Матеріал, який пропоную вам, дорогі читачі, сьогодні, написаний під впливом роздумів про свій прихід у цей чудовий, хоч і складний, навіть суперечливий світ. У цьому зв’язку хотів би поставити вам і собі таке запитання:"А як часто ми замислюємося над своїм приходом? Чому, з якою метою Всевишній покликав нас сюди? Чому саме нам, а не комусь іншому, хто залишився там, у небутті, Він подарував життя?" 
Це перший ряд запитань, але є ще й другий: "Яка наша роль у цьому багатогранному, навіть дивному, сповненому безліччю абсурдів світі? Яку, висловлюючись мовою психології, Бог задав нам „установку”, виробив життєву програму?"
На землі є багато людей, які вважають своє народження чистою випадковістю або принаймні лише волею і бажанням батьків, закономірним наслідком подружнього життя. Звичайно, це сталося не без їхнього „втручання”, однак безперечним є і те, що наш прихід запрограмований Богом, і ми вже давно були закладені у „небесних проектах”.
У чудовій книзі о. Йосифа Схрейверса „Христове послання до свого священика” (мова, звичайно, йде про пастирське покликання служити Богові) дуже вдало вмонтовано Ісусові слова, які стосуються кожного, хто прийшов у цей світ. Ця теза є визначальною щодо людського буття взагалі: „Мій сину! Ти не випадково покликаний до буття – існування... Скількома вузлами ти з’єднаний зі Мною і Моєю Матір’ю? І це вже від вічності, і без твоєї волі, твоєї заслуги. Не ти вибрав Мене. Це Я вибрав тебе... Не розвівай Моєї Надії, яку Я поклав на тебе. Не розтрачуй скарбів, нагромаджених у твоїй душі, не надуживай тією всемогутністю, що нею Я тебе оздобив...”
Зрозуміло, що автор цього короткого монологу (а ним є сам Ісус Христос) звертається передусім до священиків, які повинні „зайнятися справами Отця Мого”, але вчитаймося глибше у ці слова, бо вони стосуються усіх нас, кожної народженої людини. Ми прийшли на цю землю з накресленою програмою, з подарованими Богом вищими скарбами, які є у нашій душі. Звичайно, виконання цієї програми відбувається під Господньою опікою, за Його всемогутньою волею, але не забуваймо - при активній участі кожного з нас. Мабуть, саме цю співпрацю з Богом для нашого спасіння мав на увазі видатний художник Мікеланджело, намалювавши великий образ, на якому зображено Отця Небесного та Адама і Єву. Бог протягнув до них свої руки, щоб врятувати, однак між пальцями рук Творця і впалих прародичів є проміжок, який потрібно заповнити, з’єднати Божі руки з людськими. Наш контакт з Творцем з причини гріховності теж порушено, тож маємо серйозно задуматися, чим заповнимо цю прогалину, за допомогою чого з’єднаємо свої руки з руками Всевишнього? Ці рятівні засоби пропонує нам Свята Церква, в духовному арсеналі якої є молитва, Божественна Літургія, Шість Правд Віри, Сім Святих Тайн і Десять Заповідей Божих, діла милосердя для тіла і душі. Саме вони є з’єднуючою ланкою, за допомогою якої зможемо постійно перебувати з Богом. Цей стан добре передає філософ Микола Лосський, вважаючи, що люди, які удостоїлися хоча б на коротку мить живого спілкування з Богом, описують цей досвід як зустріч з Істотою настільки досконалою і піднесеною над усім земним, що слова, якими б вони не були вдалими і точними, не мають сили виразити пережите ними. Коли ж душа людини віддаляється від Бога, світ для неї тьмяніє; варто їй зробити хоча б один крок у напрямку до Нього, і все оживає, наповнюється змістом, повертається невимовною красою. Все тоді стає зрозумілим, примиреним, радісним.
Можливо, те, що хочу сказати зараз, декому з вас виявиться дивним, однак мені здається, що сьогодні багато людей не живуть свого, (даного Богом суто їхнього особистого) життя і, як наслідок, – не виконують окресленої для них Творцем життєвої програми. Вони не бачать, не відчувають, не розуміють своєї основної ролі, яку надав їм у цьому життєвому театрі „головний режисер” – Господь-Бог. Вони часто дивляться на світ, на людей лише своїми очима. Однак, щоби по-справжньому побачити, потрібно дивитися на себе, на ближніх, на події, навіть нещастя, лиха, хвороби, на смерті людей очима Божими. Такий зір має лише той, хто, образно кажучи, „увійшов у Бога” і, пізнавши Його, вважає, що все, що Господь допускає і робить для нього, є для його ж користі. Звісно, вищої, неземної. Завдяки цьому досконалому баченню зможемо зрозуміти, що радість і біль, народження і смерть, хвороби і одужання, клопоти і проблеми – все це є „будівельним матеріалом” для виконання встановленої Богом для нас програми. Тільки тоді ми зрозуміємо головну причину свого приходу на світ, коли усвідомимо, чому шлях Ісуса Христа, який теж почався від Його дивного зачаття і народження, не закінчився Хресною дорогою і жахливою смертю, але Воскресінням і Вознесінням на небо.
У контексті цих, можливо, дещо незвичних міркувань, хочу навести один духовний вислів, у глибинному змісті якого показано цю досконалу християнську програму: „Немає рожі без колючки”. Бо й справді, коли ми нарешті усвідомимо і переконаємося, що, як повчав Сам Христос, „учень не більший від пана свого”, тобто, якщо терпів і страждав навіть Божий Син, то що вже говорити про нас, смертних людей. Але Його Голгофа, Його терпіння і ганебна смерть завершилися Воскресінням. Власне з усвідомленням цього звичайне людське розуміння речей втрачає свій первинний зміст і виробляє уже інше, християнське, сприйняття і бачення.Усвідомлення даної нам Богом життєвої програми (можливо, нелегкої, складної, не такої, якої б нам хотілося) допомагає зрозуміти у певній мірі завуальований оптимізм згаданого прислів’я про те, що „немає рожі без колючки”. Навіть сам апостол Павло говорив, що „дано йому колючку в бік”, тобто його людські, немочі, гріховні бажання, невміння долати їх, щоби він «часом не згордів». Саме через призму такого оптимістичного підходу щодо розуміння і сприйняття у нашому житті присутності „колючки і рожі”, люди, які піднялися на вищий щабель духовного вдосконалення, можуть перефразувати це прислів’я, і воно вже звучатиме по-іншому: „Немає колючки без рожі”. Це означає, що згадана на початку цих роздумів наша життєва програма, яку накреслив сам Господь Бог, передбачає ці, на перший погляд, небажані нам „колючки”, і при умові, якщо ми їх перенесемо терпеливо, без нарікань і невдоволення, вони перетворяться у квітку пахучої рожі, тобто у небесні нагороди. Бо воістину, „хто сіє у плачі, той жатиме у радості”.

• Божий сіяч