Я покликаний увійти в тишу, яка випливає з гли­бини, як запрошуєш мене до цього, мій Боже...

Святий Іван від Хреста

Сьогодні чимало християн, які намагаються практикувати ду­ховне життя, дедалі більше скаржаться на те, що їх часто огортає внутрішній неспокій, бракує уважності й зосередженості у молит­ві, Святій Літургії... І взагалі - люди стали метушливими, неврівнова­женими, дратівливими. У їх головах, а, отже, і в душах — суцільний хаос, надмірна заклопотаність життєвими справами, проблемами. Навколо нас багато гамору, шуму, різних, часто непотрібних роз­мов. Усе це негативно позначається на духовності, молитві та вірі.

Роздумуючи над цією проблемою, я згадав висловлювання од­ного святого, який сказав: «Суть духовного подвигу, християнсько­го трудівництва полягає у постійному, напруженому і свідомому пошукові Бога в собі через духовне відчуття благодаті, яка пода­ється у тиші, покорі, молитві й смиренні. Не в галасі, шумі і суєті».

Очевидно, саме в цьому суть згаданої проблеми. Сучасна люди­на живе у постійному неспокої, їй дійсно бракує тиші, в якій пере­буває Бог. Не знаю, можливо, не кожен зрозуміє ці високодуховні, можна сказати, сокровенні міркування святого Івана від Хреста, на­писані на початку цих роздумів, однак його думку хочу розвинути й далі: «Ціле моє єство у Твоєму розпорядженні, притихле, заспо­коєне, відмежоване від усіх перипетій світу, які мене огортають і роблять глухим. Не із зовнішнього світу дізнаємося, щось про Тебе, але із тиші свого єства, мого серця, коли все в мені стане тишею».

На жаль, сучасний світ не сприяє умиротворенню людини. Як пише у своїй книзі «Повернення додому» владика Станіслав Па­девський, Ісус-Слово був зачатий і народився в тиші. Протягом 30 років Він жив, глибоко поринувши в неї. Христос назвав блажен­ними тих, які тихі, бо й сам часто перебував в усамітненні, щоб у тиші постати перед Отцем. У кульмінаційний момент історії спа­сіння, коли Спаситель помирав за грішне людство, Він, схиливши голову, віддав Духа в тиші.

Цікавими з цього приводу є міркування швейцарського інте­лектуала Макса Пікарда. У своїй книзі «Світ мовчання» він розду­мує про велику потребу тиші: «Мойсей ходив на гору Хорив, Ілля - в пустиню, Ісус — у місця усамітнення. Вони вслухалися в тишу і чули в ній Бога. Сьогодні небагато таких місць, які зберігають тишу, мовчання. Оазами тиші є монастирі».

Пікард із сарказмом зауважує, що в сучасному світі тишу сприймають як дефект, перерву в потоці шумних машин. Коли збе­рігаємо хвилину мовчання, щоб згадати померлих, це наче жалоба, викликана вигнанням тиші з нашого життя. Однак саме в тиші лю­дина відкриває найвищі істини. Учений пише, що сучасна людина панічно боїться тиші. Ми скликаємо в свої домівки демонів різних звуків — саме так починається обряд мордування тиші. Магічною клавішею дистанційного управління охоче скликаємо усіх дияво­лів, усупереч пересторозі пророка Ісаї, котрий говорив: «У навер­ненні і спокої ви спасетеся; у тиші та в довір’ї ваша сила» (Іс. 30,15).

Сьогодні люди часто вдаються до політики, порожніх розмов на цю та інші, не завжди потрібні теми. Дискутують, сваряться, кричать, ображають один одного. І що головне, цей шум, крик, суцільний не­гатив входить у наші оселі, родини, серця. З цього приводу Сократ сказав: «Як багато на світі є речей, які мені зовсім непотрібні».

Якось, проводячи Великопосні реколекції на одній з парафій, я розповів притчу про те, як один шукач корисних копалин у пус­тині найняв тубільців (місцевих людей), аби вони на спеціальних ношах носили його. Наступного ранку він знову сів на ноші і звелів тубільцям рушати. Однак вони стояли непорушно, незважаючи на погрози. За якийсь час до нього підійшов вождь тамтешнього пле­мені і сказав, щоби він не сварив цих людей: «Ти вчора так швидко гонив їх пустинею, що з них просто вилетіли душі. Треба почекати, коли вони знову повернуться».

Після закінчення цієї духовної науки до мене підійшла одна поважна пані і сказала: «Повірте, що я теж є тим тубільцем, бо в да­ний час настільки загнана і змучена щоденною суєтою, що з мене наче вилетіла душа». На жаль, сьогодні таких людей дуже багато.

Що маємо робити, щоби вийти з цієї ситуації? Передусім вда­тися до Бога і просити в Нього благодаті Святого Духа, щоби про­світив нас, заспокоїв і втихомирив. Потрібно віднайти себе, витяг­нути з цієї метушні, зі сміття як дорогоцінну перлину. Святі радять не торкатися до всього серцем, поглядом, слухом, навіть думкою.

Не забуваймо, що Святий Дух є Духом миру і спокою. Він діє у тиші, лагідності та смиренні. Його благодать ніколи не прийде до нас, коли ми будемо забіганими, метушливими і галасливими. Якщо наш внутрішній світ переповнений неспокоєм і хвилюван­ням, лагідному і тихому голосові Святого Духа буде важко проник­нути в наші душі. Отож, «в мирі, тобто в спокої Господу помолімся!»