ВОНИ ЗАПАЛИЛИ ВОГОНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами.
Лиш у чистому полі гуділи гармати
І зорі вмивались сльозами…
Цю патріотичну пісню, в якій передано незнищенний український волелюбний дух і водночас біль та смуток за полеглими героями, присвячували мужнім воїнам, котрі боролися за волю і незалежність неньки України. Передусім Січовим Стрільцям, воякам ОУН-УПА.
Сьогодні, коли ми бачили і всім серцем й душею переживали за мужніх і героїчних учасників київського Майдану, які три місяці терпеливо й наполегливо стояли, незважаючи на дощ і холод, сильні морози, шалений тиск нині поваленої недолугої і злочинної влади, пишаємося ними, як і тисячами, а, можливо, й мільйонами свідомих українців. Саме вони побороли зло і всьому світові доказали, що ми – волелюбний, цивілізований і працьовитий народ, який прагне свободи, справедливості, чесності і гідного життя у своїй Україні.
ЗА НИМИ ПЛАКАЛА УКРАЇНА
Перемога далася нам великою ціною – більше як сотня загиблих і померлих від ран патріотів. Це число, на жаль, збільшується, оскільки ще й досі в лікарнях помирають зранені снайперськими кулями та іншою вогнепальною зброєю Герої.
Звісно, якщо виходити зі слів епіграфа до цього матеріалу, на відміну від Січових Стрільців чи вояків ОУН-УПА, яких стосується ця пісня, Героям з Небесної сотні грали дзвони усіх київських соборів і церков, а також лунали вони у храмах усієї України. За сучасними Героями Майдану плакала не лише Україна, а весь світ, який був вражений мужністю і героїзмом українських патріотів. Вони з примітивною амуніцією – дерев’яними щитами, побутовими касками і майже беззбройно перемогли озброєного до зубів ворога. Це великий подвиг, благословенний самим Господом, оскільки без Його допомоги і підтримки цього чуда не сталося б.
МАЙДАН – СИМВОЛ МУЖНОСТІ І ПЕРЕМОГИ
Коли розпочалися події на Майдані, у мене завжди було бажання поїхати до Києва і своєю духовною працею допомогти патріотам. Перешкодою цьому була постійна зайнятість своєю працею: газета, радіо, парафії, виклади в семінарії… Останньою крапкою у цій боротьбі із собою було розпорядження блаженнішого Святослава і, відповідно нашого архиєпископа і митрополита Василія про те, що священики повинні кожного дня відправляти на своїх парафіях Святі Літургії та інші Богослужіння в намірі за Україну, за Майдан.
Та після кривавих подій 18 – 20 лютого, коли загинула сотня наших патріотів, я все-таки поїхав до Києва…
А тепер про те, які відчуття сповнювали мене, коли прийшов на майдан Незалежності. Наближаючись до цього, без перебільшення, святого і дорогого кожному свідомому українцеві місця, я відчував особливі переживання. Моє серце сповнювали якісь дивні і зворушливі почуття. Хотілося якнайшвидше побачити на Майдані усе те, що було символом цих героїчних дійств, які здійснювали наші відчайдушні патріоти. Щойно вийшовши з метро на станції «Хрещатик», відчув запах горілого, який досі витає у повітрі. А потім…. Дуже важко знайти слова, якими хочу передати усе , що я пережив у ці незабутні хвилини. На мене впливало все: і ця історична сцена, з якої мужні патріоти, ризикуючи життям, керували Майданом, виголошували полум’яні промови, гарячі молитви, які постійно промовляли до Бога священики різних конфесій. І ця, не менш історична стела, біля якої загинули наші Герої; і ця, як її на початку Майдану називали, злощасна ялинка – свідок нерозумних дій недолугої влади, яка таким чином хотіла перешкодити Майданові.
А чого варта імпровізована капличка нашої Греко-Католицької Церкви, до речі, уже друга, оскільки перша згоріла у вогненному вирі цих страшних подій. Там священики постійно відправляли й досі служать Святі Літургії, інші Богослужіння.
Незвичайне враження складають барикади, які наполегливо і жертовно будували учасники Майдану, і які захищали патріотів від озброєного «Беркута». Тут і велика кількість автомобільних шин, що залишилися на Майдані і за допомогою яких мужні Герої відганяли ворога. Вони лежать, немов пам’ятник і свідок цих незабутніх днів.
Ці воістину святі місця, де загинули наші славні Герої, щільно вистелені квітами і лампадками, а деякі з них викладені у формі хреста. А біля них – пробиті кулями злочинних снайперів примітивні каски, щити, які, на жаль, не змогли захистити загиблих.
Світло їхніх сердець
Стоїмо зі своїми друзями у безмовній скорботі біля тих дорогих реліквій, вдивляємося в обличчя, в очі героїв, які з портретів випромінюють світло й тепло їхніх душ і сердець, спокій і радість, умиротвореність і задуму, і молимося до Господа за упокій їхніх душ. Дивишся на ці світлі обличчя, немов у лики святих мучеників, які загинули за віру Христову, і думаєш: яким тираном, страшним злочинцем і потворною істотою треба бути, щоби так холоднокровно вбивати мирних людей, які боролися за нашу свободу.
У цих патріотів удома залишилися родини, сім’ї, батьки, дружини, діти, які не дочекалися своїх рідних. Скільки-то добра і користі вони принесли б для свого народу, матері України. Хоча, роздумуючи над цим, добре розумію: на все воля Господня. Так, ці світлі постаті, відстоявши нашу Україну, всім серцем і душею, своїм розумом і талантом, працьовитістю і патріотизмом внесли б гідний вклад у розбудову незалежної держави. Але коли герої з Небесної сотні жертовно віддали своє життя на вівтар нашої перемоги, це, очевидно був промисел Божий.
Колись один високодуховний монах, коли я переживав дорогу особисту втрату, мені сказав: «Повірте, отче, що премудрий Господь забирає кожну людину у відповідний для неї час». Можливо, саме про таких людей сказано у книзі Мудрості: «Праведник, хоч і вмре передчасно, знайде спокій, бо чесна старість не в довголітті і не міряється числом років»…
ПАСТИРСЬКА ДОПОМОГА
Першого дня мого перебування на Майдані я у співслужінні з багатьма священиками, у тому числі з нашої архиєпархії, зокрема з Великоберезовицьким деканом о. Василем Броною, з парохом сіл Купчинці та Денисів Козлівського деканату о.?Омеляном Кобелем, відправили у капличці Святу Літургію і панахиду за упокій душ загиблих Героїв. Після молитви пішли надавати духовну допомогу активістам Майдану, які стояли на барикадах, особливо в ці жахливі три дні, коли на їх очах гинули побратими. У цих здебільшого юних патріотів, і досі стоять перед очима страшні картини цього двобою, в якому вони перебували: скорчені тіла, зранені спочатку беркутівськими кийками, а потім і снайперівськими кулями голови і груди побратимів. Від пережитого вони не можуть спати, зриваються вночі до бою з бандитами.
У чому полягала наша духовна допомога? Передусім – у молитві з ними і в щирих, довірливих розмовах. Перебуваючи в храмі Святого Василія Великого, в якому розмістився своєрідний шпиталь, я молився над окремими активістами Майдану і благословив їх. До мене почали підходити інші і також просили молитви й благословення. Ці юнаки здебільшого говорили російською мовою, оскільки були з різних міст і сіл Східної, Центральної та Південної України, в тому числі й з Криму. З якою щирістю і теплотою в очах вони дякували за ці молитви і благословення…
Беручи участь в одній із нарад, яку проводила в Українському Домі організатор і керівник автомедмайдану п. Інна Сверідова, я побачив одного юнака із Самооборони, який стояв біля входу в будинок. Коли благословляв і молився над ним, в очах хлопця побачив глибокий біль, смуток, страх і тривогу. Дуже добре, що з цими зраненими тілом і душею активістами сьогодні працюють психологи, лікарі і священики. Повірте, що така опіка цим людям дуже потрібна.
Коли я тільки прибув на Майдан, відразу зателефонував пароху церкви Святого Миколая, що на Аскольдовій могилі, о. Ігорю Онишкевичу. До речі, дивний збіг обставин: рівно десять років тому, під час Помаранчевої революції, він запросив мене дати на його парафії реколекції з нагоди храмового свята, відтак побував тоді і на Майдані.
За його сприянням, я познайомився з психологом п. Оленою, яка просила поговорити з 23-річним Віталієм. Хлопець дуже важко пережив пекло цих трьох жахливих днів.
Не знаю, як далі складеться доля цього юнака, однак з Божою допомогою нам вдалося вивести його з важкого стану. Ми обмінялися з ним телефонами, хоча попередньо він сказав п. Олені, з якою ми тісно співпрацювали, що священикам він не довіряє. Але як бачимо, Бог сильніший, тим більше, що Віталій – не є далекий від віри, раніше навіть прислуговував у греко-католицькому храмі на Волині.
Пишу про цей епізод не тому, щоби показати свою особисту працю на Майдані, а лише для того, щоб заохотити наших священиків поїхати до Києва і надати повстанцям потрібну духовну допомогу. До речі, коли я вже повертався до Тернополя, то буквально о третій годині ночі мені зателефонував один з координаторів цієї роботи, ревний християнин зі Львова п. Михайло Рудак, і поцікавився, чи я ще в Києві, бо знову потрібна була священича допомога.
Цей патріот був поранений і під час перебування у лікарні познайомився з уже згадуваною п. Інною Сверідовою, яка на основі своєї сім’ї, а згодом, залучивши друзів, знайомих, небайдужих людей, організувала так званий автомедмайдан. Ці благородні люди вишукують хворих, поранених активістів і відвозять їх до лікарень або надають їм медичну допомогу вдома. Це воістину подвижницька праця і самопожертва для слави Божої, ближнього свого.
Добрі пастирі
Окремо хочеться сказати і про священиків, чимало з яких здійснювали свою душпастирську працю на Майдані. Йдеться, звісно, про отців з Тернопільсько-Зборівської архиєпархії. Це зокрема о. Омелян Кобель, парох сіл Купчинці і Денисів, якого ми часто бачили по телевізору під час Богослужінь на сцені. Цей пастир, окрім того, що був там із початку революції, організовував збір продуктів, теплого одягу і грошей на потреби Майдану і особисто возив їх до Києва.
Багато разів до Києва їздив зі своїми парафіянами парох Золотників, що на Теребовлянщині, батько восьми дітей о. Мирослав Петрущак.
Тривалий час був на Майдані (у тому числі під час найтрагічніших трьох днів) і парох церкви Всіх Святих Українського Народу з Тернополя о. Іван Гуня. Зрештою, ці священики й досі духовно працюють у Києві.
Значну пастирську допомогу надавав парох церкви святих Бориса і Гліба з Великої Березовиці о. Ігор Бойчук.
Тут варто згадати і львівського священика, доктора канонічного права, автора книги проповідей «Роздуми над недільним читанням Святого Письма» отця Михайла Димида. Саме він мав великі проблеми з тодішніми «правоохоронцями», з працівниками ДАІ, а згодом пережив і судовий терор. Під час кривавих побоїв беркутівцями рятував десятки активістів Майдану. Був випадок, коли о. Михайло відібрав у майданівців так званого тітушку, з яким вони хотіли поквитатися.
В останню суботу свого перебування на Майдані я познайомився ще з одним священиком, своєрідним капеланом Майдану о. Олександром з далекої Іспанії. Ми обидва відслужили заупокійну Святу Літургію та панахиду, сповідали людей. Отець Олександр показав мені два фелони, які під час пожежі в каплиці не згоріли, навіть не були пошкодженні, хоча намет-каплиця, на жаль, згоріла повністю.
Незвичайною для мене, і моїх співбратів-священиків, які там перебували, була п’ятниця. Тоді саме минув тиждень, як припинилися бойові дії на Майдані. Ранок розпочався, як завжди, о дев’ятій годині Святою Літургією в капличці УГКЦ. Перед Службою і після неї – Свята Сповідь для бажаючих, потім відслужили панахиду за упокій душ загиблих Героїв. Після цього розходилися на «об’єкти», – ішли до тих, кому потрібна була духовна допомога.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ
У п’ятницю після обіду мені зателефонував Великоберезовицький декан о. Василь Брона і повідомив, що увечері привезуть на Майдан ще одного померлого від важких ран Героя, тож будемо на сцені служити заупокійну панахиду. Повірте, дуже важко словами передати той внутрішній стан, який охоплював присутніх на Майдані.
Померлому від ран Олександрові з Волині було ледь за сорок. Залишилися дружина, маленька донечка, батьки. Розумію, якщо йдеться про загиблих активістів, починаючи від вбивства 19 січня вірменського українця Сергія Нігояна чи білоруса Михайла Жизневського та їх побратимів, що робилося в душах тих священиків чи присутніх у серці Києва людей, які безпосередньо у ці жахливі дні були там.
Вони молилися над десятками загиблих героїв відразу ж після того, як снайперські кулі розтрощували їм голови, розривали груди, чи пробивали серця. Очевидно, що духовні отці, схилившись над убитими, крім проказування молитви на «відхід душі», давали їм так зване розрішення під умовою, тобто прощення, відпущення ймовірних гріхів загиблим, адже невідомо, можливо, хтось із них давно або й зовсім не сповідався, тож міг відійти до вічності неочищеним? Хоча віримо, що всемилосердний Господь прийняв їх душі до себе як мучеників…
Я молився на сцені панахиду і боявся, аби через елементарну розсіяність, спричинену усім тим, що творилося у моїй голові і в збентеженому серці, не пропустити якоїсь частини цього Богослужіння. Окрім смутку, болю і печалі, мене сповнювало якесь дивне, незбагненне (даруйте, можливо, це слово тут не підходить) почуття гордості і навіть радості за наших Героїв, як і за цих людей, здебільшого киян, які, повертаючись з роботи, навчання чи відірвавшись від інших особистих справ, довго стояли з лампадками і квітами в руках і, крім гарячих молитов, дружньо скандували: «Герої не вмирають!» Цього пізнього вечора під куполом київського неба творилася дивовижна симфонія скорботи і смутку, віри і любові, надії і сподівання, патріотизму і вірності тим ідеалам, за які загинули герої Небесної сотні.
Я дивився на оповитий молитвою і мерехтінням тисяч вогників наш історичний Майдан і переповнений тими бурхливими почуттями, якось несподівано, уже після сказаного православним священиком «Прощального слова», підійшов до мікрофона і запропонував попрощатися з померлим Олександром, та з усіма загиблими Героями словами вірша струсівського поета Степана Будного.Його я продекламував на одному подиху, але, як видно було з реакції людей, вони ці зворушливі поетичні рядки сприйняли.
Не ждіть мене, друзі далекі,
За нивами, цвітом дібров.
Зелені карпатські смереки,
До вас не приїду я знов.
Між нами лягає розлука
На сотні, на тисячі літ.
У помислах тисну вам руки
І піснею шлю вам привіт.
Заціпивши губи уперто,
Ховаю ясні почуття.
Є смерть, а можливо, безсмертя –
У вічнім цвітінні життя!
Надіємося, що й справді, як пише Степан Будний, душі всіх загиблих Героїв очікує «вічне цвітіння життя» у Царстві Небесному, в оселях праведних.
Хочеться вірити (і за це молімо Господа), щоби від цього героїчного, кров’ю политого Майдану, нарешті почалася ера нашої нової національної історії і правдиве відродження багатостраждального українського народу.
Заради спасіння людського роду Ісус Христос заплатив надто високу ціну – великі муки й терпіння, що завершилися хресною смертю. Спаситель своєю кров’ю змив гріхи усього людства, подолав велике зло – диявола. Герої Небесної сотні, як і всі учасники Майдану, у ці буремні місяці побороли велике зло, яке охопило Україну. Вони запалили вогонь оновлення й очищення від бруду й брехні, засвітили світло національного відродження.
