Можливо, дехто з вас, дорогі друзі, здивується, чому я тепер, коли закінчується ця неділя, пропоную роздуми про текст Святого Євангелія, яке ви сьогодні чули під час Божественної Літургії. Річ у тім, що, замислюючись над цим текстом і проповідуючи перед своїми парафіянами, в мене з’явилися ще деякі важливі міркування відносно висвітленої там проблеми, якими хочу поділитися з вами.
Для кращого розуміння і сприйняття сказаного в цьому євангельському епізоді, виділимо в ньому ось такі три повчальні уроки. Скажіть, будь ласка, чи багато нині є людей, які, за прикладом цього юнака, ставили б не тільки перед Ісусом, але й перед собою це архиважливе запитання: «Що маю робити я особисто, аби здобути Царство Небесне?» І взагалі, чи я хоч інколи задумуюся над цим? Чи вболіваю за подальше своє майбутнє, своєї родини, дітей, онуків? Чи думаю і переживаю про те, що мене і моїх рідних чекає у вічності? Чи я врятую свою душу, яка призначена Самим Богом до Неба.
Отож, це перший умовний урок. А другий? Другий випливає з відповіді Ісуса Христа на юнакове запитання, а також зі сказаного ним Спасителеві: «Якщо хочеш спастися, виконуй Заповіді». І відразу ж уточнює, які саме: «Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідчи ложно, шануй батька й матір…»Коли з’ясувалося, що молодий чоловік усі Заповіді виконує змалку, Христос запропонував йому піти далі – роздати своє майно бідним і йти слідом за Ним. Ось власне тут і виникла проблема, оскільки юнак не зміг піднятися вище, щоб виконати Христове завдання.
Що повчального для себе можемо винести з цього уроку? Передусім те, що маємо приглянутися до себе, особливо до свого внутрішнього, духовного, морального життя. Які ми в цьому плані? Чи можемо так спокійно і впевнено відповісти Ісусові або ж собі, що ми виконуємо ці Заповіді. Що повністю готові, якщо Господь покличе нас до Себе. Очевидно саме тому французький богослов і філософ о. П’єр Тейяр де Шарден свого часу писав: «Ми перебуваємо на випробувальному майданчику і повинні постійно вибілювати свою душу, заготовляти сировину для вічності. Маємо завжди ставити перед собою це сакраментальне запитання: «Чи я готовий у будь-яку мить бути перенесеним на небо?»
І нарешті – третій урок, який отримуємо з негативної відповіді багатого юнака і слів Ісуса Христа про те, що «важко багатому увійти в Царство Небесне». Власне тут я хотів би здійснити деяку інтерпретацію цієї глибокої тези, своєрідне розшифрування вмонтованої в ній важливої духовної науки. Чимало людей, читаючи або слухаючи цей фрагмент Святого Євангелія, вважають, що Ісусова пропозиція щодо багатства їх не стосується. Мовляв, ми не багаті і взагалі – такі речі не для нас. На жаль, вони не знають, що кажучи і вважаючи так, глибоко помиляються. Певна річ, ми не можемо сприймати цю Христову пропозицію безпосередньо. Однак скажіть будь ласка, чи так важко нам хоча б чимось поділитися з ближніми, хворими, інвалідами, сиротами, смітніми, вдовами. Можливо, шматочком хліба, одежиною, порадою, моральною підримкою… Тобто, жертвуючи щось для них, навіть свій час, увагу, ми до певної міри відгукуємося на Христовий заклик.
Це, по-перше. А по-друге, цими словами Спаситель кличе нас усіх піти далі від звичного, усталеного рівня нашого сходження до досконалості. Інколи деякі люди вважають: у мене все в порядку – молюся, ходжу до церкви, сповідаюся, причащаюся… Чого ж іще мені треба? Звичайно, якщо ми так робимо, то це вже дуже добре, бо є чимало таких, що й цього не виконують. Але йдеться про те, дорогі брати і сестри, щоб ми, перебуваючи на цій сходинці, знайшли в собі відвагу, силу і наполегливість просуватися далі, вище. Повірте, це велика проблема, навіть трагедія, коли людина думає, що вона у своєму житті досягла апогею і далі їй не потрібно нічого більше робити, чогось прагнути. Це помилка, своєрідна смерть. Принаймні духовна, морально-психологічна.
На завершення своїх роздумів, наведу цікаву розповідь із книги о. Мирона Керуль-Кмеца про одного перського правителя, який, караючи засуджених на смерть злочинців, давав їм можливість вибрати собі спосіб страти. Першим була швидка смерть. Другий тримав у таємниці, сказав лише, що він знаходиться за великими чорними дверима. Якось, коли настав час чергової страти, володар дав можливість засудженому вибрати собі відповідний спосіб. Той довго роздумував, вагався і нарешті вибрав перший, відомий усім – через відрубання голови. Володар до нього промовив: «Добре, станеться так, як ти собі вибрав, але скажи мені: чому всі вибирають те, що їм знайоме і не мають мужності, відваги вибрати, чого не знають, що для них є втаємничене?» Після цих слів злочинець запитав: «А що є за тими великими чорними дверима?» «Свобода, звільнення від покарання,- відповів правитель. – Але такого вибору гідні лише відважні».
У нашому житті ми теж стоїмо перед різними виборами. Маємо знати, що за «дверима» – за Христом – свобода, спокій, радість, щасливе вічне життя. Будьмо відважні і робімо кроки в цьому напрямку. Піднімаймося вище, не кажімо: для мене вистачає того, що роблю, що для мене звичне, традиційне, чогось більшого мені не потрібно. Можливо, цим кроком беде поглиблення в молитві, читанні Святого Письма, духовнї літератури; у прощенні тим, з ким ми у гніві, хто нас образив, скривдив. Для інших цим кроком хай буде відмова від недобрих звичок – куріння, а, отже, нищення свого здоров’я згубним нікотином, алкоголем. Хтось хай відмовиться від звички лихословити, осуджувати ближніх, сваритися, гніватися. Ще комусь треба відважится прийти до святого храму, взяти участь у Божественній Літургії, прийняти Святі Тайни Покаяння, Євхаристії… Прямувати до Бога – означає ступити на інший шлях, відмінний від того, який добре знаємо, який нам зручніший, легший. Так. він набагато важчий, вибоїстий, стрімкіший, але йдучи вузькою дорогою, ми осягнемо спасіння. Не забуваймо Христову пораду і вимогу: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною». (Мк. 3,34). Це аксіома, якої потрібно дотримуватися, за нею жити.
о. Орест ГЛУБІШ
