Сьогодні, ведучи мову на одну із духовних тем, хочу обговорити з вами, дорогі читачі, дуже важливий аспект християнського життя. Свого часу я вже писав про те, що коли християни відзначають якесь релігійне свято, то в основному роблять це за звичною і ними ж придуманою схемою, дотримуючись деяких усталених традицій. Звичайно, наші давні традиції і звичаї дуже гарні, цікаві і духовно багаті, сповнені народною творчістю, фольклором. Вони відображають стан душі, рівень культури і ментальність народу. І це дуже добре й важливо для такої неординарної і культурно багатої нації. Однак, замислюючись над суттю одного із серпневих свят, зокрема Переображення Господнього, вбачаю один, можливо, не завжди помітний момент.

Щоби з’ясувати суть проблеми, варто заглибитися в контекст Святого Євангелія, яке читаємо під час Божественної Літургії.  Там, окрім головного епізоду цього феноменального дійства, що відбулося на Таворській горі, - миттєвий блиск Ісусового обличчя, який побачили вражені апостоли,- сталося те, що часто буває і з нами. Для початку згадаймо слова святого апостола Петра, який під враженням цієї дивної Христової переміни схвильовано вигукнув: «Господи, добре нам тут бути!» І відразу ж висловлює бажання там залишитися. На перший погляд, у цьому немає чогось негативного: кому з нас не хотілося б побути поруч із Христом? Особливо тоді, коли Він показав краєчок Неба. Проблемним у цьому епізоді є те, що апостоли (і таке нерідко трапляється і з нами), у вірі в Бога побачили корисливі речі.Вони не зрозуміли вищого Христового задуму, оскільки прагнули задоволення своїх особистих намірів і бажань.

На жаль, сьогодні є багато людей, які в релігії, Святій Церкві шукають чогось поверхового, яке не зможе збудувати їх духовно, вдосконалити, освятити. Окрім того, люди здебільшого хочуть, щоби Господь виконував лише їхні бажання, не замислюючись над тим, чи на це є Божа воля. Власне в молитві «Отче наш» ми нібито кажемо «нехай буде Твоя воля», хоча насправді виходить навпаки: «нехай не Твоя, а лиш моя буде воля!» І взагалі, якщо говорити про якісь послані Всевишнім небесні дари, зокрема неординарні, феноменальні події чи явища, то ми далеко не завжди розуміємо і належно сприймаємо їх. Люди, живучи на землі, де все здається таким буденним і звичним, чекають від Бога якогось чуда, здивування, морольно-психологічного зриву, поштовху, аби якось вийти з цієї заскорузлої буденщини.

Є чимало й таких, які в релігії, Церкві чекають якоїсь надзвичайної пригоди чи явища, які б їх зворушили, надихнули. Це, з одного боку, нібито й добре, але маємо зрозуміти, що релігійне переживання належить до сфери віри і Господь цим хоче зміцнити нашу віру, надихнути душу, щоб ми змогли виконувати Божу волю не лише у радості і піднесенні, але й у звичайні, повсякденні, навіть важкі хвилини життя. Христос показав апостолам краєчок своєї небесної слави не для того, щоб їх просто зворушити, а щоби підтримати під час майбутніх Його терпінь і хресної смерті. Він проігнорував їхнє бажання залишитися з Ним на горі, а повів їх назад, до буденного життя. Саме цим Ісус навчає нас, що жити у вірі - це не означає бути у постійному екстазі чи піднесенні. Жити вірою – це жити так, щоб наші наміри, слова і вчинки  були в згоді з Божою волею.

Звичайно, якщо Господь бачить, що віра ще не досконала, слабка і людина часто піддається сумнівам, навіть зневірі, то Він, будучи добрим і милосердним, посилає їй відповідні досвідчення. Незалежно чи вони будуть для нас приємними, чи ні. У тому числі й різні «знаки з неба» - явища, процеси, видіння, події, катаклізми, навіть хвороби і смерті людей. Якщо ми отримуємо від них якісь духовні переживання, то маємо усвідомити, що це Божий дар, підбадьорення, зміцнення у вірі. Це своєрідний завдаток  майбутньої небесної радості і щастя. Головне, щоби по-християнськи, з вірою і вдячністю Творцеві долали їх, жили ними.

На завершення, пропоную вам розповідь про молоду болгарку Вібрінку Димитрову, яка народилася інвалідом. Її кінцівки, тобто руки й ноги, сягали лише по лікті і коліна. Промовляла від імені людей, котрі фізично обділені. Дівчина сьогодні нормально пише, подорожує, працює, готує собі потрібні речі, знає вісім мов, уміє сама надягти собі протези і рухається за допомогою візочка.Має пластикові пальці і навіть друкує ними. Був час, коли майже втрачала надію в життя. 

Тепер спілкується з нещасливими людьми «телефоном довіри». Ця мужня і вольова дівчина переконана,  що людина, долаючи різні життєві труднощі і перешкоди,  повинна викреслити зі свого словника такі три словосполучення:не  знаю, не вмію, це не має сенсу. Завдяки цій оптимістичній  життєвій філосфії і твердій вірі в Бога, надії на Його безмежне милосердя, Вібрінка Димитрова засвідчила,що людина, якщо вона чогось захоче, то вона обов’язково цього досягне, подолає будь- які труднощі і перешкоди.

• Божий сіяч