Який щасливий і мудрий той, хто тепер, ще за життя, старається таким бути, яким бажає знаходитися при смерті.

Тома Кемпійський

Чомусь саме ті слова цього воістину блаженного мужа, автора чудового духовного твору « Наслідування Христа», прийшли мені на думку, коли після закінчення Святої Літургії, яку ми відслужили в архикатедральному соборі за упокій душі світлої пам’яті владики Михаїла Сабриги, я сів писати роздуми про цього, без перебільшення скажу (і це не лише моя думка), теж блаженного, а точніше – Божого чоловіка.

Від дня його смерті минуло шість років, а ми всі, зокрема ті , хто в той відроджувальний для нашої Греко-Католицької Церкви і українського народу час був поруч з ним – служив Святі Літургії, молився у храмі, слухав його мудрі, високодуховні й повчальні проповіді, кого, зрештою, він висвячував на священиків, хто з ним працював у єпархії, ніяк не можемо забути цю світлу і добру, лагідну і привітну, усміхнену і водночас серйозну, люблячу Бога і людей, високодуховну і святу людину. Ми й досі відчуваємо присутність владики Михаїла під час відправи Святої Літургії, Утрені чи Вечірні, особистої молитви. Ми відчуваємо його невмирущий дух у приміщенні єпархії, у коридорах, у службових кабінетах, які він благословляв і освячував, у архикатедральному соборі, де він служив архиєрейські Літургії і промовляв духовні науки. Блаженним мужем владика був скрізь і у всьому. На думку спливають численні епізоди співпраці з ним, багатьох зустрічей у радісні чи й навіть сумні хвилини. Завжди усміхнені очі, привітність на обличчі і таке ні з чим незрівнянне і водночас лікуюче будь-які душевні рани, добре і лагідне, жартівливе й обнадійливе слово батьківської підтримки і розради.

- Не сумуйте, брате, якось при зустрічі в єпархіальному коридорі, коли й справді на душі було чомусь нелегко, - весело сказав владика, даруючи при цьому своє архиєрейське благословення.

- Не бійтеся, Господь з нами, Він усіх бачить, чує і головне – любить. Повірте, все буде добре, все налагодиться…

Після цих «золотих» і «чарівних» слів немовби перероджуєшся, все попереднє відлягає від серця і ти вже сам радієш й усміхаєшся, бо відчуваєш, що дійсно Господь з тобою перебуває.

Зазвичай, можливо, так склалося чи сформувалося на психологічному рівні, що коли заходимо до кабінету якогось керівника, відчуваємо певний дискомфорт, збентеження, хвилювання, навіть острах. Спочатку так було і в нас, працівників єпархії, але на практиці наш єпарх ці неприємні відчуття немовби зняв, розвіяв, і після цього ми уже спокійно й легко заходили до його кабінету, залагоджуючи необхідні справи.

Якось пригадую, готуючи газетні матеріали до чергової річниці української незалежності, ми опублікували (і то на першій сторінці) вірш Володимира Маяковського про українську мову, зокрема про ставлення до неї росіян. Вірш дуже нам сподобався і ми його надрукували, не порадившись зі своїм видавцем – єпархом. Дехто «підлив масла до вогню», мовляв, як так, це все ж таки Маяковський з його революційними творами, особливо відомий вірш «Стіхі о совєтском паспортє» і тому подібне. Однак нічого не зробиш - газета вийшла, повороту, як кажуть, немає, тож іду сам до владики «на килим» та й кажу: «Так і так, владико, вибачте, що з вами не узгодили, але ми опублікували в «Божому сіячі» вірш Маяковського про українську мову… Стою, схиливши голову і очікую або критики, або докору чи навіть покути. Дивлюся на владикове обличчя, прагну щось прочитати на ньому. Ця ж сама усмішка, добрі очі і… раптом фраза, яка мене зовсім збила з пантелику: «Скажіть, будь ласка, отче-редакторе, а якою мовою ви надрукували цього вірша?» Я, ошелешений таким запитанням, думав сказати: «Ви що хотіли, аби ми, до повного щастя, надрукували його російською?» - Та ж, звісно, що українською, в перекладі Леоніда Первомайського, відповідаю.

- Та в тім то й річ, що треба було опублікувати мовою оригіналу, російською, бо Маяковський дуже сильно там каже про нашу українську мову, цитуючи і прославляючи її, і водночас критикує росіян за неповагу до української мови.

Коментарі, як мовиться, зайві, я вийшов з кабінету окрилений і щасливий. Виявляється, що владика Михаїл знав про цей вірш і читав його в оригіналі. До речі, в цьому числі газети, обговорюючи дуже актуальну сьогодні тему української мови, ми надрукували цей твір поета.

Завершуючи ці роздуми, хочу навести слова із проповіді преосвященного Михаїла, які ми останнім часом друкуємо в газеті. У цій духовній науці владика говорить про наше покликання до неба, до спасіння душі: «У проміжку часу, який нам відміряв Господь, намагаймося заслужити собі небо. Воно є тим великим добром, задля якого Христос віддав своє життя на хресті, аби нам його дати. Знаймо, що біль, який найбільше мучить осуджених на пекло, це жаль за втраченим (з власної провини) небом. Після входження до раю блаженні нічим не будуть засмучені, бо, як написано у Святому Письмі: «і витре Бог кожну сльозу з очей їхніх, і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло… У раю немає смерті і страху, немає болю, ні бідності, ані невигоди, ані плинності днів, немає спеки, холоду. Там завжди ясний весняний день, там немає надокучливості, заздрості, усі взаємно любляться і кожен щасливий щастям іншого».

Віримо, що владика Михаїл про ці високі істини переконався не лише завдяки вірі, вивченню богослов’я, а й наяву, перебуваючи у цьому Божому і квітучому саду, насолоджуючись його райськими мелодіями і чудесними пахощами.