Упродовж цілої історії Бог потужно діє за посередництвом свого Духа, щоб одного дня здійснилося повне преображення його дітей – преображення, яке починається тут, на землі, а закінчується щойно на небі.
о. П’єр Десковемонт
Людина, живучи в цьому земному світі, переповненому буденщиною, сірістю, нецікавістю, намагається хоч трохи відірватися від цієї заскорузлості, прагне щось змінити, оновити. Людська природа створена так, що вона потребує якогось здивування, своєрідної інтриги. Рамки, які пропонує людині земний світ, занадто обмежені. Хіба може задовільнити чи заповнити посудину складної душі людини, яка схильна до чогось вищого, цікавішого, досконалішого такі земні речі, як їжа, одяг, різні приємності чи розваги? Можливо, до якогось часу їй цього «добра» вистачає, однак приходить момент, коли душа прагне більшого.
На жаль, перебуваючи у матеріальному світі, людина не може побачити над- природне, незриме. Ще Екзюпері говорив, що незриме бачить тільки серце. Іншими словами кажучи, «бачити серцем» означає бачити духовно, внутрішнім зором. А він, цей внутрішній зір, у багатьох людей поки що закритий.
Не знаємо, чи такий стан відчували апостоли, хоча вони завжди були з Ісусом, слухали його повчання, бачили здійснені Ним чудеса, однак, як свідчить їхня реакція на преображення лиця Господнього, вони були вражені цим дивним явищем і захотіли перебувати в такому стані постійно. Але згадаймо, що робить Ісус: Він не погоджується на Петрову пропозицію поставити на Таворській горі намети, а веде своїх учнів униз, тобто до буденного життя. Момент духовного осяяння був дуже коротким, але він потрібний для утвердження віри апостолів, підготовки їх до спокійного і стриманого перенесення Христових терпінь і Його хресної смерті. Річ у тім, що життя у вірі не є життям у постійному екстазі, а повсякденне перебування з Богом, незалежно від обставин і часу. Жити у вірі – це жити так, щоби наші наміри, слова і вчинки були у згоді з Божею волею.
На жаль, деякі люди вважають, що життя у вірі – це постійне перебування у духовному піднесенні, радості, натхнення. Звичайно, це велике щастя і ласка Божа перебувати у такому духовному стані, однак він часто покидає нас. Але це не означає, що коли нас покинуло це духовне осяяння, ми не повинні молитися, брати участі у Святій Літургії, приймати Причастя. Господь випробовує нас і хоче переконатися, чи ми і в звичайних обставинах залишимося з Ним, будемо вірні своєму Творцеві. Ці духовні переживання можна прирівняти до такого образу. Уявімо собі мотоцикліста, котрий вночі їде у віддалене місце. Надворі лютує буря. Коли вдаряє грім, мотоцикліст у світлі блискавки якусь мить бачить перед собою всю освітлену місцевість. Але потім знову поринає у темряву і йому видно лише такий шматочок дороги, який освітлює фара. Невже він зупиниться і чекатиме наступної блискавки, щоб освітила йому весь шлях? Звісно, що ні. Він їде далі, намагаючись досягнути своєї мети.
Так само й ми – не чекаймо чудесних знаків з неба, а плекаймо свою віру серед терня і кам’янистого грунту, серед буденної, можливо, не завжди престижної і цікавої праці, щоденних клопотів і турбот, бо, як сказав Христос, «щасливі ті, що не бачили і увірували». Не забуваймо, що духовні переживання – це Божий дар, підбадьорення та зміцнення людини в зусиллі глибше пізнавати Бога. Це якийсь завдаток майбутньої небесної радості, в якій будемо перебувати постійно. Ми повинні прийняти його як заохочення і підтримку, котрі нам допоможуть спокійно пережити будні нашого життя у глибокій вірі та відданості Творцеві.
о. Орест Глубіш
