2756 lУ цьому номері, дорогі читачі, хотів би запропонувати вам тему, яка у певній мірі віддзеркалює думки, почуття, переживання багатьох людей. Я впевнений, що протягом свого життя кожен із вас часто потрапляв у ситуацію, коли ви, будучи переповнені особливими відчуттями, навіть мріями, мали необережність висловити їх на зовні, тобто з кимось поділитися і, як у таких випадках кажуть, отримали фіаско. Очевидно, що не у прямому розумінні ви стали в роль переможених, однак принаймні те, що для вас було чимось надзвичайним, дорогим, сокровенним, для когось, стало звичайнісіньким, буденним і нецікавим. Вашою «поразкою» було те, що ви, передаючи комусь оте внутрішнє і дороге для вас «відкриття», побачили байдужі очі, а, отже, відверте нерозуміння, несприйняття навіть ігнорування.

Можливо, такий початок моїх роздумів є дещо складним, але повірте, шановні друзі, що подібні випадки трапляються дуже часто. Вони є у стосунках між молодими і старшими, між нареченими, які покохавши одне одного за зовнішніми ознаками ( врода, постава, манери, голос, уміння одягатися тощо), згодом заглибившись у внутрішній світ свого обранця, часто розчаровуються. Подібні ж ситуації виникають між співробітниками, навіть друзями. Щоби доступніше розкрити задуману тему, хочу навести епізод з прочитаного оповідання, в якому показано малого хлопчика, який, по-суті, є праобразом згаданих у цих роздумах людей. Думаю, що цей приклад вартий уваги всіх, хто працює з людьми, особливо з дітьми: батьків, вихователів, учителів, психологів. Цей хлопчина, маючи надто чутливу душу і вразливе серце, для інших, зокрема його однолітків, шкільних друзів був дуже дивним, воістину не від світу цього. Він любив самоту, уникав гучних товариств, неохоче брав участь у веселих дитячих іграх. Його батьки, помітивши цю рису в характері сина, прищепили йому любов до Бога, до молитви, Святої Літургії., Причастя. Сергійко міг довгий час навколішках стояти перед образами і говорити з Ісусом, Його Матір’ю. Дивним для оточуючих було й те, що хлопець кожного ранку виходив у садок і милувався його красою: ніжно гладив стовбур дерева, цілував розпуклу бруньку, пестив долонями зелену траву, посміхався до росяних краплин, голосно і весело розмовляв з пташками.

Перепускаючи це багатство крізь своє дитяче серце, він нікому не говорив про особисті переживання, а навпаки - глибоко ховав їх у найпотаємчіших куточках своєї збентеженої душі. Одного разу сталося так, що він, будучи уже юнаком, замилувався красою літнього надвечір’я, зокрема сонцем, що немов спіле яблуко, котилося до горизонту. Не справившись зі своїми почуттями, хлопець залився слізьми. Саме тоді підійшли його ровесники й почали допитуватися, що сталося, чому він плаче. Будучи чесним Сергійко не хотів придумувати неправдиві пояснення, тому розповів усе, як було. Тим більше, що говорив він це з великим піднесенням, бентежною урочистістю. Реакція його «друзів» стала для нього особистою трагедією, нервовим потрясінням, що призвело до пригніченості, навіть депресії. Справа в тому, що не лише хлопці, але й присутні там дівчата його не зрозуміли і почали насміхатися з його «дивацтва». Після пережитого юнак надовго замкнувся в собі і щиро молився: «Господи, якщо Ти, добрий і всемогутній зміг створити таку дивовижну красу, то прошу Тебе і благаю: прости цим людям, які мене не розуміють і пошли у їхні серця благодать Святого Духа, щоб і їм відкрилися очі і вуха, що і вони втішалися Твоєю красою».

Завершуючи свої роздуми, хотів би попросити вас, дорогі читачі, молити Бога, щоб усім нам Він подарував це дивне відчуття, яке один поет назвав «видінням раю». І передусім, щоб ми ніколи не сміялися з тих позначених Божим пальцем людей, які постійно живуть цим «райським видінням», і носять його у своєму серці. У цьому зв’язку пригадав чимось подібний епізод зі Святого Письма, зокрема Книги Юдити. коли в розмові зі старшими міста Вестулії вона сказала дуже сильні слова: «Коли ви не можете вивідати глибини людського серця і розібрати думок його ума, то як же вам зглибити Бога, який створив усе; як спізнати Його розум, як збагнути Його задуми» (Кн. Юдити, 8, 14).