«Дім мудрістю будують і розумом його скріплюють» (Прип. 24,3).

Рідний дім. Рідна хата... Здавалося б, такі звичайні, прості слова, а який великий зміст, які думки, спогади, почуття з’являються у кожного з нас, коли згадуємо про них, коли співставляємо, відтворюємо у пам’яті, уяві це до болю знайоме і дороге серцю домашнє середовище, в якому ми народилися, зростали, пізнавали світ. Скільки-то чудових поезій, пісень створено про цю теплу й затишну, дорогу і рідну батьківську хату, де відчуваєш любов, упевненість, спокій і затишок. Це вона, немов надійна фортеця, захищає нас від дощу і снігу, вітру і бурі не лише у фізичному, але й у духовному плані. Молода тернопільська поетеса світлої пам’яті Мар’яна Рудакевич з цього приводу написала так: «Мій дім, моя фортеця. Мене ніяке зло у нім не доторкнеться...». А видатний російський письменник Іван Тургенєв, перебуваючи в еміграції, далеко від рідного дому, від батьківщини, говорив, що віддав би всі свої почесті, славу, гроші і багатства тільки за те, щоби побачити і відчути терпкий запах диму з комина рідної хати, і щоби, як колись, у дитинстві, мама покликала його на вечерю.

Як часто ми, перебуваючи в цьому теплому і затишному середовищі, маючи можливість вбирати у своє серце незаміниме і безцінне духовне багатство домашнього вогнища, навіть не помічаємо його, пропускаємо мимо себе. Ми немовби не відчуваємо доброти і любові наших батьків, бабусі чи дідуся, які власне і створюють цю теплу домашню атмосферу.

Якось один чоловік, котрий досягнув у своєму житті значних успіхів і став видатною людиною, розповів, що все це він здобув завдяки рідному домові, в якому завжди панувала атмосфера добра, чуйності, любові і злагоди, де все було цікавим, розумним і світлим. «Пригадую, – розповідає він, – як холодними зимовими вечорами, коли надворі тріщав мороз і гула хуртовина, ми всією сім’єю збиралися у нашому родинному домі і цікаво й змістовно проводили час. Спочатку всі йшли до окремої кімнати, яка була своєрідною капличкою, і ставали до спільної молитви. Тут усе було майже як у церкві: образи, на столику Святе Євангеліє, хрест, запалені свічки або лампадки, густий запах кадильного ладану... Потім хтось, переважно батько чи мати, або ми, діти, читали Святе Письмо, а дідусь пояснював його зміст. Після цього були дуже цікаві, повчальні у морально-виховному плані розмови: хтось з дорослих обирав відповідну тему і всі обговорювали її. Повірте, – продов-жує співрозмовник, – що не хотілося кудись іти: на вулицю, до клубу, в кіно. Я дуже любив цю теплу домашню атмосферу, бо тут, у нашій затишній хаті, серед рідних і дорогих мені людей я відчував спокій і опору, був захищений не лише від морозу і снігу, але й від усякого душевного холоду, морального зла. Ідучи спати, я ще довго молився у своїй кімнаті, дякуючи Богові за рідний дім, свою родину».

Я розумію, дорогі читачі, що хтось із вас може зауважити: «Але не в кожному домі є така благодать, мир і спокій, любов і злагода!» Так, на жаль, ще не в кожному. Є такі сім’ї, де панують чвари, злоба, ненависть, пияцтво, наркоманія, подружні зради. У таких домах не хочеться бути, з них утікають діти і потрапляють у недобрі товариства, чинять злочини. Якось, розмовляючи з колишнім наркоманом, котрий завдяки вірі в Бога, духовній опіці священиків і сестер-монахинь позбувся цієї страшної недуги, я почув сумну розповідь про те, що наркотики були для нього єдиним «рятівним» засобом, за допомогою якого він утікав від жахливої і нестерпної домашньої атмосфери, котру створювали його батьки-алкоголіки. «Я спочатку терпів, просив їх не робити цього, жити нормальним людським життям, – задумано говорить юнак, – але нічого не допомагало. І тоді я вирішив втекти не тільки з дому, але й від самого себе». А скільки сьогодні таких бездомних дітей-страждальців у спеціальних розподільниках, виправних колоніях, в’язницях. Позбавлені родинного затишку діти, від яких відмовилися батьки, залишили у пологовому будинку, викинули на смітник.

Єпископ Станіслав Падевський у своїй книзі «Повернення додому» пише, що поняття дому і раю тотожні. Жодна людина не може звільнитися від цього підсвідомого уявлення, яке супроводжує її протягом життя. Вона шукає справжній дім, бо шукає любов, шукає рай. Любов означає рай: брак любові – це пекло. Той, у кого дім тільки називався домом, і у ньому панував неспокій, переважали крики, ненависть, прокляття, усе життя шукатиме протилежне до того, чого йому довелося зазнати. Стільки ж моральних травм носить у собі той, хто не був любленим; стільки смутку в того, хто не мав справжнього дому. Не бути любленим і захищеним рідним домом – це найбільше страждання. Для того, щоб людина була спокійною і врівноваженою, вона мусить формуватися в родині, в домашньому вогнищі.

До речі, у згадуваній книзі «Повернення додому» наведено фрагмент з оповідання, яке називається «Золоте вікно». У ньому розповідається про хлопчика, який жив у малій хатині, на зеленому пагорбі. Він був щасливий, але для повного щастя йому чогось бракувало. Було щось таке, чого він хотів більше за все: у вечірні години, коли сонце поступово заходило, він сідав на ґанок і вдивлявся у далечінь, у відкриту долину. Там виднівся дім із золотими вікнами. Вікна цього будинку виблискували, наче діаманти, зміцнюючи у хлопця бажання поселитися і жити в ньому. Цей дім вабив його щоразу сильніше, був для нього мрією. Нарешті хлопчик, коли почав ходити до школи, постановив собі більше дізнатися про той чарівний дім із золотими вікнами. Одного літнього дня він вирушив у дорогу. Йти довелося довше, ніж він сподівався. І коли дійшов до будинку, сонце вже зайшло. Виявилося, що дім не має золотих вікон, усе в ньому було таким, як і в його хаті. Тут жили чоловік і жінка, а оскільки надворі уже стемніло, вони залишили хлопчика на ніч.

Уранці, коли він прокинувся і глянув у вікно, то дуже здивувався: на горизонті стояв інший дім із золотими вікнами, кожне з яких блищало так чудово, що він ще ніколи такого видовища не бачив. Натхненний новими враженнями, хлопець швидко побіг до цього казкового дому. Коли ж прибув на місце, його здивуванню не було меж: з’ясувалося, що золотими були вікна того будинку, в якому він народився і мешкає.

Мораль цього оповідання є зовсім нескладною для розуміння: сьогодні багато людей, немов той блудний син із відомої євангельської притчі, покидають батьківський дім і шукають іншого, звабливого дому із «золотими» вікнами. Ці вікна вони часто бачать у чиїхось батьках, чужих жінках, чоловіках, у кращому, вигіднішому місці праці, навіть, як це поширено сьогодні, в чужих країнах, у зароблених доларах чи євро.

Що ж, кожному своє, як писав видатний український філософ Григорій Сковорода, «кожному городу нрав і права», однак подумаймо, шановні читачі, чи не краще нам уміти побачити ці золоті вікна у своєму рідному домі, аби не ганятися за їх примарливим блиском, як той хлопець чи блудний син із Євангелія. І навіть, якщо у вашому будинку з різних причин немає цих «золотих вікон», намагайтеся творити їх самі. А найкращим (золотим) матеріалом для них будуть спільна молитва, любов до дітей, повага до батьків, мир, спокій, доброта, лагідність і взаєморозуміння. Аби досягнути цих чеснот, не забудьмо покликати на допомогу Господа нашого Ісуса Христа, який є головним будівничим кожного дому, кожної християнської родини. Пам’ятаймо мудрі слова псалмоспівця: «Якщо Господь не збудує дому, дарма трудились його будівничі».