№ 3-2012 – Шлях до святині

У кожної людини своя дорога як у житті, так і до Бога. І в прямому значенні, і в метафоричному. У моєму житті були стежки-дороги і до Покровської, і до Троїцької церков, що у Залізцях, і до новозбудованої Вознесенської в рідному селі Гаї-Розтоцькі, що на Зборівщині, і ще до багатьох інших храмів, де мені довелося побувати. Зараз, у буквальному розумінні цього слова, моя дорога веде переважно до церкви Зарваницької Божої Матері у Тернополі.

Цей невеликий дерев’яний храм – один з наймолодших в обласному центрі. Початок свого існування він бе­ре, як і новостворена при ньому парафія, від грудня 2008 року. Після спорудження ця одноверха будівля стала справжньою окрасою усього міста.

А історія задуму церкви бере початок дещо раніше. 19 січня 2007 року під час свята Богоявлення, Хрещення Господнього тодішній єпарх Тернопільсько-Зборівський владика Василій Семенюк разом із дияконом Романом Ваврухом їхали після Йорданського освячення води із храму архистратига Михаїла до катедрального собору. Поблизу Старого парку немов якась невидима сила змусила їх зупинитися. Заворожені зимовим пейзажем, пройшлися алеєю. Навколо – посріб-лені інеєм дерева, мовчазна тиша.

– Яке тут благодатне, благословенне Богом святе місце, таємничий дивосвіт, – мовив владика. – Проте відчуваю, що тут чогось ще не ви­стачає… Не вистачає церкви… Да­вайте, Романе, помолимось, аби Господь поблагословив наш задум. Після молитви владика додав: – Буду добиватися у міської влади дозволу на будівництво церкви саме тут, думаю, що дозвіл отримаю, справа тільки за коштами.

Так виникла ідея побудови храму в Старому парку. Але для її реалізації, матеріального втілення дійсно були потрібні кошти і немалі. Потрібен був меценат, який міг би профінансувати цей об’єкт.

І такий благодійник знайшовся. Ним виявилася працьовита, глибоко віруюча родина підприємця Володимира Шинке, яка стала фундатором будівництва храму, а в подальшому і його облаштування та декору­вання. На вчинкові цього мецената бачимо гідний приклад для наслідування сучасному поколінню заробітчан – робити пожертви на славу Божу. Бо все, що маємо, ми отримуємо від Бога. І необхідно конкретними справами доводити свою вірність Всевишньому, тим більше, тепер, коли настав час «збирати каміння» і бу­дувати з них храм, час спільною справою відроджувати духовність.

Завдяки клопотанню владики церковній громаді у 2007 році було надано дозвіл, виділено земельну ділянку під будівництво. А під час зими 2007 – 2008 ро­ків виготовили документацію, придбали будівельні матеріали. Цим займався Ро­ман Ваврух, тоді ще диякон. Дерево заготовляли в Карпа­тах, перевозили його у селище Велика Березовиця, що біля Тернополя, де воно сушилося десь з півроку.

Цікавий сам подальший процес будівництва храму, що характерний в осно­вному для дерев’яних зрубних будівель.

Отож, у цьому приміському селищі майстри на відкритому місці обробляли деревину, складали храм у натуральну величину, припасовували усі деталі. А то­ді зруб повністю розібрали і в червні 2008 року перевезли на безпосереднє місце його будівництва – у Старий парк Тернополя. Тут спочатку залили фундамент, а тоді на ньому, з дотриманням традицій дерев’яного зодчества минулих століть, знову почали зводити стіни. І майже через півроку на розі вулиць Весела – Петрушевича, в тіні столітніх дерев, постав на славу Божу храм у всій красі і ве­личі.

Автор проекту – тернопільський архітектор Михайло Нетриб’як. Будівельні роботи виконували майстри з гуцульського села Микуличин, що на Івано-Франківщині. Сімейну бригаду очолював виконроб Степан Іванків. Зодчі добре зналися на мистецтві спорудження де­рев’яних храмів.

Владика Семенюк сам родом з Івано-Франківщини, у дев’яностих роках відбудовував Марійський духовний центр у Зарваниці. Тож парафіяни з радістю сприйняли його пропозицію назвати новий храм на честь Зарваницької Божої Матері.

З благословення владики, настоятелем парафії був призначений о. Ро­ман Ваврух. Цікаво, що як священик о. Роман «народився» разом з Божим храмом, у день його освячення – 7 грудня. Так що парафіяни, від­значаючи чергову річницю церкви, мають нагоду привітати свого духовного наставника з річницею його свячень.

При храмі о. Роман служив два роки сам, але оскільки парафія велика, людей багато і кожної неділі чи свята відбувається по три відправи, то владика поблагословив туди ще одного священика – Тараса Римара. І, звичайно, жодна церко­вна служба не обходиться без дяка-регента, яким у цьому храмі є Мар’яна Ба­бій. При церкві також працює катехит Марія Руда, яка навчає дітей ос­нов релігії. Тут постійно несуть службу сестриці, завдяки яким храм відчинений протягом усього дня.

Церква знаходиться у Старому па­рку, який і сам має давню та цікаву історію. А ще тут розташована алея Геро­їв, Вічний вогонь, військове кладовище, де поховані вої­ни, які полягли у 1944 році при визволенні Тернополя від німецьких загарбників. Люди, коли приходять сюди на екскурсію, то заходять і до церкви.

Неподалік від храму обласна лікарня, тож у ньому часто можна побачити ме­дичних працівників, а також їх пацієнтів, які у своїх зверненнях до пресвятої Діви Марії при фі­зичних та душевних недугах просять здоров’я. Адже кому як не хворим потрібне духовне зцілення і спілкування з Богом? Тож складається враження, що цей храм давно сюди «просився» і що йому саме тут було підготовлене місце.

Парафіяни приводять до церкви своїх родичів, які приїжджають до них у гості з Америки, Канади, Франції. Багато хто з іноземців не бачив такого руко­творного дива з дерева, яке нагадує мистецький витвір. Адже у світі церкви переважно кам’яні, муровані, а тут дерев’яна, оригінальна, що вдало гармонує з навколишнім ландшафтом.

У храмі не тільки здійснюють Богослужіння, але й дбають про відновлення давніх звичаїв і традицій. Церква є осередком духовного життя вірних, піклується про їх відпочинок, особливо дітей та молоді. Тут діють Марійська і Вівтарна дружини, спільнота Матерів молитви, Зарваницької Божої Матері.

Парафіяни щороку беруть участь у Всеукраїнській та молодіжній прощах до духовного центру «Зарваниця», у паломництві до інших святих місць України, зо­крема, організовувалися поїздки до Унева, Гошова, Крехова, окремих замків Тер­нопілля.

Надовго запам’ятовується парафіянам і гостям, які при­ходять розділити торжество празника церкви Зарваницької Божої Матері, храмо­ве свято урочистою Літургією, а опісля – незмінним «солодким столом», що аж вгинається від різноманітної здоби власного приготування. Цей празник прово­диться у липні, у неділю, що передує дню святих Петра і Павла.

Проте, якщо у декого складається враження, що при храмі все зроблено і священики заспокоїлися на досягнутому, то це велика помилка. Роботи попереду непочатий край. На черзі – побудова дзвіниці та підсобного приміщення. А ще необхідно провести до церкви воду, облаштувати прилеглу територію, зробити навколо неї ого­рожу.

Хотілося б оздобити церкву художнім розписом на біблійні теми, створити недільну школу для дорослих, де б велася наука про великі таєм­ниці Божого слова. Бо, нічого гріха таїти, не всі ще добре знають основи Божої науки, а якщо і знають, то не приймають її глибоко до серця. А ще настоятель мріє про створення справжнього церковного хору як із парафіян, так і з професійних співаків.

Тож кожному, хто відвідує цей храм, витвір умілих рук, нехай Бог допоможе чути повсякчас Його голос. А почувши, поспішити назустріч духовно спраглому, щоб, нагодувавши, наблизити його до Христа, до спасіння і надії на вічне життя.