Склалося, що історія злучила Івана Франка, типового представника українського вільнодумства, з галицькими Василіянами, виразниками наскрізь католицької ідеї і католицького чину. Взаємини почалися мало що не на порозі його хлоп’ячого віку, відкрили опісля в самому розквіті його мужеського життя і перетривали до самої смерті.
Своїм шкільним рокам у дрогобицьких Василіян сам Франко присвятив чимало уваги. Вимовно свідчить про це збірка «Малий Мирон і інші оповідання». Матеріалом послужили особисті спогади письменника, як і в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже у мемуари.
Час гімназійних студій, а теж пізніші довгі роки, не вказують нам на ніякі ближчі зв’язки Франка з Василіянами. Меткого і рухливого письменника займали інші справи. Щойно під кінець минулого століття, в часі ставропігійської вистави, одна обставина заставила його зацікавитися Василіянськими монастирями і тим самим увійти в контакт з Василіянами, використовуючи свої давні знайомства з ними. Львівський, Крехівський та Підгорецький монастирі виставили свої цікавіші пам’ятники рідної старовини у виставковому залі і тоді то проф. П. П. Скобельський звернув молодому Франкові увагу на монастирські книжкові експонати. Між ними знайшов дещо, чим зацікавився і до чого й прилягло його серце. Вже в 1890 р. овочем його зацікавлення був допис у «Київській Старині» з приводу підгорецької хронічки. 1894 або 1895 р. прибуває з д-ром Щуратом й о. Загаєвичем до Крехівського монастиря. Багатство рукописного відділу бібліотеки зачарувало Франка й не дивно, що Крехівський монастир ще не раз пізніше гостив його в своїх мурах. Останній раз весною 1913 р. прибув сюди в товаристві доктора о. Когута. Оглянув також крехівські «Прологи і висловив бажання оголосити дещо друком. Від’їхав другого дня раннім ранком, прощався з услужливим братчиком востаннє, бо «смерть за плечима».
Крім Крехівського монастиря, перебував не раз і по кілька днів у монастирі дрогобицькім. Робив численні виписки із місцевих пам’ятників. Після цілоденної праці відпочивав на розмові з братчиком, для якого написав кілька побожних віршів-молитов, що, на жаль, затратилися.
Братчик, що оповідав про це, відзначав із здивуванням,що ті вірші складав Франко надзвичайно скоро, а своїм змістом нагадували вони так звані стрілисті акти.
З львівських монастирів позичав багато старинних рукописів. У монастирі зберігся спомин, що Франко належав до «чесних» гостей, бо повертав усе в належному порядку й справляв навіть своїм коштом розбиті рукописи. Один раз одвідав Кристинопільський монастир і оглянув бібліотеку.
Слід зазначити, що всюди по монастирях, в яких гостив Франко, не зауважено, щоби він пускав ся на які-небудь критики, навпаки, завжди поводився достойно, не любив диспутів, при стелі хрестився і молився, для всіх був чемний і услужливий. Василіянський чин ставив високо. П’ятнував лише деякі спорадичні прояви з діяльності давніх Василіян, реформованим признавав ідейність та життєву силу. Коли раз, около 1904 р., один із гімназійних учнів, який вступив у Ччн і по короткім побуті на новіціаті втік з монастиря і прийшов у Львові до Франка, щоби перед ним похвалитися своїм поступкою, Франко здивований сказав: «Чи аж так треба було зробити? Я знаю Василіян і дивно мені, що ти не знайшов між ними ніщо ідейного».
Останній раз Франк зустрівся о з Василіаянами на смертній постелі. Два рази відвідав його Теодозій Галущинський, ЧВВ. Покійний прийняв його радо, як сина свойого колишнього товариша й у розмові висловив жаль, що всі його опустили. Православна сусідка запримітила, що до Франка ходив католицький священик, тому просила православного, щоби сей заосмотрив хворого, але Франко не прийняв православного священика. За другим разом вищеназваний Василіянин згадав Франкові про сповідь, та він наче зажартував собі з пропозиції і скоро звернув розмову на щось інше. Час від часу тратив притомність, хоча загалом говорив річево.
На відхіднім просив о. Теодозія Галущинського зайти ще до нього наступного дня, бо сам любив з ним поговорити, одначе отцю Теодозію Галущинському не склалося зараз на другий день відвідати хворого, відклав відвідини на третій день, за той час Франко розлітався з сим світом.
Такий перебіг мали зв’язки Франка з Василіянами. Який вплив мали ці останні на Франкову наукову й літературну творчість – сьогодні не легко відгадати. Але що Василіани додатнім способом впливали на його релігійність і душевний вишкіл – не вдасться нікому заперечити це. Був час, коли Франко від своїх учителів дістав належне релігійне виховання, наслідом чого уходив за бродного побожного учня. І коли опісля молодіж, а так зрілий і старший Франко пускався будь самочинно, будь теж і розважно манівцями, коли навіть в обличчю його писань слід закинути його безвірство й розважне проповідування нехристиянства, все ж таки хлоп’яча і молодеча Божа іскра жевріла в ньому весь час його життя, аж до останнього його віддиху. Раз набута релігійність одзивалась у ньому повсякчасно і наносила йому, за свідоцтво». Його товаришів і знайомих, правдиві викиди совісті. Саме задля тих викидів глухих, але так проникливих, він може аж зачасто хапається біблійних, еґзеґетичних апокрифічно-легендарних, загалом, релігійних тем, щоби «заглушити, як сам висловився, якийсь внутрішній неспокій та боротьбу».
