Останнім часом звернення католицького єпископату України «Про заборону абортів» розпалило чимало дискусій стосовно цієї теми. Численні статті в журналах, а ще більше коментарів у мережі Інтернет, телевізійні рейтинги та ефіри, ток-шоу зі спеціалістами, а частіше із псевдоспеціалістами у галузях медицини, біоетики, духовності, ба, навіть кримінального права. І аргументи «за» і «проти» – найрізноманітніші! Однак я не хотів би вдаватися у полеміку. У контексті вище сказаного пропоную молодим хлопцям і дівчатам гідний приклад для наслідування, а всім іншим – героїчний приклад подружньої любові, яка виявляється у дітонародженні.
Я познайомився з ними більше двох років тому… І для мене це – великий Божий дар. Щоби не інтригувати читача, скажу, що мова йтиме про родину Богаків – чоловіка Мирослава і його дружину Лесю, а також їхніх чотирнадцятьох дітей: Марійку, Аню, Андрія, Миколу, Надійку, Христю, Івана, Іванку, Оксану, Софію, Дмитра, Юліту, Арсена та Вероніку.
Спробую представити цю родину, поставивши кожному із її членів по одному короткому запитанню. Таким чином, певен, будемо мати щось цікаве. Питатиму тих, хто може дати відповідь, бо наймолодша дітвора відповість хіба своїми веселими оченятами.
Батько родини – священик Української Греко-Католицької Церкви. А хіба ви цього не знали? Ну, тоді почнемо знайомство з нього. Знайомтеся, отець Мирослав.
– Христос Воскрес, всечесний Отче! Перш за все, прийміть вітання з нагоди нещодавнього поповнення у вашій родині – народження чотирнадцятої дитинки, донечки Вероніки! Виходячи з цього, хотів би запитати: чи думали ви про таку чисельну сім’ю на світанку вашого подружжя?
Скажу чесно, що ні! На початку, коли ми з моєю дружиною Лесею ще зустрічалися, то, як і всі молоді люди, мріяли про майбутнє. І думали, що матимемо, може, четверо дітей. Мали такі собі плани… Але Бог інакше запланував щодо нас. Ми завжди старалися жити у подружжі відкритими і готовими прийняти нове життя… І Господь обдаровує нас великими ласками! Бачите, здавалось би, коли народжується нова дитина, то мало би бути важче… Але так не є! Насправді щоразу стає легше і легше. Відчувається вельми велика радість, яку неможливо пояснити. Так, спочатку, коли я ще був студентом у семінарії на останніх роках і був вже одружений, у нас було двоє дітей, то пригадую, що було непросто… А тепер, коли їх чотирнадцятеро, то виглядає все набагато простіше.
– Сьогодні дуже багато батьків, маючи двох-трьох дітей, «зупиняються» на цьому, нарікаючи та кажучи, що їм важко дати собі з ними раду. Це стосується переважно економічної сторони, бо, погодьтеся, на сьогодні це дійсно важливий аспект. Скажіть, будь ласка, як даєте собі раду ви?
Що скажу я?! Скажу так, як каже народна мудрість: «Бог дасть діти і дасть на діти». І в цьому я переконався на власному досвіді й про це щиро свідчу! Маю сотні, а то й тисячі життєвих прикладів з нашого життя, як Боже провидіння нам допомагало. Маленькі повсякденні речі, які засвідчують, що Бог опікується нами. Я їх не можу перелічити, бо іноді ми навіть не усвідомлюємо, що те чи інше було втручанням Бога у наше життя. Я вже старенький, всіх не пам’ятаю, але хочу розказати один дуже важливий і переконливий випадок.
Це був рік, певно, дев’яносто п’ятий, тоді насправді була така криза. Зазначу, що у нашій родині ніколи не було надміру, однак також ніколи нічого не бракувало. Завжди було всього в міру. Насправді тоді була така прикра ситуація… Отже, то була Великодня П’ятниця, а в суботу у нас посвячують кошики. Ми купили щось для дітей на свята, але не було вже грошей, щоби ковбаси до кошика купити. Але було ще там кілька копійок, то я, жартуючи, кажу до дружини: «куплю мисливської ковбаси, вона – тоненька, то її більше буде, а ти так її закрутиш по колу, аби більше виглядало…». А їй так важко на душі стало і вона просльозилася… Тоді я кажу: «Лесю, а давай собі подумаємо, чи був хоч один рік, щоб ми на Великдень не мали що їсти?». То ми собі так поговорили, а то було в п’ятницю ввечері, та й полягали спати. А у суботу зранку, ще вдосвіта, десь годині о п’ятій, прийшов якийсь дядько та й стукає. Я думав, що то, може, треба йти когось сповідати, чи якісь інші парафіяльні потреби… Мерщій зодягнувся у рясу та й виходжу на двір. Дивлюся – стоїть чоловік, тримає дві великі сумки та й каже, що він працює охоронцем у ковбасному цеху, і його директор прислав із тим до нашої хати. А на годиннику – п’ята година. То я взяв ті сумки, подякував та й приходжу до хати. Заглядаю до торбів, – думаю, подивлюся що там є, – та й витягаю на стіл… а там, не повірите, дві повні сумки м’ясного: і ковбаси, і шинки, і все що тільки не хочете. Я те все порозкладав на столі і буджу дружину, а вона мені каже: «Лиши мене, бо най ще трохи посплю». А я: «Ні, вставай, невіруючий Томо, і подивися на кухню». І дружина хоч-не-хоч мусила встати та йти зі мною на кухню. Ми обоє розплакалися, подякували Богові й полягали далі спати.
Але кажу, то лише один з багатьох прикладів, як Господь допомагав нам. Однак повторюю, таких прикладів було тисячі тисяч.
Я завжди кажу, що якщо Господь знає, як розмістити під сонцем мільярди людей, то й ще і моїх чотирнадцять десь притулить. Треба завжди мати до Бога довір’я!
– А яким чином ви виховуєте своїх дітей? Адже сьогодні багато батьків мають серйозні труднощі й у цій сфері також.
Що стосується аспекту виховання, то хочу сказати, що для нас найважливішим є літургійне виховання. Всі наші діти ще від утроби матері беруть щоденно участь у Святій Літургії – і це, бачу, є надзвичайно важливим і впливовим. Ми маємо нашу спільну родинну молитву, читаємо разом Святе Письмо, маємо спільне молитовне правило…
Але хочу сказати, що більше діти мене виховують, аніж я їх. Знаєте, як то кажуть: «З ким поведешся, того й наберешся». Господь мовить: «Якщо не навернетесь і не станете як діти, то не ввійдете в Царство Боже». І в мене є кожного дня нагода навертатися, бо ціла хата малих і вже більших дітей. Маю можливість дивитися, як треба поводитися.
Що ще стосується виховання, то я маю надзвичайно добру дружину. Вона за професією – вчитель і має надзвичайно добре, лагідне і любляче серце. Я не раз, як є потреба, то виховую так строгіше, а вона виховує, люблячи дітей. І так ми одне одного доповнюємо.
Знову ж хочу розказати один наш життєвий приклад. Для дітей найбільшим покаранням було би, якби мама їм сказала, що вона їх не любить. І одного дня одна наша донечка була трохи нечемна, щось там не послухала маму. Ну і мама вже була змушена сказати що «все, ти нечемна, не слухаєш маму, я тебе не люблю». Хоч вона любить всіх дітей, але то такий «виховничий прийом». Ну і наша донечка щось там собі думала та й каже: «А тато в церкві казав, що треба всіх любити»…
Ми робимо, що можемо, а все інше поручаємо Богові. Так само, як праведний Йов. Він приносив жертву за своїх дітей, які образили Бога чи словом, чи ділом. Так і я стараюся кожного дня в Божественній Літургії молитися за своїх дітей! Тому я кажу, що найважливішим важелем у вихованні є молитва, а головне – Свята Літургія. Треба, щоб діти не мали страху до батьків, але мали той страх Божий і трепет. Бо початок кожної мудрості – то острах Господній. І якщо діти будуть пам’ятати, що вони перед Богом ходять, то вони ніколи не згрішать. Я у вихованні часами можу бути трохи прискіпливим, вимагати, щоб діти були ідеальними, але починаю розуміти, що я є ніхто… Вони повиростали, вийдуть з дому і нас, батьків, вже не буде біля них. Треба, щоб вони пам’ятали, що з ними є Бог. І одного разу одній з моїх старших дочок я кажу: «Дивися, щоб ти була чемна, щоб ти не робила нічого поганого…». А вона вже доросла, і, може, їй вже навіть прикро, що я її так по-дитячому виховую. Тоді вона мені каже: «Тату, я вам правду кажу, що за всі роки мого навчання я старалася не зробити нічого такого, за що вам могло би бути соромно…». Думаю, що це є успіхом у вихованні й не нашим успіхом, але успіхом Божим…
– Виходячи з сутності Святої Тайни подружжя, а власне любові чоловіка і дружини, плодом якої є діти, хочу поставити вам наступне запитання. Власне, багато дітей є свідченням того, що ви маєте велику любов до вашої дружини, а вона до вас. Але чи у такій великі родині вам не бракує часу одне для одного?
Відповім, жартуючи. Одна особа, яка одного разу довідалася, що я маю свою маленьку кімнату-келію, а дружина свою, де спить з найменшими, каже: «Як то так, що ви маєте кожен свою кімнату, а у вас так багато дітей?». А я кажу: «Чоловік, якщо дуже любить свою дружину, то стіни для нього не є перешкодою!»
Чи вистачає часу одне до одного? Знаєте, не раз буваємо дійсно дуже втомлені і виснажені… Але часами вже ввечері після молитви, коли діти полягають спати, сядемо і навіть ні про що не говоримо, але просто посидимо разом… Це такі хвилини особливі – дуже щасливі і промовисті… Але також стараюся пам’ятати слова апостола Павла, який каже: «Чоловіки, любіть своїх жінок!». Часами стараюся і в особливий спосіб проявляти любов до дружини. Як весна, то куплю їй букет підсніжників… І вона дуже тому рада. Або ще інше, але це дуже рідко буває, як дружина поведе меншеньких наших в садочок, а старші – вже в школі, то візьму скоренько посуд помию, або в хаті приберу. А вона, як прийде, то дуже цьому рада. Але кажу, такі приємності дуже рідко бувають.
– І на завершення. Оскільки наша розмова спрямована до молодої аудиторії, то що би ви порадили молодим людям, які стоять сьогодні на дорозі вибору. А головне – вибору подружнього стану?
Найперше, хочу сказати так, як каже книга Сираха: «Добра жінка – дарунок Господній!» (Добрий чоловік також!) І я дуже вдячний Богові, що він мені зробив цей дарунок – добру жінку. То є дуже важлива справа – вибір стану. І тому треба багато молитися! Знаєте, як то казав один святий: «Якщо маєш прийняти якесь одне важливе рішення, то молися одну молитву. Якщо вибираєш товариша чи друга – молися десятки молитов. Якщо вибираєш подруга життя – молися тисячі молитов». У нашій церкві є такі практики кількаденної молитви в якомусь одному наміренні, як наприклад, дев’ятниці. І я завжди прошу і заохочую молодь, моліться в тих наміреннях: за доброго чоловіка чи за добру дружину! Навіть, якщо вам ще далеко до одруження, моліться за це вже сьогодні! Благополуччя у майбутньому треба собі вимолити в Господа Бога!
Після такого знайомства з батьком родини (і на моє запитання до дітей «хто в домі головний», всі одностайно, не задумуючись, відповіли – «тато»), перейдемо до знайомства з матір’ю, пані Олександрою.
– Пані Лесю, перш за все прийміть найщиріші вітання з нагоди Дня Матері та з нагоди народження вашої чотирнадцятої дитинки, донечки Вероніки! Сьогодні багато батьків, а головно жінок – матерів, виступають за дозвіл і легалізацію абортів. Найабсурдніше, як на мене, обґрунтування, яке прозвучало нещодавно у відомому ток-шоу на одному з провідних телеканалів на підтримку легалізації абортів, було таке: “Жінка – це не машина для дітонародження”. Як би ви прокоментували таку репліку?
Гадаю, що материнство – це найпрекрасніший дар, який подарував Бог жінці. Кожна людина бажає бути щасливою, а для цього вона повинна слухати премудрого Бога, Який промовляє через Святе Письмо – лист Бога до людини. І в цьому листі Він сказав: «Не вбивай!». За нами залишається вибір: чи послухати Бога і бути щасливими, чи не послухати і бути нещасними. Маленька дитина в утробі матері – це вже людина. І тому, приймаючи це маленьке життя, ми беремо участь у дітотворенні, адже Бог дає безсмертну душу, а батьки – тіло. І там же у Святому Письмі сказано, що жінка спасеться дітородженням!
– Пані Лесю, ну і запитання, відповідь на яке буде цікаво почути всім жінкам. Як даєте собі раду в щоденному, побутовому житті в догляді за дітьми? Адже їх чотирнадцять, і чоловік!
Звичайно, що 14 дітей – це дуже не просто, адже потрібно прикладати багато зусиль та старань, щоб добре виховувати дітей, забезпечувати їх усім необхідним. Скажу так: особливого секрету чи прийомів виховання у мене немає. Але впевнена, що у всьому допомагає Бог, який додає мені сили робити все те, що на мене покладено.
Після знайомства з батьками, познайомимося з дітьми та з тим, що вони думають про свою родину.
Марічка: Часто мої друзі, знайомі кажуть, «що, мабуть, важко бути найстаршою дитиною у такій великій сім’ї». Але я б сказала, що це, скоріш за все, відповідально. Оскільки зараз я не можу брати безпосередньої участі в догляді за молодшими, допомозі батькам, бо навчаюсь в іншому місті, але я знаю, що для братів та сестер я є прикладом для наслідування, тому повинна вести себе так, щоб вони навчались від мене лише доброму.
Аня: Наша сім’я – це спільнота, у якій найперше дуже добре духовно. Головне правило у нас – це любити одне одного, підтримувати і допомагати бодай чимось мізерним. Статус “багатодітна” – це лише формальність, бо кожен у нас однаково люблений, кожен важливий. Батьки нас не рахують, нас просто люблять. Якщо у мене якісь труднощі, то за мене моляться і підтримують стільки рідних людей, що все відразу налагоджується. Я завжди маю з ким поговорити, кого послухати, до кого прийти. Ще з дитинства нас мимоволі привчили піклуватися про молодших братів і сестер, і це стало нормою. Тато для нас є прикладом великої довіри Богові в усьому, а мама – покірності і терпеливості.
Надя: Як дати дітям щастя та любов? Про це думає чи не кожен із батьків. Але не зважаючи на те, що нас так багато, батьки ділять свою любов на усіх порівно.
Христина: Я вважаю, що така велика сім’я — дар від Бога. Я навіть не можу уявити своє життя без когось із братів або сестер, тому що кожен з них різний та по-своєму цікавий. У нашій сім’ї всі діти мають свої обов’язки. Кожного вечора ми по черзі прибираємо на кухні, а зранку перед тим, як йдемо до школи, то прибираємо у кімнатах.
Микола: Якщо чесно, то наша сім’я часто заміняє нам і вулицю, і компанії, бо вдома і своя футбольна команда – усі наші хлопці і тато любимо поганяти м’яч, і хор – і в церкві дякуємо, і на концертах співаємо (у нас є і сопрано, і тенор, і бас), і оркестр – більшість моїх братів і сестер навчаються у музичній школі, граємо на фортепіано, сопілці, скрипці, бандурі. Як разом вдома заспіваємо і заграємо, то аж шибки дзвенять 🙂
Андрій: Я не знаю якою буде моя родина, але жити у такій великій родині, то для мене добрий урок на майбутнє. Мені, як найстаршому з хлопців, не раз діставалося через збитки моїх молодших братів та сестер, але це привчає нас до відповідальності одних за одних. Та не зважаючи на це, я дуже люблю своїх рідних.
– І запитання наймолодшим: «Що для тебе означає жити в такій великій родині?»
Ну а найменші не знали, що сказати. Говорили великими і щасливими очима!
Про цю родину можна писати книжки. Якщо життя кожного з нас – це книга, яку ми пишемо, то життя цієї родини – велика бібліотека, яка оновлюється щодень. Зрештою, вони всі разом і написали цю статтю…
Усі вони разом пишуть історію життя! Чудову і промовисту історію. А нам всім слід навчитися читати. Читати не літери, а читати любов, якою пройняте все і всі у цій родині.
А що пишу я?
“Їх у родині шістнадцять: найчисельніша священича родина”
Роман ДЕМУШ
www.dyvensvit.org
