6
Дорогі Брати і Сестри,
11 лютого, в день празника Люрдської Богородиці у Ватиканській Базиліці ми будемо святкувати Всесвітній День хворого. Цей щасливий збіг зі святкуванням 25-ї річниці заснування Папської Ради у справах медичних працівників – ще одна причина подякувати Господу за шлях, пройдений дотепер у сфері душпастирства охорони здоров’я. Щиро сподіваюся, що ця річниця стане нагодою для сильнішого апостольського пориву у служінні хворим і тим, хто ними опікується.
Через Всесвітній День хворого Церква має намір ретельніше поглиблювати свідомість церковної спільноти стосовно важливості душпастирського служіння в широкій сфері охорони здоров’я, служіння, котре є інтегральною складовою місії Церкви, оскільки вписується у русло самої спасительної місії Христа. Він, божественний Лікар, «прийшов, творячи добро та зціляючи всіх, що диявол поневолив» (Дії 10, 38). У таїнстві своїх страстей, смерті та воскресіння людське страждання знаходить свій сенс і повноту світла. В Апостольському листі Salvifici doloris, Слуга Божий Іван Павло ІІ має стосовно цього просвітлюючі слова: «Людське страждання – писав він – досягло своєї вершини у страстях Христа. І в той же час, воно ввійшло у цілком новий вимір і у новий порядок: воно стало прив’язаним до любові…, до тієї любові, яка творить добро, добуваючи його навіть зі зла, добуваючи його за допомогою страждань, подібно як найвище добро відкуплення світу було здобуте Хрестом Христовим і постійно в ньому знаходить своє начало. Хрест Христовий став джерелом, з якого витікають ріки води живої» (п. 18).
Господь Ісус на Таємній Вечері, перед тим, як повернутися до Отця, схилився, щоб помити ноги апостолам, випереджуючи найвищий акт любові, що сповнився на Хресті. Цим жестом Він запросив своїх учнів увійти в його логіку любові, яка дається особливо найменшим і нужденним (пор. Ів 13,12-17). Слідуючи Його прикладу, кожен християнин є покликаний переживати, в різних і завжди нових ситуаціях, притчу про доброго Самарянина, котрий, проходячи поряд з людиною, залишеною грабіжниками на узбіччі напівживою, “побачивши його, змилосердився. Приступив він до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на свою скотину, привіз до заїзду й доглянув його. На другий день він вийняв два динарії, дав їх господареві і мовив: Доглядай його, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли вернуся” (Лк 10, 33-35). На закінчення притчі, Ісус каже: “Іди і роби ти так само”(Лк 10, 37). Цими словами Він звертається також до нас. Закликає нас схилитися над тілесними і душевними ранами численних наших братів і сестер, яких ми зустрічаємо на дорогах світу; допомагає нам зрозуміти, що досвід хвороби і страждання, котре приймається і щоденно переживається з Божою благодаттю, може стати школою надії. Справді, як я вже говорив в енцикліці Spe salvi, ” не уникнення і страждання чи втеча від болю є тим, що уздоровлює людину, але вміння приймати скорботи і гартуватися у них, знайти сенс через єдність з Христом, котрий постраждав через нескінченну любов” (п.37).
Вже Другий Ватиканський Собор нагадує про важливе завдання Церкви дбати про людські страждання. У Догматичній конституції Lumen gentium, ми читаємо, що “як і Христос … був посланий Отцем “, щоб нести добру новину бідним і уздоровити сокрушених серцем” (Лк 4,18), “шукати й спасти те, що загинуло” (Лк 19,10), таким же чином і Церква оточує сердечною турботою тих, хто вражений людськими недугами, більше того, впізнає у бідних і страждаючих образ свого засновника, бідного і страждаючого, дбає про полегшення їх нужди і намагається через них послужити Христу”(п.8). Ця гуманітарна і духовна акція Церковної спільноти щодо хворих і страждаючих протягом століть виражалася в різних формах і медичних установах в тому числі й інституційного характеру. Тут я хотів би згадати ті з них, котрі є безпосередньо керованими єпархіями та ті, котрі народилися із щедрості різних релігійних інститутів. Це дорогоцінний «спадок», який відповідає тому факту, що “любов потребує організації, котра б надавалася до впорядкованої служби спільноті” (Deus caritas est, 20). Створення Папської Ради у справах медичних працівників, двадцять п’ять років тому є частиною цієї турботи Церкви про сферу охорони здоров’я. І я повинен додати, що в даний історично-культурний момент ще більше відчувається необхідність у більш уважній і пильній присутності Церкви поруч з хворими, як також і присутність в суспільстві, що здатна ефективно передавати євангельські цінності з метою захисту людського життя на всіх стадіях, від зачаття до його природного кінця.
Тут я би хотів повернутися до Послання до бідних, хворих і всіх страждаючих, з котрим Отці Собору звернулися до світу на завершення II Ватиканського Собору: “Усі ви, що більш сильно відчуваєте вагу хреста – сказали вони – що … плачете … ви, невідомі терпіння, мужайтеся: ви є улюбленими Царства Божого, царства надії, щастя і життя; ви є братами страждаючого Христа; і з ним, якщо захочете, спасатимете світ! (Enchiridion Vaticanum, I, п. 523*, ст. 313). Я висловлюю щиру подяку людям, котрі щодня “є на службі хворим і страждаючим”, чинячи так, щоб “апостолят Божого милосердя, якого вони чекають, щораз краще відповідав новим вимогам” (Іван Павло II, Апостольська конституція. Pastor Bonus, п. 152).
У цей Рік священичого покликання, моя думка лине особливо до вас, дорогі священики, «служителі хворих», знак та інструмент співтраждання Христа, котре повинне досягти кожного, хто страждає. Я закликаю вас, дорогі священики, не жаліти себе, забезпечуючи їм опіку та підтримку. Час, проведений поруч з тими, хто зазнає випробувань, виявляється благодатно плідним для всіх інших аспектів пастирської діяльності. Нарешті, я звертаюся до вас, дорогі хворі, і я прошу вас молитися і жертвувати ваші страждання за священиків, щоб вони могли залишатися вірними своєму покликанню і щоб їхнє служіння було багатим на духовні плоди на користь всієї Церкви.
З такими почуттями я молю про материнський захист Марії, Спасіння Хворих для хворих, а також для тих, хто їм допомагає, та усім сердечно уділяю Апостольське Благословення.
З Ватикану, ВЕНЕДИКТ XVI
