Цей матеріал, дорогі читачі, написаний під впливом роздумів над внутрішнім діалогом о. Ентоні де Мелло з Богом про свій прихід у цей чудовий, хоч і складний та суперечливий світ. У цьому зв’язку хотів би поставити вам і собі таке запитання: а як часто ми замислюємося над своїм приходом? Чому, з якою метою Всевишній покликав нас сюди? Чому саме нам, а не комусь іншому, хто залишився там, у небутті, Він подарував життя?
Це перший ряд запитань, але є ще й другий: яка наша роль у цьому багатогранному, сповненому безліччю абсурдів світі? Яку, висловлюючись термінологією психології, Бог задав нам «установку», виробив життєву програму?
На землі є багато людей, які вважають своє народження випадковістю або принаймні лише волею і бажанням батьків, закономірним результатом подружнього життя. Звичайно, це сталося не без їхнього «втручання», однак безперечним є й те, що наш прихід запрограмований згори і ми вже давно були закладені у небесних «проектах».
У книзі французького богослова о. Йосифа Схрейверса «Христове послання до свого священика» (мова йде про пастирське покликання служити Богові) дуже вдало вмонтовано Ісусові слова, які стосуються кожного, хто прийшов у цей світ. Ця теза є визначальною щодо людського буття взагалі: «Мій сину! Ти не випадково покликаний до буття-існування… Скількома вузлами ти з’єднаний зі Мною і Моєю Матір’ю? І це вже від вічності, і без твоєї волі, твоєї заслуги. Не ти вибрав Мене. Це Я вибрав тебе… Не розвівай Моєї Надії, яку Я поклав на тебе. Не розтрачуй скарбів, нагромаджених у твоїй душі, не надуживай тією всемогутністю, що нею Я тебе оздобив…»
Автор цього короткого монологу (а ним є сам Ісус Христос) звертається передусім до священиків, які повинні «зайнятися справами Отця Мого», але вчитуючись глибше у ці слова, розуміємо, що вони стосуються усіх нас, кожної народженої людини. Ми прийшли на землю з визначеною програмою, з подарованими Богом вищими скарбами, які є у нашій душі. Звичайно, виконання цієї програми відбувається під Господньою опікою, за Його всемогутньою волею, але при активній участі кожного з нас. Мабуть, саме цю співпрацю з Богом для нашого спасіння мав на увазі видатний художник Мікеланджело, намалювавши великий образ, на якому зображено Отця Небесного та Адама і Єву. Бог протягнув до них свої руки, щоб врятувати, однак між пальцями рук Творця і впалих прародичів є проміжок, який потрібно заповнити, з’єднати Божі руки з людськими. Наш контакт з Творцем з причини гріховності теж порушено, тож маємо серйозно задуматися, чим запов- нимо цю прогалину? За допомогою чого з’єднаємо свої руки з руками Всевишнього? Ці рятівні засоби пропонує нам Свята Церква, в духовному арсеналі якої є молитва, Божественна Літургія, шість Правд Віри, сім Святих Тайн і десять Заповідей Божих, діла милосердя для тіла і душі. Саме вони є з’єднувальною ланкою, за допомогою якої зможемо постійно перебувати з Богом. Можливо, те, що хочу сказати зараз, декому з вас виявиться дивним, однак мені здається, що сьогодні багато людей не живуть свого (даного Богом особистого) життя і як наслідок- не виконують окресленої для них Творцем життєвої програми. Вони не бачать, не відчувають, не розуміють своєї основної ролі, яку дав їм у цьому життєвому театрі «головний режисер» – Господь. Вони часто дивляться на світ, на людей лише своїми очима. Однак, щоби по-справжньому його побачити, потрібно дивитися на себе, на ближніх, на події, навіть нещастя, лиха, хвороби очима Божими. Такий погляд має лише той, хто, образно кажучи, «увійшов у Бога» і, пізнавши Його, вважає, що все, що Господь допускає і робить для нього, є для його ж користі, звісно, вищої, неземної. Завдяки цьому досконалому баченню зможемо зрозуміти, що радість і біль, народження і смерть, хвороби і одужання, клопоти і проблеми – все це є «будівельним матеріалом» для виконання встановленої Богом програми. Тільки тоді ми зрозуміємо головну причину свого приходу на світ, коли усвідомимо, чому шлях Ісуса Христа, який теж почався від Його дивного зачаття і народження, не закінчився Хресною дорогою і жахливою смертю, а прославився Воскресінням і Вознесінням на небо.
У контексті цих, можливо, дещо незвичних міркувань, хочу навести одне духовне прислів’я, у глибинному змісті якого відображено цю досконалу християнську програму: «Немає ружі без колючки». І справді, коли ми нарешті усвідомимо і переконаємося, що, як повчав Сам Христос, «учень не більший від пана свого», тобто, якщо терпів і страждав навіть Божий Син, то що вже говорити про нас, смертних людей. Але Його Голгота, Його терпіння і ганебна смерть завершилися Воскресінням. Власне з усвідомленням того, звичайне людське розуміння речей втрачає свій первинний зміст і виробляє уже інше, християнське сприйняття. Усвідомлення даної нам Богом життєвої програми (можливо нелегкої, складної, не такої, якої б нам хотілося) допомагає зрозуміти у певній мірі завуальований оптимізм згаданого прислів’я про те, що «немає ружі без колючки». Навіть апостол Павло говорив, що «дано йому колючку в бік», тобто його людські слабощі, немочі, гріховні бажання, невміння долати їх, аби він часом не загордився. Саме через призму такого оптимістичного підходу щодо розуміння і сприйняття в нашому житті присутності «колючки і ружі», люди, які піднялися на вищий щабель духовного вдосконалення, перефразовують це прислів’я і воно звучить так: «Немає колючки без ружі». Це означає, що згадана на початку цієї статті наша життєва програма, яку накреслив сам Господь Бог, передбачає ці, на перший погляд, небажані нам «колючки», і якщо ми їх терпеливо, без нарікань і невдоволення перенесемо, вони перетворяться у квітку пахучої ружі – небесні нагороди. Воістину, «хто сіє у плачі, той жатиме у радості».
