Скажи лише слово, щоб я тебе побачив (Сократ).
Здавалося б, на перший погляд, у цій короткій, але такій влучній і водночас об’ємній фразі давньогрецького філософа є певна алогічність, навіть абсурдність. Скажіть, будь ласка, як можна за словом, тобто за мовою, щось чи когось побачити. Точніше було б – почути. Однак цей мудрець ніколи й нічого не говорив надаремне, тим більше – нерозумно. У нього завжди була, як мовиться, «залізна логіка». Хоча це крилате висловлювання можна прочитати і в інших інтерпретаціях: «Скажи тільки слово і я скажу хто ти» або «Промов щось, аби я пізнав яким ти є».
І все таки, запитаєте ви, яку ще іншу грань цієї проблеми хоче висвітлити автор, коли не йдеться ні про культуру, ні про чистоту, ні про загрозу втрати української мови як державної. Оскільки ці проблеми існують, ми ще не раз обговоримо їх у нашому часописі. Сьогодні ж хочу поставити «на щит» інший аспект цієї серйозної теми, який стосується кожної людини.
Упевнений, що ви, дорогі читачі, знайомі зі ще одним, не менш відомим крилатим висловом: «Слово лікує і слово ранить». Або ж: «Словом можна оздоровити, підтримати людину і словом можна її поранити, навіть убити (звісно, морально)».
Саме тому кожен із нас повинен задуматися над собою: «Як я користуюся цим Божим даром? Чи моє слово є також лікуючим, а чи навпаки – деморалізуючим, навіть убивчим. Згадаймо, як саме в різних життєвих ситуаціях ми розмовляли з ближніми? І незалежно де: чи то вдома, в колі сім’ї, з батьками, дружиною або чоловіком, чи на місці праці, а чи просто на вулиці, в транспорті, в магазині. І головне – як почувалися ті, з ким ми розмовляли? Чи наші слова були для них приємними, лагідними, привітними? Маємо поставити собі пряме запитання: чи й справді моє слово лікує, оживляє когось, чи людина, яка зустрілася і говорила зі мною, почувається після розмови краще, чи їй спокійніше на душі, легше на серці? А, можливо, своєю необачністю, необдуманим словом я когось ще більше засмутив, навіть образив, скривдив. Очевидно, тоді варто згадати з катехизму так звані «добрі справи (вчинки) для душі і тіла». Хоча в цьому контексті йдеться більше про добрі справи, вчинки для душі нашого ближнього. Ось вони: грішника направити; нерозумного навчити; тому, що сумнівається, допомогти порадою; сумного потішити. Називаю лише ті, які стосуються нашої теми, хоча справ милосердя є аж сім.
Роздумуючи над цією проблемою, мені згадалася фраза, яку свого часу сказала дуже мудра, побожна і високоморальна, культурна і ввічлива людина – блаженніший Любомир Гузар, якого деякі світські журналісти (і так воно є насправді) назвали моральним еталоном нації. На запитання, якою має бути справжня людина, владика відповів, що коли ви, зустрівшись і поговоривши з нею, відчуваєте себе ще більше людиною.
А тепер подумаймо і для себе з’ясуймо: у скільки разів більше почувалися людиною ті, які зустрічалися і розмовляли зі мною? Чи ближній від сказаних мною слів дійсно відчув себе людиною, чи я своїм грубим, нетактовним і образливим словом убив у ньому все людське?
Очевидно, саме це мав на увазі відомий християнський письменник Бруно Ферреро, коли написав: «Здатність промовляти – великий дар. Щоб людина не говорила надто багато нерозумних слів Богові, Він дав їй десять пальців, щоби пам’ятати Його мудрі поради:
«Щоб перше слово було добре.
Щоб друге слово було правдиве.
Щоб третє слово було справедливе.
Щоб четверте слово було щире.
Щоби п’яте слово було відважне.
Щоб шосте слово було делікатне.
Щоб сьоме слово несло втіху.
Щоб восьме слово було ласкавим.
Щоб дев’яте слово було сповнене поваги.
Щоб десяте слово було мудре.
Далі мовчи».
