Для тих, хто іще на землі вибирає небесне, земне життя стає частиною неба. К. Люїс

Очевидно, не помилюся, коли скажу про те, що кожен з вас, шановні читачі, прокидаючись від нічного сну, переповнений думками про майбутній день, зокрема про справи, різні клопоти, проблеми, які потрібно залагоджувати. І це закономірно, адже живемо, працюємо, навчаємося, тож відповідно життя ставить перед нами свої завдання.

Сьогодні, глянувши на багатьох людей, на спосіб їх життя, в якому багато суєти, гамору, гонитви за матеріальними здобутками, складається враження, що в них, окрім цих цінностей, немає чогось іншого, вищого, досконалішого. Того, що було б основою, наріжним каменем їхнього життя; що змогло б внести свіжий струмінь у нього, змінити бачення, розуміння і сприйняття речей, допомогло б відрізнити зерно від полови.

Якось у книзі одного священика прочитав, як він проводив своєрідне дослідження. Зупинившись на перехресті вулиць великого міста, спостерігав за людьми, які проходили мимо нього. «Довкола сновигали сотні людей, - пише він, - обличчя яких в основному виражали напруження, заклопотаність. Кожен був поглинутий своїми думками, у котрих, мабуть, віддзеркалилися їх особисті проблеми.

Роздумуючи над суєтливістю цих людей, мені хотілося дізнатися, що діється у їх головах, у серцях? Що вони прагнуть зробити, чого сподіваються і що є основою їх життя? Які в них мірки, критерії, розуміння чи радше сприйняття головної причини свого приходу й перебування у цьому світі? Після деякого вагання я насмілився запитати у них про це. Відповіді були різними, однак мене вразило те, що ці люди в основному бачили чисто прагматичну, матеріальну ціль свого життя. Їх запити бути примітивними, дуже приземленими. Коли ж зайшла мова про щось вище, духовне, вони не змогли нічого сказати, дивилися на мене, як на дивака, своєрідного інопланетянина».

Людство в основному турбується їжею земною, тілесною, однак, як пише у своїх «Бесідах» владика Микола Сербський, тілесна їжа не може наситити людську душу, ні тілесне пиття не може її напоїти. Тіло приймає безпосередньо ту їжу, яка по суті рівнозначна тілові. Тіло – від землі і їжа для тіла теж від землі. Саме тому людське тіло почуває себе на цьому світі вдома, серед своїх. І якщо людина (а сьогодні так живе більшість) турбується лише про те, щоб наповнити шлунок, насититися різними тілесними забаганками, приємностями, розкошами, взагалі матеріальними речами, то її душа мучиться, карається, протестує проти того, що змушена приймати невластиву їй їжу.

Повірте, що тоді наша душа почуває себе як незадоволений мандрівник на чужині, і ніщо в цьому світі не зможе її до кінця наситити. Власне ця незвичайна властивість душі свідчить про її вищість від тіла, приналежність до Божественного світу. Людська душа є живою і через те вона завжди прагне життя і ніщо не може наситити її, крім життя справжнього, безпосереднього. Таке правдиве життя можливе лише в Бозі. Згадаймо псалмоспівця: «Прагне душа моя до Бога кріпкого, живого».

Розумію, що таке трактування головної суті людського життя є виключно духовним, богословським. Однак у цьому вбачаємо своє основне завдання, вчити духовності, досконалості, святості. У цьому зв’язку наведу ще одне дуже повчальне висловлювання святителя Миколи Сербського: «Якщо ти, людино, подумаєш, що фізична їжа і фізичне пиття зможуть накормити і напоїти твою душу, то це означає, що ти стоїш на одному рівні з домашніми тваринами і лісовими звірами. Якщо ти пройшов цю сходинку і сподіваєшся, що твою душу зможуть наситити і напоїти людська мудрість і краса цього світу, то це означає, що ти стоїш на рівні напівдосвідчених і напівдозрілих. Як і ця перша думка безумна, так і друга надія безплідна. Якщо ж ти переступаєш цю другу сходинку і відчуваєш спрагу, яку не зможе вгамувати жодна світова калюжа, чи навіть весь океан вселенної, тоді ти дійсно досвідчена, зріла і справжня людина».

Роздумуючи над темою розрізнення їжі тілесної і духовної, доречно згадати царя Давида, який не був звичайним і нерозумним простаком, і в якого було предостатньо можливостей насититися вишуканою їжею та витонченими напитками; напов-нитись людською мудрістю зі світовими знаннями, філософією і мистецтвом, розкошами і приємностями, звабами і спокусами цього світу (до певної міри спочатку він це й робив). Однак прийшов час, коли цар Давид, який володів великим багатством, геніальним розумом, чутливим серцем і сильною волею, наситившись тими «здобутками», раптом відчув, що його духовна спрага і голод не лише не заспокоєні, але й посилилися до такого ступеня, що навіть уся матеріальна вселенна не змогла б її наситити. Власне тоді, коли Давид відчув марноту всіх земних «цінностей», він був у цьому світі, кажучи словами 62-го псалма, «як у землі сухій, спраглій і безводній». Тоді цар усвідомив, що «лише в Бозі душа моя має спочинок, в ньому моє спасіння».

До подібного висновку приходило багато видатних людей минулого, є вони й сьогодні. Зрештою, святий Августин, який теж у свій час задовільнявся приємностями і звабами світу цього, отримавши Боже просвітлення, сказав ці видатні і сакраментальні слова: «Тільки в Тобі, Господи, по-справжньому спочине моє серце, сповниться невимовною радістю і спокоєм».