селі були повстанці, на яких зненацька напали більшовики. У двір з німим криком про порятунок забіг один з них, заховавшись у бур’янах. Згодом прийшло кілька карателів з вимогою видати партизана. Ми постали перед дилемою: мовчати і коли його знайдуть бути негайно розстріляними, як вороги народу; видати і тоді все життя носити печать зрадників. Тоді мудра бабуся сказала нам молитися. Більшовики перекинули усе у хаті на подвір’ї. У той час старший групи сидів на пеньку, за яким у бур’янах лежав повстанець. Згодом йому доповіли, що нікого немає. Життя героя було врятоване. І саме тоді я збагнув, що у Бога немає нічого неможливого, коли просиш чистим серцем у молитві.

Як пригадує сестра владики Михаїла Галя, він змалку мав нахил до усамітнення, любив роздумувати, багато читав, малював. Хоча, звичайно, духовної літератури на той час було обмаль. Тому читав книжки, які розповідали про чесних, мужніх людей, що відстоювали правду. У бабусі була Біблія у перекладі Куліша. Її часто брав до рук Михайло, виписував цитати.

Любов до книжки, слова, він зберіг до кінця свого земного шляху, залишивши у спадок велику бібліотеку. Як згадує сестра владики, «мама щотижня давала нам гроші на морозиво. Однак брат, запримітивши перед тим якусь книжку, просив мене дати у «борг», а наступного разу віддавав».

Стосовно покликання, то очевидно, воно повністю походило згори, від Бога. Часто його рідні заставали у садку в тіні лопухів, де він читав, малював або просто сидів. Як тут не згадати слова великого Шевченка: «а я собі у бур’янах молюся Богу і не знаю, чому маленькому мені тоді так….

Відрікаюся земного та іду за Христом

«Хто бажає великого, високого достоїнства, хто хоче завжди стояти при Христі, і почує голос: «Хто служить мені, хай іде слідом за мною: і де я, там і слуга мій буде, нехай кориться тому слову, як воїни підкоряються вищому царському наказові» (св. Василій Великий).

Сьогодні лише Богові відомо, які душевні переживання, вплинули на вибір 23 річного юнака у грізному для Церкви 1963 році зробити, без перебільшення, геройський вчинок – вступити до новіціату отців редемптористів і одночасно розпочати студії у підпільній семінарії. Адже з тієї хвилини його життя балансувало на вістрі меча. Яку треба було тоді мати віру і любов, аби обрати шлях монашого служіння. Як згадує отець Михаїл Шевчишин, який з владикою Михаїлом був поруч сорок років, після приходу Михася (саме так лагідно називали його ) до монастиря владика Величковський призначив мене його наставником і сказав, що маючи такі природні здібності, його чекає велике майбутнє. Незважаючи на репресії та переслідування, у Львові, на вулиці Лісній діяв підпільний монастир. Життя ченців постійно було сповнено небезпек, бо будь-якої миті кадебісти могли увірватися з обшуком, а знайшовши хоч найменше підтвердження діяльності, усіх чекав арешт.

Попри обережність, органи безпеки, винаходили найменший привід аби забрати до дільниці когось на допит чи зробити в монастирі обшук. Та Всевишній оберігав своїх вірних слуг, а в часі допитів, за посередництвом Святого Духа, вони давали второпні відповіді. Однак майбутній владика, за словами його співбрата, вирізнявся мужністю і правдомовністю. Одного разу у нього знайшли портрет Митрополита Андрея Шептицького. Кадебіст з люттю говорив про Слугу Божого різні нісенітниці, насміхався. Тоді владика без страху сказав: «прийде час і Слугу Божого Андрея будуть шанувати у цілому світі, а вашого Сталіна викинуть на смітник історії».

Вісім років у молитвах та роздумах ішов монах Михаїл до 8 листопада 1971 року, коли назавжди всеціло віддав себе на служіння Богові і людям, склавши вічні монаші обіти.

«Лисиці мають нори, птахи гнізда, а Синові людському немає де голови прихилити…». Ці слова, мовлені Спасителем, мали безпосереднє відношення до владики Михаїла. Як розповідала рідна сестра, «через тиск кадебістів брат не міг влаштуватися на нормальну роботу, знайти житло. Іноді він тижнями жив на вокзалі, не мав що їсти. Та найсумнішими для мене з мамою були Святвечір та Великдень. Ці традиційні сімейні трапези у нас були омиті сльозами, ми ж бо не знали де він і чи має хоча б шматок хліба».

Вірність Богові, своєму чинові владика Михаїл проніс через усе життя. Навіть ставши архієреєм Тернопільської, а згодом Тернопільсько-Зборівської єпархії, він залишався гідним послідовником святого Альфонса Лігорі, бо усвідомив, що «монастир – це школа добрих вояків, зодягнених у всяку Божу зброю проти світу, тіла і злого духа. І якщо вони переможуть свого ворога, то отримують з Божих рук вінець слави, але якщо б ворог їх переміг, то будуть назавжди Богом відкинені».

Добрий пастир життя віддає за вівці

«Добрий пастир, такий, якого бажає Христос, ревнує в подвигах з великим числом мучеників. Мученик помер за Христа тільки один раз, а пастир, якщо він такий, яким має бути, тисячу разів помирає за стадо. Він навіть кожного дня може вмирати. Тому й ви, знаючи його працю, помагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас і ви для нас стали похвалою» (св. Іван Золотоустий).

Нам, сучасникам, сьогодні важко уявити, яке треба було мати серце, сповнене любов’ю до Бога і ближніх, аби крім монашого ярма, взяти на свої рамена ще й хрест священичого служіння, бо бути у ті часи Христовим пастирем, означало бути готовим у будь-який момент стати на дорогу мучеництва аж до смерті. Однак блаженної пам’яті владика Михаїл ні на мить не засумнівався, роблячи цей вибір, приймаючи 24 лютого 1974 року благодать священства з рук Митрополита Володимира Стернюка.

З того дня його життя вже не належало йому, а лише Господу, бо вирушаючи у Тернопіль, Золочів чи Бережани, які довірили його пастирській опіці, священик віддавав усе на милість Божу. І Всевишній беріг його, бо приготував для нього вище служіння.

Як згадує отець Михаїл Шевчишин, якось співбрат підійшов до мене і почав таку розмову: «як би ви, брате, поступили, коли б постали перед вибором повторити подвиг Романа Шухевича чи Степана Бандери? Подумавши, - я відповів, що погодився б. Він пішов і більше не говорив на цю тему. Як згодом виявилося тоді священик Михаїл Сабрига готувався до особливого служіння – єпископського. 11 жовтня 1986 року таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив Містоблюститель УГКЦ Митрополит Володимир Стернюк.

Єпископське служіння у ті часи було подібним на служіння апостолів Христових, що голосили Євангеліє серед поганського світу. Доноси і стеження, здавалося, що й власна тінь становила небезпеку. Однак покладена місія і віра у торжество правди надихали долати кілометри шляху, аби рятувати душі своєї пастви, хрестити, вінчати, хоронити, виголошувати слово Боже.

З волі Всевишнього на українську землю зійшла благодать незалежності, з якою Церква вийшла з підпілля. І на новій дорозі формування її структур архієрей Михаїл доклав чимало труду.

Ярмо моє любе, і тягар мій легкий”

Якщо хочеш здобути Боже Царство, стань євангельським насильником, піддай шию під ярмо Христової служби, прив’яжи ланцюг того ярма до шиї, нехай тисне плечі, зроби його легким працею чесноти, в постах, неспанні, безсонні, послусі, мовчанні, псалмоспівах, молитвах, праці рук, терпеливо зносячи всякі прикрості від диявола і людей” (св. Василій Великий).

Саме такими постулатами у своєму душпастирському служінні керувався преосвященний Михаїл.

Та, ради справедливості, при цьому треба згадати його щирий патріотизм, велику синівську любов до України. Пригадую, що ведучи розмови про політику, владика з трепетом серця, зі сльозами на очах, переживав за ті чи інші події. Подібно, як любов’ю, шаною він говорив про свою стареньку матір. Він мав також непідкупну синівську любов і до України, бо часто серед ліричних рядків багатьох поетів, які владика любив цитувати при розмовах, лунало:

«Все на світі можна вибирати брате,

Та не можна рідну матір вибирати.

Все на світі можна вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину

З виходом Церкви з підпілля блаженної пам’яті владика Михаїл Сабрига працював єпископом-помічником Львівської архиєпархії. У січні 1990 року розпочав своє пастирське служіння у Тернополі. Перші роки єпископської праці, за словами сотрудника кафедрального Собору отця Антона Мишка, котрий пройшов чималий шляхпідпільного служіння з владикою Михаїлом (у його помешканні було відслужено 150 Святих Літургі)й, згодом преосвященний Михаїл висвятив його на диякона та священика), був сповнений щоденною працею. Через брак священиків владика виконував душпастирську працю. Окрім регулярних Богослужінь, ми мали по шість похоронів, двадцять хрещень на день, уділення Святої Тайни Подружжя і черги вірних до сповіді.

У 1992 році на Синоді єпископів створили Тернопільську єпархію і владику Михаїла Синодальні отці призначили її єпархом. Як кажуть, на порожньому місці потрібно було починати усе з чистого аркуша: створення єпархіальних структур, формування парафій, деканатів, налагодження душпастирської опіки, піклування про покликання до священичого та монашого стану. А ще була невтомна праця, адже тисячі вірних не мали церков. І все це відбувалося у непростих умовах міжконфесійних суперечок. Люди приходили до єпископа з надією отримати правду і він з великою сердечністю усіх вислуховував, радив допомагав, підтримував духовно і, безнастанно молився.

Пригадую мою першу зустріч з преосвященним владикою Михаїлом. Тоді, у жовтні 1993 року, ще студенткою факультету журналістики, я несміло переступила поріг кабінету владики. Перед тим, сильно переживала, адже, шукаючи своє місце у житті, боялася наразитися на несприйняття чи нерозуміння. Однак мене, як пізніше сотні разів дуже приязно зустрів з благословенням і притаманною посмішкою добрий батько. Наша перша розмова тривала близько двох годин. І саме та зустріч стала вирішальною для мого професійного становлення. У липі 1994 року почалася моя праця під благословенною опікою владики Михаїла. Щодня, благословляючи і підбадьорюючи працівників єпархії, не випускаючи з рук вервиці, владика приходив на прийом у канцелярію. Йому доводилося вирішувати на день десятки справ. Адже бути єпископом, означало для нього не тільки давати духовний приклад любові і добра, але й конкретно адмініструвати єпархією, керувати священиками, освячувати, вчити, рядити Церквою. За короткий проміжок часу головний садівничий єпархіального Христового виноградника всеціло віддавав себе ввіреній пастві. Постійно візитував парафії, відправляв архієрейські Служби Божі, освячував новозбудовані чи реставровані церкви та каплиці, брав участь у місіях, відпустах у Зарваниці. І безнастанно молився.

У молитві зближався з Господом

«Коли дивишся на небо і роздумуєш про красу зір, тоді молися Господові видимого світу, молися великому Творцеві всесвіту, що все премудро сотворив… Коли бачиш, що кожне живе створіння потонуло у сні, тоді знову молися до Того, що навіть проти нашої волі перериває нам нашу працю сном і після короткого відпочинку дозволяє нам знову повернутися до повних сил» (св. Василій Великий).

Попри велику любов до слова, книжки, блаженної пам’яті владика Михаїл надавав перевагу молитвослову. Його життєвим кредо був принцип, за яким, сонце не мало права застати його в постелі. Як згадує апостольський візитатор для українців в Італії преосвященний владика Гліб Лончина, владика Михаїл був мужем молитви. «Під час апостольської подорожі в Україну блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ, у нас були кімнати по сусідству. І ще до схід сонця я чув як преосвященний Михаїл молився Утреню і це дуже надихало».

Крім справ, священик має ще один спосіб лікування: навчання словом. «Ось знаряддя, ось пожива, ось пречудне очищення повітря. Це замість ліку, замість вогню і заліза! Чи треба припекти, чи відтяти, конче треба вжити слово. Якщо воно нічого не допоможе, то все інше надаремно. Ним ми підносимо впалу і розбурхану душу. Відтинаємо непотрібне, доповнюємо те, чого не вистачає і вдосконалюємо все те, що служить у нас на здоров’я душі» (св. Іван Золотоустий).

З відходом до вічності владики Михаїла наша Церква втратила великого проповідника. Його проповіді, урочисті промови відзначалися глибоким богословським змістом, умілим поєднанням Святого Євангелія, апостольських послань чи повчань Отців Церкви з сьогоденням. Особливу увагу владика приділяв моральному, духовному вдосконаленню як священиків, так і вірних єпархії, зокрема молоді. Під час зустрічей з ними він доступно висвітлював гострі проблеми здеморалізованого суспільства. І, очевидно, не випадковим було те, що день його похорону співпав з молодіжною прощею. Кілька років поспіль, владика звертався до молодих зі словами батьківського напімнення та любові. І ось навіть чергової прощі, яку мав він очолити, молоді з жалем, слідом за Вільямом Хезлітом, могли констатувати, що «слова – це те єдине, що залишається навіки».

Будучи доступним, розважливим, терпеливим, заглибленим у молитву, владика Михаїл навчав цього інших. Як єпархіальний пастир і наставник священиків, блаженної пам’яті владика Михаїл завжди повторював, що пастир рятує людські душі не лише проповідями, а й своєю молитвою, покірністю, терпеливістю. І вже сьогодні як заповіт звучать його слова любити своє духовне стадо любов’ю Господа нашого Ісуса Христа.

Молячись, працюючи і дбаючи про свою паству, владика неустанно прагнувдо дому Отця. Якщо проаналізувати його останні науки, то усі вони без винятку були сповнені роздумами про смерть, покаяння, навернення.

Уже в лікарняній палаті, як розповідає сестра Анатолія Захарків, згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, (вона була біля владики останні два роки, а в часі його останніх земних днів співпереживала та розділяла тягар його фізичних терпінь), владика знаходив сили, аби відслужити Святу Літургію, а потім, перебираючи зернятко за зернятком на вервиці умиротворено молився. «Тут поволі пливе час, - говорив він, але дивлячись яке прекрасне небо і повторюючи гімн архангела Гавриїла на честь Марії, відчуваєш як наближається прекрасна вічність. Як би я хотів поїхати до Зарваниці і там відпочити…»

Дорогою до вічності

«Тих, що вчора були з нами і говорили, сьогодні з нами вже немає. Вони покликані до свого і нашого Господа, щоб кожний з них показав доробок свого життя. Погляньте на день вчорашній і сьогоднішній. Вчора минулося, мов ранній цвіт, так і сьогодні перейде, як вечірня тінь» (св. Єфрем Сирійський).

Перед дорогою до лікарні, як потім виявилося, - до вічності, на світанку нового дня владика відправив Святу Літургію. Останні слова євангелиста Луки, мовлені його устами, сьогодні для нас, його духовних дітей та пастви нехай звучать як своєрідний заповіт на дорозі нашого життя. «Тим часом, як зібралася тьма народу. Так що одне одного топтало, він почав говорити до своїх учнів: «Остерігайтеся фарисейської закваски, тобто лицемірства. Нічого бо нема захованого, щоб не відкрилося, і скритого, щоб не виявилося. Ось чому те, що ви потемки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках, оголоситься на крівлях.

Кажу вам, моїм друзям: Не бійтеся тих, що убивають тіло, а потім більше нічого заподіяти не можуть. Я покажу вам, кого треба боятися: бійтеся того, що, вбивши, має владу вкинути у пекло. Так, кажу вам: Того бійтеся.

Хіба п’ять горобців не продаються за два шаги? Ані один з них не забутий у Бога. Ба навіть і волосся на голові у вас пораховане. Не бійтеся: ви вартісніші за багатьох горобців!»

…Наближалася остання хвилина, після якої мала відбутися зустріч з Господом. Блаженної пам’яті владика Михаїл безнастанно повторяв слова Ісусової молитви:«Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене…»

«Наші дні біжать, наче на конях. І час, немов якесь колесо, що крутиться; одних вводить через народження, а інших виганяє через смерть, не в одному і тому віці і не в одному і тому часі. Але і старих перед молодими і молодих перед старими, батьків перед дітьми і дітей перед батьками. Разом усякого віку, тому що Бог так установив, щоб, не знаючи дня смерті, ми завжди були готові до відходу. Тож слід чувати і бути тверезими, щоб смерть, явившись несподівано, не застала нас неприготованими, і щоб нам надаремно і без користі не каятися» (св. Теодор Студит).

Надія ШПОДАРУНОК

Детальніше...