сівач 1«Зерно – це слово Боже... Ті, що, чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпіння» (Лк. 8, 11-15).

Очевидно, кожен практикуючий християнин, який часто бере участь у Святих Літургіях, слухає проповіді й інші духовні повчання священиків або сам читає Святе Письмо, знає і навіть відчуває на собі велику силу Слова Божого, його позитивний вплив на релігійне виховання людей. Нерідко буває й так, що не всі слухачі цього слова однаково розуміють і приймають його. Власне про це йдеться у наступних рядках.

Один чоловік якось сказав: «Отче, мені дуже шкода тих священиків, які говорять людям серйозні і повчальні проповіді, можливо, того не знаючи, що не всі їх сприймають і хочуть слухати». На жаль, часто буває так, що проповідник дуже ґрунтовно готувався до повчального слова, та деякі його слухачі байдуже ставляться до цих старань священика, розмовляють між собою про особисті справи. Правий був святий Антоній Великий, коли писав: «Не з кожним провадь розмову про благочестя і праведне життя. Не із заздрості кажу це, а тому, що перед нерозумними мені здається, ти виглядатимеш смішним. Подібне подібному співчуває, а до таких розмов небагато є слухачів, чи, точніше, вони – рідкість». Розумію цього чоловіка, як і святого Антонія, хоча це його духовно-психологічне спостереження, як і висновки, не є «відкриттям», оскільки так було, є і, очевидно, буде, що люди діляться на різні категорії. Господь дав кожному своє: таланти, здібності, характер, темперамент, почуття, відчуття, мислення, бачення і сприйняття світу. Зрештою, у кожної людини є визначена мета, яку вона прагне осягнути у своєму житті. Однак, повернемося до суті нашої розмови.

Намагаюся зрозуміти слушні думки чи зауваження окремих людей про те, що дійсно не всі сприймають сказане чи написане священиками, духовними просвітителями. Тим більше, що згадана теза святого Антонія «не з кожним провадь розмову про благочестя» дуже сильно відображена у Святому Євангелії, однак щодо цього хочу висловити деякі міркування.

Кожен проповідник, виступаючи перед людьми і підбираючи тему своєї проповіді, повинен знати і орієнтуватися на аудиторію, перед якою він промовлятиме. У будь-якій аудиторії, спільноті знайдуться ті, які сприймають, розуміють духовні повчання священика і намагаються їх виконувати, а інші ні. Однак це не є причиною для того, що цих проповідей не потрібно говорити. Навіть коли Боже слово сприймуть і візьмуть на озброєння лише кілька людей з великої аудиторії, є дуже важливим, потрібним і недаремним.

Що стосується проблеми, чи варто повністю «віддавати себе», якщо знаєш, що можеш бути не почутим, бо не всі зрозуміють твою науку, то я глибоко переконаний: варто. Навіть при умові, якщо ця праця буде схожою на випадок, який описано у ще одній притчі, то все одно необхідно це робити. А в притчі розповідається, що мудрець на скаргу свого учня про те, що ні читання Святого Письма, ні інші духовні книги поки що не змінюють його внутрішньо, не вдосконалюють душі, порадив йому, здавалося б, несерйозне заняття: носити воду з річки дірявим відром чи навіть решетом і наливати у приготовлену посудину. Коли учень, не сміючи відмовити учителеві, все таки зацікавився дорученням і ввечері повідомив наставникові про те, що його праця була марною, бо вода витікала крізь дірки і посудина залишалася порожньою, мудрець промовив:

– Ні, твоя праця не була даремною, бо хоч і вода не затримувалася у відрі, однак поглянь на нього – воно очистилося.

Завершуючи роздуми над цією непростою темою, мені пригадався вірш Лесі Українки, в якому видатна поетеса порушила подібну до обговорюваної сьогодні проблему.

 

Чого то часами як сяду за діло

Або як вже працю кінчаю я сміло,

Нераз се на мене, мов хмара яка,

Спадає сумная задума тяжка?

Така то задума спиня мою руку,

Що людськую бачу кругом себе муку,

Недолю та сльози – і думка зрина:

Нащо тут здалася ця праця дрібна?..

Недолі й дотепніші люди не вбили,

Що ж з нею подіють слабкі мої сили?

І кидаю працю, бере мене жаль –

Та друга вже думка розважить печаль:

Розважить успіє хоч би на хвилину,

І щиро промовленим словом моїм

Збуджу я огонь у серці чиїм.

А може, й пожиток який з того буде,

І з праці моєї скористають люде...

І знов мені зваги в душі прибуло,

І знов я за діло, підвівши чоло.