Бувають люди, від однієї лише присутності яких стає спокійніше. Саме таким було спілкування з помічником єпископа Тернопільсько-Зборівської архієпархії, Владикою Теодором (Мартинюком). Попри те, що він займає одне з ключових місць у духовному житті тернополян, Владика є людиною виняткової скромності.
Через це мало хто з вірян знає, що перед ними людина, яка володіє п’ятьма мовами, відвідала з духовними місіями десятки країн, є викладачем одного з європейських університетів і має студентів по всьому світу. А прийти до цього Владиці допоміг підпільний монастир, повідомляє «Номер один».
Водили на уроки атеїзму
– Владико, розкажіть трохи про себе. Звідки Ви родом і як потрапили на Тернопільщину?
– Я народився в карпатському селі Дора, яке у радянський період було приєднане до Яремча. Виховувався у християнській сім’ї та українському дусі. В часи переслідувань Церкви був ознайомлений з життям одного підпільного монастиря, який функціонував в Дорі. Його настоятелем був отець Порфирій Чучман, якого двічі ув’язнювали через відмову зрадити свою віру і підписати декларацію про перехід до московського патріархату. Цей монастир мав на мене великий вплив, у тому числі на рішення стати монахом. Зрозуміло, що у 80-их роках не можливо було вступити до монастиря, адже тоді я ще був школярем. У 1989 році після закінчення восьмирічної школи вступив до Кременецького педагогічного коледжу на факультет праці та креслення. Після його закінчення в 1993 році вступив до Святоуспенської Унівської Лаври, що у Перемишлянському районі.
– Чому саме факультет праці?
– Мене з дитинства цікавила педагогічна нива, але важко сказати, чому саме трудове навчання. Вже тоді я планував бути монахом, але згодом, як не дивно, навчання пригодилося мені у монашому житті. У період відбудови монастирів був економом Унівської Лаври. Крім того всі дочірні монастирі підпорядковувались Лаврі, а отже, я був задіяний у їх відновленні. Багато економічних питань, які були пов’язані з ремонтом, будовою, вдавалось вирішувати саме завдяки знанням здобутим у коледжі.
– Як батьки сприйняли Ваш переїзд у Кременець?
– Спочатку переживали, адже я тоді був ще зовсім юним. Особисто ж я розцінюю роки навчання у Кременці, як період змужніння.
– Як виглядав підпільний монастир?
– Після 1946 року, коли радянська влада зробила спробу ліквідувати Греко-католицьку Церкву, монастирі пішли у підпілля. Монастир у Дорі закрили. Дерев’яний храм спочатку намагалися розібрати. Коли почали привозити робітників, які мали це зробити, ні в кого з них не піднімалася рука. Вони одразу тікали до лісу. У 60-их роках прийшов наказ з Києва, яким було перетворено храм на музей атеїзму. Там у початкових класах мав уроки безбожництва. Навіть пам’ятаю внутрішнє наповнення храму. Одна з будівель при монастирі перетворилася на школу. Інша служила кравецькою майстернею. Адже до закриття монастиря у ньому працювала школа для кравців, якою опікувались монахи. Самі ж ченці змушені були переїхати до міста Яремча, де їх прийняла одна сім’я. Їх було не багато – три – чотири. Там заклали кравецьку артіль, де виконували замовлення людей. Загалом Карпати були переповнені підпільними монахами та священиками, які поверталися з ув’язнення. Згодом одному з монахів дозволили, як приватній особі, збудувати маленький будиночок недалеко від монастиря. Однак богослужіння там проводили лише вночі. Служби починалися о 3-4 годині ранку. Це робили для того, щоб до світанку закінчити відправу. Бо коли вранці біля дому бачили людей, одразу знаходились такі, що доносили про це міліції. Та приїжджала, спершу штрафувала людей, а потім вдавалася до жорсткіших покарань. Конфісковували літературу. І це відбувалося в кілька етапів. Як тільки монахи назбирають книжок для богослужінь, їх одразу забирали. Якось перед Різдвом Христовим міліція вилучила всі книжки. Монахи не мали з чого молитися. Отець Порфирій пішов у прокуратуру в місті Надвірна і попросив віддати бодай одну книжку. Що цікаво, прокурор дав наказ повернути її священику.
В таких умовах було надзвичайно важко. Найбільше міліція слідкувала, щоб на богослужіння не приходили діти. Лише за те, що отець сфотографувався зі школярами після першої сповіді та причастя, він отримав два з половиною роки ув’язнення.
Де жив, там учив мову
– Частково Вас можна назвати поліглотом, адже Ви знаєте багато мов.
– Настоятелі завжди дбають про виховання монахів та їх навчання. Завдання монастиря – це молитовне служіння монаха згідно з тими дарами, які йому дав Бог. Ми повинні розвивати ці здібності для служіння Церкві та народові. Частину наших монахів у 1994 році було відправлено на навчання до Любліна (Польща) у семінарію та католицький університет. Це була моя перша серйозна закордонна школа, де я навчався шість років. Під час навчання змушений був вивчити польську мову. Згодом – французьку. Після навчання я повернувся в Україну, де мав різні обов’язки. У 2005 році поїхав на навчання до Риму (на вищі студії). Там вивчав церковне право у двох університетах. Зробив ліцензіат і докторські студії. Паралельно вивчав мову у Парижі. Зараз викладаю в Римі у Папському Східному інституті, тому якщо не кожного для, то бодай кілька разів на тиждень доводиться читати чи писати італійською.
– Часто буваєте за кордоном?
– Раз на рік читаю лекції в Римі. Там викладаю два курси, які я чергую. Серед студентів є представники із шести-семи країн світу. Крім того, я проваджу докторські дисертації або є рецензентом. З огляду на це, крім лекцій, я також змушений бувати в Італії для консультацій чи конференцій.
– Ви часто буваєте за кордоном. Чи не хотіли там залишитися?
– З огляду на мої різні обов’язки доводиться часто бути за кордоном. Практично кожних два місяці мені доводиться виїжджати за межі країни та багато подорожувати. Наприклад, у грудні минулого року протягом тижня я здійснив подорож у 16 тис. км. При цьому бажання залишатися в якомусь місті в мене ніколи не було. Мені подобається здобувати досвід різних країн, але залишатися там ніколи не планував.
– Яке місто Вам найбільше запам’яталося?
– Кожна країна має свою красу та духовні багатства. Звичайно, дуже люблю Італію, яку об’їздив практично повністю. Це музей під відкритим небом. Також подобається Австрія, Данія, Швеція. Там дуже цікаво відбувається виховання у школах. У Швейцарії подобаються Альпи. Люблю Францію, де маю багато знайомих.
– Що сьогодні входить у Ваші обов’язки в єпархії?
– Завдання помічника єпископа – допомагати архієпископу у справах пасторального та адміністративного характеру, а також виконувати його доручення, там де у цьому є потреба.
– У Вас багато справ: і в єпархії, і поза нею. Коли починається Ваш робочий день?
– Мій день завжди починається з молитви. Прокидаюся о 6 – 6:30 годині ранку.
Час для Милосердя
– Як, на Вашу думку, війна вплинула на духовне життя в країні?
– Війна – це страшна дійсність, пов’язана з насиллям, несправедливістю, втратою. Вона породжує велику напругу та тривогу. Людина почувається в небезпеці. Церква – це не може існувати поза суспільством чи поряд з ним. Церква – це народ Божий: священики та люди. Велика тривога в суспільстві спричиняє те, що люди почуваються покинутими. Вони не знають, де шукати допомоги, сили та надії. Пріоритетним завданням церковних структур є проповідування Божого слова, миру та любові. Тільки Господь може подати нам ту силу, якої нам бракує. Тисячі разів наш народ переконується, що людської помочі замало. Тому ми звертаємо увагу на духовне, щоб у молитві до Господа просити надії. Якщо ми просимо і хочемо прийняти, Бог готовий нам це подати.
– У світлі військових подій в Україні знайшов своє застосування такий напрямок, як капеланство. Чи є достатньо підготовлених священиків, готових працювати з бійцями?
– На фронті завжди гинуть люди. Там зустрічається життя зі смертю і часто воїни не знають, що їх чекає у наступну хвилину. Однозначно, у тих найважчих ситуаціях людина найбільше потребує духовної підтримки. Завдання капеланів – уприсутнювати Господа: нести Боже слово, святі тайни, Пресвяту Євхаристію, сповідь, послужити добрим словом. До речі, з нашої архієпархії найбільше число капеланів перебуває на фронті. На останньому Синоді єпископів у Львові наша Церква поставила собі за мету розвивати цю структуру. З боку держави поки що немає оформленого статусу капелана. Вже два роки ведеться дискусія стосовно цього закону. Зараз капеланство здійснюється на добровільній основі. В країні є велика потреба у таких духівниках. Війна застала нас зненацька. І ми, відверто кажучи, були до цього не готові. Виховати та навчити капеланському служіння не так просто. Капелани, стоячи поруч з нашими воїнами, піддаються тим самим впливам військових дій. Посттравматичний синдром також їх стосується, хоча вони і є стійкішими духом. Трапляються випадки поранень священиків, контузії. Вони потребують відновлення, тому не можуть знову їхати на Схід. А нових капеланів немає. Згідно з нормами, капелан має перебувати на фронті не більше 30 днів.
– 2016-й рік є роком Божого Милосердя. Як цей час повинні використати наші співвітчизники?
– Святіший отець Франциск визначив цей рік Святим для цілої вселенської церкви. А для України він особливий. Боже Милосердя означає прихід Божої благодаті, миру, милосердного Отця, який може скріпити поранених, підтримати знедолених, які залишилися без даху над головою, подати руку тим, хто потребує їжі і найнеобхідніших речей. Сподіваємось, що цей рік стане для нас часом надії на мир, часом для зцілення ран та страждань, які несе наш народ.
Зоряна Гарасимів
