29 червня минає десять років з часу відходу до вічності першого єпарха Тернопільського УГКЦ преосвященного Михаїла Сабриги.
Наше життя – це дорога, якою прямує кожна людина. У кожного вона своя, неповторна. Велика удача і знак благословення, коли на життєвому шляху зустрічаємо людей з чеснотами. Бог посилає їх для того, щоби нас навчити, підтримати, зробити сильнішими, кращими, для вдосконалення і пізнання Його непорушних світлих істин. Вони неодмінно спонукають нас іти праведним шляхом заради зустрічі зі Світлом, із Христом – зустрічі, наповненої істиною, добром і красою. Праведники своїм життям стверджують, що гідною людиною є та, яка прагне бути чесною, відданою, твердою, відкритою, стриманою, щиросердною, спокійною, працьовитою, терплячою…
Саме такі думки викликають спомини про світлу постать архипастиря, духовного, сівача зерен віри та мужа молитви і християнських чеснот – світлої пам’яті владику Михаїла. Я б сказала, що сьогодні навіть немає таких християнських чеснот, яких би йому не приписували. Пастир, людина, далекоглядний стратег, батько, муж молитви, взірець смирення…
Боже провидіння покликало його до життя у непростий повоєнний час і обдарувало багатьма талантами. Однак, занурені у важку працю та клопоти рідні (мати з ранку до вечора гнула спину у колгоспі, а батько невдовзі після повернення з німецького полону помер), навіть не підозрювали, що виховують майбутнього владику. Бабуся, опікуючись дитиною, пригортала Михася теплотою й молитвами і закладала у його маленьке серце зернятка віри, які з роками виросли і стали плодами та дарами чеснот для багатьох людей.
Шлях до архипастирського служіння Михайла Сабриги був непростим. Спочатку пошуки себе, свого місця в житті. Обдарований мистецьким хистом юнак прагнув бути художником, навіть складав іспити в одному з вишів Львова, та, як кажуть, не судилося… А згодом збагнув, що Господь кличе до служіння Йому. А часи були безбожницькі, коли нищилися усі моральні засади, переслідували всіх, хто визнавав себе християнами. Наперекір усім труднощам він став монахом чину Найсвятішого Ізбавителя, священиком, а згодом і єпископом підпільної УГКЦ.
Владика Михаїл заклав наріжний камінь у фундамент Тернопільської єпархії (нині – Тернопільсько-Зборівської митрополії), вклавши у нього всі свої молитви та старання вірного Божого слуги, не побоявшись пожертвувати все своє життя. Будучи 20 літ єпископом, 14 з них очолював нашу єпархію. Своєю працею, проповідями і найбільше особистим прикладом плекав у нашій спільноті, усій Церкві духа твердої, непохитної віри, любові до Бога та ближнього. Духа праведності і справедливості, толерантності, ввічливості спокою і розсудливості.
Самозаглиблений і мовчазний, добродушний і спокійний – таким запам’ятали його співпрацівники, духовенство та вірні. Для них владика Михаїл був людиною незламної віри і прикладом лагідності. Крім адміністративних справ, улюбленими заняттями преосвященного Михаїла були живопис та читання книг. Саме книги, вірніше мудрість, яку з них черпав, владика вважав найбільшим скарбом. У його бібліотеці було багато духовної літератури, особливо проповідей, а також світова класика і книги про його нездійсненну мрію – малярство. Мудрість від книг, від науки поєднувалася в ньому з істиною духовною.
Праця над книгами для владики Михаїла була повсякденною і дуже досконалою, адже багато думок, прикладів він занотовував, використовував у своїх пастирських повчаннях.
Владика Михаїл був мужем молитви (ніколи не випускав з рук вервиці): мужем правди і великим проповідником. Він не тільки добре знав Святе Письмо, але й жив його засадами, дотримувався високої моралі, був скромним, невибагливим у побуті.
Разом з тим, мав твердий стрижень у вірі. Дуже тепло, по-батьківськи ставився до єпархіальних працівників, особливим піклуванням й турботою огортав семінаристів та всіх вірних, котрі йшли до нього за порадою, підтримкою, добрим словом.
Владика мав довірливі стосунки з Богом, про якого розповідав, як про свого Отця, якого добре знав і міг віддати в Його руки і своє життя, і життя тих, що були поруч із ним.
Сьогодні ми молитовно згадуємо владику Михаїла для того, щоби його життя стало для нас прикладом, щоб ми прагнули його наслідувати і могли називати себе його духовними дітьми.
Вшановуючи десяту річницю відходу до вічності незабутнього духовного провідника світлої пам’яті владику Михаїла Сабриги молимося за його душу і просимо, аби він ніколи не переставав молитися за нас, щоб ми гідно продовжували ту справу, яку Господь довірив йому розпочати. Він залишив нам усім великий заповіт, який маємо виконати в ім’я його пам’яті – це любов один до одного та до нашої Церкви, піклування про її розбудову і розквіт.
Надія ШПОДАРУНОК
