«Бог завжди пропонує людині новий шлях порятунку, завжди готовий усе розпочати заново».
Антоні Пацьорек
Тема, яку хочу обговорити з вами, дорогі читачі, є сьогодні актуальною і водночас складною, глибоко психологічною. Хоча ця проблема не є лише сучасною, її переживали люди в минулому і, очевидно, не скоро позбудуться і в майбутньому. Мова йде про такий незвичайний і знайомий стан нашої душі, як сум, пригніченість, сумніви, невпевненість у собі, у завтрашньому дні. Усе це часто завершується так званою депресією, з якої дуже важко вийти самому чи навіть за допомогою фахівців. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що кожен з нас переживав відповідні психологічні стани, зокрема поганий настрій, сум, невпевненість, страх, сумніви, безпорадність, які багатьох приводять до пригніченості, розчарування, навіть відчаю і розпачу. Причиною цього нерідко є особисті, сімейні чи службові проблеми, драми з подружнього життя чи невдалого кохання. Особливо зрада дорогих людей, яких ми любимо, віримо їм, страждаємо задля них. До такого стану приводить смерть рідних, друзів, знайомих, втрата місця праці або якісь непорозуміння з керівництвом. Причин, звісно, може бути багато, однак головне – вчасно і розумно їх подолати, вилікуватися від цього нелегкого стану, який часто стає хворобливим.
Відомий сучасний письменник і психолог, автор багатьох популярних праць Г. Норман Райт у своїй книзі «Як подолати зневіру, зневагу і меланхолію» пропонує світогляд і практичні поради, які ґрунтуються на Святому Письмі, християнській науці, мудрій психології і здоровому глузді.
Повертаючись до книги Г. Нормана Райта, наведу один епізод з практики цього автора. У його кабінеті сиділа молода жінка, втупившись у підлогу. Потім вона промовила: «Я довго борюся з депресією. Багато місяців я намагалася щось зробити з нею, але боялася поговорити про неї з кимось. Я – християнка, то ж хіба християни можуть страждати від депресії? Я не знаю, що зі мною трапилося, що викликало цей стан і навіть чи зможу його подолати. Якби я була сильнішою, то, мабуть, могла би позбутися його. Думаю, що я просто слабка. Я навіть не впевнена, чи може консультування допомогти мені…»
Як бачимо, ця жінка, впавши у песимізм, зневіру, сумніви, як мовиться, власноручно підписала собі вирок. Однак у цій песимістичній фразі є чудова думка, переконання, яке повинно стати поштовхом, своєрідним каталізатором до її зцілення. Очевидно, ви здогадалися, яка саме фраза: «Я – християнка!» Заглиблюючись у ці слова, можемо сказати по-іншому: «Якщо я християнка, то по-перше, не маю права впадати у відчай, розпач, взагалі у депресивний стан, а, по-друге, якщо вже й сталося зі мною щось подібне, потрібно у щирій молитві просити в Господа, який є добрим і милосердним, опорою і світлом у цьому нелегкому житті, духовної підтримки, віри й надії. Всі свої клопоти, турботу і складні проблеми віддати Йому, Своєму Творцеві і Небесному Лікарю.
Емі Кармайкл, яка була місіонеркою в Індії на початку XX століття, якось сказала: «Іноді виникають такі обставини, коли ми впадаємо у смуток, пригніченість, коли нас неправильно розуміють і неможливо захистити себе, коли ми безсилі перед відчаєм і звинуваченнями, але ми все одно знаємо, що чисті перед Богом і людиною у цій окремій справі». Коментуючи ці слова, ми повинні зрозуміти, що є надія на просвітлення темряви нашої душі, оскільки там, в «кінці тунелю», стоїть усміхнений, сповнений радості і любові до нас Ісус. Він чекає із широко відкритими обіймами, добрими і лагідними очима. Головне – потрібно знайти шлях до Нього, повністю віддатися Йому, взяти у свої долоні Його руку. Ми повинні усвідомити, наскільки Бог прихильний до нас. Він уважає нас гідними дорогоцінної Крові Свого Сина.
Завершуючи ці роздуми, я пригадав собі фрагмент одного духовного оповідання, в якому, немов у дзеркалі, відображено описані в «роздумах» міркування: «Цей день почався погано і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповненим. Крім того, що я перебував у препоганому настрої, вже кілька днів мене не покидав жахливий стан смутку і пригніченості з приводу великих особистих неприємностей, тут штовхали зусібіч, топтали по ногах, що дуже нервувало мене. Я постійно думав: яке це життя негідне, чому я так мучуся, страждаю. І взагалі – для чого так жити, чи є в цьому хоч якийсь сенс? Раптом я почув голос, що линув з передньої частини автобуса: «А правда, який гарний день?!» Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це промовив, а він продовжував далі: описував чудовий весняний пейзаж. Його захоплення, оптимізм і невимовна радість від побаченого мали таку силу, що я вперше за цей довгий час пригніченості посміхнувся. Коли в кінці поїздки я побачив нашого «провідника», то здригнувся: він був у чорних окулярах і тримав у руках палицю. Я зрозумів, що цей радісний оптиміст був незрячим. Вийшовши з автобуса, я раптом відчув, що моє попереднє напруження зникло, а пригніченість і страх кудись поділись. Я зрозумів, що Бог у своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи у нас справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, – світ усе таки чудовий. Наспівуючи, я біг до свого помешкання, бо не міг дочекатися хвилини, щоби привітати своїх рідних: «Гарний нині день, правда?!»