«Не можна любити й нічого не робити для тих, котрі потребують допомоги»

Блаженна мати Тереза

 Мені здається, що саме ці слова відомої всьому світові людини, славетної жінки, монахині з Калькутти сестри Терези найбільше акумулюють у собі суть теми, яку хочу висвітлити в цих роздумах. Хоча, правду кажучи, основним поштовхом для їх написання було Святе Євангеліє, яке священики читали під час Літургії в одну із неділь. Не буду переповідати самого євангельського тексту, але коротко нагадаю, що там ідеться про хворого паралітика, який 38 років чекав оздоровлення, але проблема була в тому, що не знайшлося нікого, хто допоміг би йому першим увійти в цілющу купіль. І лише Ісус Христос, запитавши «чи бажаєш одужати», зцілив хворого чоловіка.

Зверніть увагу: що відповів хворий паралітик на Ісусове запитання «чи бажаєш одужати?» - Я не маю нікого, хто б мене спустив у купіль... Іншими словами кажучи, я самотній, покинутий напризволяще. Усіма: рідними, друзями, знайомими.

Скажіть, будь ласка, чи не трапляються подібні випадки сьогодні, серед нас у суспільстві? І не йдеться лише про тілесне оздоровлення, якого потребують багато хворих, але й про духовне, морально-психологічне. Скільки-то їх, немічних і розслаблених лежать самотньо у своїх порожніх квартирах і очікують того доброго «ангела» у людській подобі, щоби прийшов до них, допоміг увійти в цілющу купіль, зрушив «застояну воду» їхнього самітництва. І це «зрушення води» може бути різним. Починаючи від купленого в магазині хліба, інших продуктів, ліків і закінчуючи добрим словом розради, підтримки, співчуття, потіхи.

Відомий у християнському світі священик Генрі Ноуен вважає, що співчуття є основоположним для всіх великих релігій. У священних писаннях християн, індуїстів, буддистів, мусульман, євреїв йдеться про Бога співчуття. У світі, де суперництво переважає у стосунках між людьми і є визначальним у політиці, економіці та спорті, всі правдиві віруючі проголошують співчуття, а не суперництво, істинним Божим шляхом.

Радість, яку приносить співчуття, є однією з незбагненних таємниць людства. Ключ до неї відомий не багатьом. Ми весь час забуваємо про це і вперто шукаємо цю радість в іншому. Коли повертаємося туди, де панує страждання, щоразу нас осяває радість. Радість не від світу цього. Генрі Ноуен пише, що він теж переживав моменти, коли ця радість осявала і його життя. Одного разу він побував у будинку, де жили люди з розумовою неповносправністю. Там його попросили щодня проводити кілька годин з одним хворим чоловіком на ім’я Адам. Кожного ранку він повинен був підвести Адама з ліжка, допомогти йому прийняти ванну, поголити його, почистити зуби, одягнути, відвести на кухню, нагодувати і спровадити туди, де він проводив свій час.

- Перших кілька тижнів, - розповідає священик, - я постійно переживав, аби не допустити якоїсь помилки, та поступово напруга спадала, і далі я вже отримував насолоду від нашого повсякденного розпорядку. Минали дні і я помітив, що вже з нетерпінням чекаю тих двох годин з Адамом. Думаючи про нього, я відчував себе щасливим. Хоч юнак не говорив і навіть жестами не міг показати, що впізнає мене, поміж нами панувала справжня любов. Час, який я проводив у товаристві Адама, невдовзі став для мене найціннішим за весь день. Коли один приятель іронічно запитав мене: «Хіба ти не можеш використати свій час доцільніше, аніж піклуватися про цього неповносправного чоловіка? Невже ти здобув високу освіту лише для того, щоби займатися такою роботою?» Я відповів, що не можу, не знаходжу слів, аби пояснити йому, яку радість приносить мені це спілкування. На жаль, мій приятель не зміг зрозуміти цього.

Такі приклади самопожертви священиків, сестер-монахинь, медичних працівників чи інших милосердних людей зумовлені вченням Ісуса Христа і Церква упродовж віків прислухалася до голосу Спасителя. У багатьох текстах Євангелія розповідається про бідних, самотніх, хворих. Вони горнулися до Ісуса, який дарував їм велику і щиру любов, присвячував їм свій час, розмовляв з ними, втішав та розраджував. Христос робив це ще тоді, коли був тут, на землі, але не забуваймо, що Він продовжує творити діла любові й милосердя по сьогодні. Очевидно, саме тому мати Тереза при відвідуванні спеціального дому для прокажених сказала їм: «Ісус дуже любить вас». Після цього один важко хворий старець підійшов до неї і попросив: «Будь ласка, повтори ще раз, бо я ніколи не чув таких слів. Як же чудово усвідомлювати, що Бог і справді любить мене!»

Ведучи мову на цю тему, я згадую деяких побожних людей, які вірять у Бога, багато моляться, постять, часто сповідаються. І це дуже добре, бо вони є практикуючими християнами, але, на превеликий жаль, у своєму побожному житті вони не практикують Христа милосердного, люблячого, співчутливого. Ці «добродії» з презирством ставляться до бідних, не відві-дують хворих лише тому, що вони допускали багато гріхів у житті. З цього приводу я пригадав собі прочитане про ще одного дуже відомого «милосердного самарянина» Рауля Фоллєро - французького лікаря, журналіста, який наприкінці свого життя разом з дружиною поїхав до Африки доглядати за прокаженими. Подружжя зробило дуже багато для цих бідних людей. Однак не всім відомо, що саме спонукало їх до такого вчинку. Річ у тім, що Раулю приснився дивний сон: він начебто помер, став перед Богом і не знав, як має поводитися. Отямившись, промовив: «Господи, я прожив той час, котрий ти дав мені, намагався поводитися гідно, не робив жодної шкоди, не скривдив нікого, не заплямував своїх рук. Подивись, Господи, мої руки чисті!» Бог подивився на його руки і сказав: «Сину мій, дійсно, твої руки чисті, але, на жаль, порожні!» Нехай цей приклад буде для нас доброю наукою, щоб і ми, коли прийде наш час стати перед Господом, показали Йому свої руки, наповнені добрими ділами любові і милосердя.