gesto preghieraЗавжди, коли мова заходить про релігію, Церкву, яка є своєрідним інструментом для християнської релігійності, деякі недружелюбно або й взагалі атеїстично налаштовані люди вважають, що віра в Бога сковує свободу, не дає можливості повністю реалізувати свої здібності, виявити бажання почуття, задовільнити людські потреби. Що оцерковлені люди (їх часто називають практикуючі християни) обмежені різними заборонами, пересторогами, постами тощо. Що нібито Церква, релігія дає хибне уявлення про світ і процеси, які в ньому відбуваються, відводить людей від життєвих проблем, що існують у цьому складному і суперечливому світі. Що християнське вчення та й інші релігії закликають не любити світ, бо він тимчасовий, проминаючий. І взагалі – весь світ є поганий, грішний, оскільки він, як пише святий апостол і євангелист Іван, «весь у злі лежить». Тим більше, що й сам Христос наказував апостолам не любити світ, бо «ви – не від світу цього».

Що можна сказати з цього приводу? Як відповісти на існуючі закиди? Передусім скажемо те, що Церква, як і свята віра, нікого не поневолює, не обмежує людську діяльність, не відводить від суспільних проблем. Звичайно, якщо деякі люди вважають поневоленням вимогу Церкви дотримуватися Божого Закону, Його Десяти Заповідей, жити за християнською мораллю, Святим Євангелієм, то в такому разі взагалі немає про що говорити. Якщо для них вважається обмеженням людської свободи заборона Церквою таких негативних і згубних для людини явищ, як пияцтво, наркоманія, розпуста, аборти, одностатеві подружжя, всякого роду кодування, запліднення в пробірці та інші вторгнення у сферу, підпорядковану лише Богові, то про яку мораль може йти мова.

Релігія, Церква, виконуючи Христові заповіти, навпаки, прагне вивести людину, як творіння Боже, з полону цих антигуманних оков і шляхом формування християнської духовності привести її до Христового ідеалу, а отже – до високої досконалості і святості. Щоби не впасти в безодню гріховності і не втратити свою душу, псалмоспівець молиться до Господа: «Збережи мене від петлі, що її наставили на мене, і від сильця тих, що творять беззаконня… Виведи з в’язниці мою душу, що дякувати імені Твоєму». Таким чином, гріховне життя людини він вважає в’язницею для душі, у якій вона може втратити цей найдорожчий скарб. Бо, як повчає Ісус Христос, «що людина може дати взамін за власну душу».

Що ж до відведення Церквою людей від насущних проблем, то вона ніколи цього не робила і не робить, а лише показує, як живучи з Богом, надіючись на Його милосердя і всемогутність, маємо ці проблеми подолати, вийти з важкого становища, не впасти в безнадію, розпуку чи в депресію. Згадаймо 90-й псалом, у якому дуже сильно й обнадійливо про це сказано: « Бо Господь - твоє прибіжище, Всевишній - твій захист. Ніяке лихо до тебе не приступить, ніяка кара не підійде близько  намету твого». Бог переконує нас, що лише поклавшись на Нього, на Його надійну підтримку і допомогу, ми не потонемо у хвилях світового бруду і беззаконня.

І нарешті – про «невтручання Церкви у суспільне життя». На моє (і не тільки моє) глибоке переконання, наша Свята Церква, і особливо католицька, якнайповніше охоплює всі сфери суспільного життя своїх вірних. Починаючи від духовної, моральної опіки і закінчуючи матеріальною підтримкою, Церква постійно займається соціальними проблемами людей. Над цим працюють відповідні церковні інституції, зокрема «Карітас» та інші, які здійснюють благодійну діяльність, опікуються хворими, інвалідами, самітніми, безпритульними, сиротами, людьми похилого віку, враженими алкоголізмом і наркоманією. Для цього створені і реалізовуються спеціальні програми, спрямовані на матеріальний і морально-психологічний захист людей.

Звичайно, Свята Церква, як і Христова віра взагалі, вказує на правдиву сутність людського життя, на основну мету нашого приходу в цей світ і завдання, які Господь визначив кожному з нас. Церква навчає, що й справді людське життя у цьому світі є тимчасовим, то ж не варто надто прив’язуватися до земних речей, а більше дбати про духовне, вічне, про спасіння своєї душі. Однак це вже інша тема, оскільки тут маємо справу з проблемою цінностей, а отже – світоглядною. Усе залежить від того, на які вартості – матеріальні чи духовні – ми зорієнтовані і що вважаємо головною метою свого життя. Якщо для когось пріоритетною є мамона, забезпечення свого тлінного тіла, а не безсмертної душі, то такими ж будуть для нього і життєві орієнтири. Внаслідок цього в таких людей виробляється відповідне ставлення до релігії, Церкви і всього вищого, надприродного. Нічого не зробиш: «Чим наповнене серце, те й говорять вуста».

 

о. Орест ГЛУБІШ