Пишучи черговий матеріал до цієї рубрики, я хотів би звернути вашу увагу, дорогі читачі, на один важливий аспект християнської віри. Думаю, що кожен із нас, будучи вірним тієї чи іншої Церкви, нераз замислювався над таким запитанням: «Чому я належу до цієї Церкви? Чим вона є для мене? Що дає мені як християнинові?» Зрештою, з цього приводу нерідко можна почути приблизно таке «освідчення»: «Мені однаково, до якої Церкви належати, адже Бог один».
Не вдаючись до якогось детального осмислення цієї проблеми, хочу висловити кілька думок з цього приводу. Звісно, Бог один, адже навіть святий апостол Павло писав, що немає «ні грека, ні юдея, ні елліна…» Це однозначно, і віриться, що прийде такий час (а ці процеси в Церкві вже відбуваються), що, як говорив сам Ісус Христос, «буде одне стадо і один пастир». Це неодмінно станеться, хоча не знаємо точно коли: можливо, ще в «цьому віці», тобто протягом нашого земного життя, а може, в майбутньому – у вічності.
І все ж таки ми повинні зрозуміти одну закономірність: кожен із нас, прийшовши у цей світ, пізнає його, формується і виховується у ньому за допомогою відповідних засобів, які впливають на нас, сприяють нашому становленню. Такими соціальними чинниками є родина, сім’я, навчальні заклади – дитячий садок, школа, ліцей, коледж, університет і ,звісно ж, – Церква.
А тепер відносно того, чи нам «однаково, в якій Церкві бути, оскільки – Бог один». Усе, здавалося б, просто і зрозуміло. Але повірте, дорогі брати і сестри, що так здається лише на перший погляд, бо кожна Церква, як і будь-яка спільнота чи соціальна інституція, має свої, лише їй властиві, особливості. Якщо ж ідеться про Церкву, то у ній є свій обряд, який позначається і на молитві, і на Літургії, і на прийнятті Святих Таїнств, на інших духовних практиках. Церква має свою, натхнену Святим Духом, систему впливу на вір’ян, їх виховання. У кожній Церкві панує свій, лише їй властивий дух, відповідна ментальність, духовність. Невже ці люди, яким однаково, в якій Церкві бути, ніколи не замислювалися над цими серйозними речами, не відчували тієї суттєвої різниці між духовною атмосферою, яка властива тій чи іншій Церкві?
З приємністю і навіть з ностальгією згадую початок дев’яностих років, коли починалося національне і відповідно духовне відродження. На терени нашої області прийшли греко-католицькі священики на чолі зі своїм духовним наставником, ректором тодішньої Духовної семінарії отцем-митратом Василієм Семенюком – сьогоднішнім архиєпископом і митрополитом Тернопільсько-Зборівським. Серед них були брати Андрій та Йосафат Говери – останній теж став єпископом, екзархом Луцьким, отці Павло Репела, Василь Івасюк – нинішній єпископ Коломийсько-Чернівецький, Роман Шафран, Михайло Пастух, відомий місіонер і реколектант о. Михаїл Шевчишин та інші. Згодом до нас прийшов і очолив новоутворену Тернопільську єпархію справжній муж молитви і високої духовності владика Михаїл Сабрига. Ці добрі пастирі відкривали нам, спраглим за правдивою вірою, нові горизонти духовності, молитви, покори, любові до Бога і ближнього свого. Почали утворювати греко-католицькі парафії, різні молитовні братства, молодіжні та дитячі спільноти, проводити місії, реколекції, про які ми навіть не чули. Саме вони, і особливо нинішній владика Василій Семенюк, відкрили нам чудотворну Зарваницю, яка сьогодні стала одним із двадцяти найбільших духовних центрів Європи. Тут, у цьому благодатному куточку Тернопільського краю, проводяться великі всенародні прощі, під час яких відбувається очищення і відродження людських душ.
Саме тоді ми відчули, що Греко-Католицька Церква, котра тривалий час була в суворому підпіллі, має в своєму арсеналі потужні та ефективні засоби релігійного виховання людей. Вона володіє тим особливим духом, божественною благодаттю, яка наповнює людські серця. І ще один дуже важливий момент щодо характеристики УГКЦ – вона ніколи не була під «ковпаком» влади, а свою діяльність будувала виключно на підвалинах духовності, святості, на вченні Ісуса Христа. І постійно формувала у свого народу почуття патріотизму і любові до матері-України, до її історії та культури. Хоча, як сказав відразу ж після свого обрання Главою УГКЦ блаженніший Святослав, «наша Церква не лише для українців, а глобальна, Вселенська Церква».
Уже тепер, коли чую байдужим тоном сказану фразу «мені однаково, в якій Церкві бути», я не дивуюся, а співчуваю цим людям, котрі не стали дітьми своєї Церкви, яка дарує усім правдиву віру, наближає до Бога. З цього приводу згадую посла Канади з питань релігійної свободи Ендрю Беннетта, деякі фрагменти розмови з яким передаю дослівно: «У віці 20-30 років я відчув, що моє духовне життя послаблюється, молитовний досвід міліє. Я переживав те, що називається «духовним нездужанням». Однієї неділі я пішов на Літургію до храму св. Івана Хрестителя в Оттаві. І відкрив для себе цю чудову спільноту та прекрасну Літургію. Відкриваючи для себе візантійську духовність, я відчув, що недуга, яку переживав, відступає, зміцнюється молитовне життя і зростає любов до Церкви. Я справді вірю, що Святий Дух провів мене цим шляхом через пустелю, щоби відкрити повноту моєї віри. І це сталося в Українській Греко-Католицькій Церкві».
Приємним є те, що римо-католик шотландсько-ірландського походження із Торонто пише: «Україна під час кризи показує свою духовну глибину. Думаю, що в України є покликання щодо Росії і щодо інших частин світу. Ми бачимо країну, що пережила великі страждання, а тепер впевнено ступає вперед, і Церкви відіграють таку важливу роль. Я український греко-католик і люблю нашу Церкву. Я думаю, що Україна має дуже унікальне становище, куди її привело Провидіння. З цієї кризи Україна вийде сильнішою, більш об’єднаною, буде більше єдності між Церквами і в суспільстві».
