spovidСповідь – особливе місце, де людина може повністю відкрити своє серце на оздоровчу Божу любов, місце, де може повністю висловити все, що її болить і мучить.

о. Юзеф Августин

Великий піст, дорогі брати і сестри, закінчується. Сьогодні ми йдемо до святих храмів, щоб узяти участь у незвичайному Богослужінні - Вечірні із виставленням Плащаниці, а буквально через день і ніч урочисто зустрінемо величне й радісне свято - Воскресіння Христове. Хочеться вірити, що всі ми до нього гідно підготувалися, передусім – духовно, очистивши свої душі і серця у Святій Тайні Покаяння. І все ж таки вважаю за доцільне детальніше поговорити про це рятівне Таїнство, яке встановив Ісус Христос відразу ж після Свого Воскресіння.

Як багато є людей, котрі хотіли б почати своє життя, як мовиться, з чистої, білої сторінки. На перший погляд здається, що це зробити неможливо, адже прожито відповідну кількість років, допущено чимало помилок, гріхів. Дехто так і говорить: «Якби ж то можна було почати все заново, але, на жаль, так не буває». У житті кожної людини приходить час, коли вона хоче зупинитися, оглянутися назад, на прожиті роки, і з’ясувати: що там у її життєвому наплічнику? Що здобула, які плоди виростила, щоби представити їх перед Господом.

Ми, дорогі брати і сестри, щасливі, що всемилосердний Бог дав нам таку можливість – почати все спочатку, справді, з нової, чистої сторінки. І цим дивовижним механізмом, за допомогою якого можемо це зробити, є Свята Тайна Покаяння, під час якої ми повністю очищаємо свої душі, вибілюємо їх начисто.

Як пише в передмові до чудової книги про Таїнство Покаяння о. Юзеф Августин, буває так, що сповідь болить. Чому так трапляється? Тому що нас болить життя, позначене людською духовною і моральною слабкістю; болять нас рани, яких ми завдали собі та іншим людям власним гріхом. У Таїнстві Покаяння ми відкриваємо перед священиком, такою ж людиною як і ми, всю нашу людську недосконалість. А відкриття власних слабкостей для усіх нас, духовних осіб і мирян, є болісним. І навіть якщо ми час до часу ділимося зі священиком своїми маленькими перемогами, то не приходимо до священика «зі щитом», як герої, а навпаки – «на щиті», як переможені, подолані. Ми хочемо почути від священика, що Бог пробачає нам наші гріхи; що, попри нашу недосконалість, Він нас любить. А на місце розлитих вод гріха Отець всього милосердя прагне ще більше розлити ласки прощення. Якщо ми регулярно приступаємо до сповіді, щиро і з жалем, то з часом відчуваємо, яким абсурдним є наш страх перед сповіддю. Ми починаємо розуміти, що Таїнство Покаяння – це не зала судових засідань, де озвучують вироки, а зустріч з добрим Отцем, Який відпускає нам гріхи, зміцнює в добрі, підносить на дусі і обдаровує спокоєм.

Одне із вдалих визначень, якими послуговуються Отці Церкви і богослови для позначення Таїнства Покаяння, звучить так: «Друга дошка порятунку після катастрофи». Тобто друга після Таїнства Хрещення. Катастрофа, від якої рятують нас Таїнства Хрещення і Покаяння, - це гріх. Хрещення позбавляє первородного гріха, а якщо його приймають у дорослому віці, то і всіх особистих гріхів та всіх належних за них покарань: це справді народження для повністю нового життя у надприродному порядку. А Тайна Покаяння очищає нас від тих гріхів, які ми вчинили згодом, зокрема після Хрещення. І це дуже важливо, адже пам’ятаємо Христові слова про те, що ніщо нечисте й недосконале не увійде в Царство Небесне.

У згаданій книзі «Мистецтво Сповіді» йдеться про те, що одним із найважливіших текстів Нового Завіту на тему природи розкаяння є Притча про блудного сина. Основне її послання виражено у порівнянні вразливого серця молодшого брата з кам’яним серцем старшого. Однак це не єдина правда, яку Ісус показав нам у цій притчі. Для багатьох людей її головним героєм є не син, який марно витрачає гроші, а батько, який марнотратно роздає свою любов. Трагедія батька полягає в тому, що обидва сини, кожен по-своєму, були сліпими на його величезну любов, попри те, що вони жили з ним так довго під одним дахом.

У Притчі про блудного сина, або, як дехто її називає про доброго батька, Ісус показав нам правдиве обличчя Бога. На жаль, дуже часто трапляється так, що християни протягом свого життя використовують фальшиві образи Господа Бога, зовсім не задумуючись над їхньою справжністю. Чи ж мало людей, які думають, що їхній Бог є міліціонером, диктатором чи суворим суддею? Такі уявлення можуть стосуватися поганських божків, але не мають нічого спільного з об’явленим нам через Ісуса Небесним Отцем. Сакраментальна сповідь – це діяння Ісуса Христа, який чинить людину доброю, тобто співучасником Божого життя. Вона передбачає віру як віддання себе Богові, який пригортає і оздоровлює, а також міцний зв’язок поміж жалем і надією на благодать. Жаль за гріхи як осудження себе без потрапляння у відчай, як дистанціювання не тільки від скоєних вчинків, а також від того, ким ми стали добровільно, як безумовне поручення себе Святому і милосердному Богові, а також судові, який може позбавити провини. Такий жаль за гріхи можливий лише тоді, коли на нас сходить всепрощаюча благодать Бога. Господнє прощення, яке стає близьким до нас враз зі смертю і Воскресінням Христа і в Церкві, є тим фундаментальним Таїнством Божого Слова, яке прощає, є найбільшим і найнезбагненнішим чудом Божої любові. Головне, щоб ми скористалися цим великим проявом Божого милосердя. Щоби, вчасно схопившись за рятівну соломинку, цю другу дошку порятунку після катастрофи, ми твердо стали на шлях правдивого покаяння і навернення. І особливо маємо це зробити тепер – у Святий Рік Божого милосердя!

 

о. Орест ГЛУБІШ