«Дім мудрістю будують і розумом його скріплюють» (Кн. Приповідок, 24,3)
Рідний дім. Рідна хата… Здавалося б, такі звичайні, прості слова, а який великий зміст, які думки, спогади, почуття з’являються у кожного з нас, коли згадуємо про них. Коли співставляємо, відтворюємо у пам’яті, уяві це до болю знайоме і серцю дороге домашнє середовище, у якому ми народилися, зростали, пізнавали світ. Скільки-то чудових поезій, пісень створено про цю теплу і затишну, дорогу і рідну батьківську хату, де відчуваєш любов, упевненість, спокій і затишок. Це вона, немов надійна фортеця, захищає нас від дощу і снігу, вітру і бурі не лише у фізичному, але й у духовному плані. Молода тернопільська поетеса Мар’яна Рудакевич, яка в юному віці відійшла до вічності, у своїй збірці чудових, глибоко філософських поезій з цього приводу пише: «Мій дім, моя фортеця. Мене ніяке зло у нім не доторкнеться…» А один видатний письменник, перебуваючи в еміграції, далеко від рідного дому, від Батьківщини, говорив, що віддав би усі свої почесті, славу, гроші і багатства тільки за те, щоб побачити і відчути терпкий запах диму з комина рідної хати, і щоби його, як і колись, у дитинстві, мама покликала на вечерю…
Як часто ми, перебуваючи у цьому теплому і затишному середовищі, маючи можливість вбирати у своє серце незаміниме і безцінне духовне багатство домашнього вогнища. навіть не помічаємо його, пропускаємо мимо себе. Ми немовби не бачимо доброти і любові наших батьків, бабусі чи дідуся, дорогої і турботливої дружини, які власне і створюють цю теплу домашню атмосферу. Якось один чоловік, який досягнув у своєму житті значних успіхів, став видатною людиною, розповів, що все це він здобув завдяки рідному домові, у якому завжди панувала атмосфера добра, чуйності, любові і злагоди. Де все було цікавим, розумним і світлим. «Пригадую, – каже він – як холодними зимовими вечорами, коли надворі тріщав мороз і гула хуртовина, ми усією сім’єю збиралися у нашому родинному домі і цікаво й змістовно проводили час. Спочатку всі йшли до спеціальної кімнати, яка була своєрідною капличкою, і ставали до спільної молитви. Тут все було майже як у церкві: образи, на столику Святе Євангеліє, хрест, запалені свічки або лампадки, густий запах кадильного ладану… Потім хтось, переважно батько чи мати, або ми, діти, читали Святе Письмо, а дідусь пояснював його зміст. Після цього були дуже цікаві, повчальні у морально-виховному плані розмови: хтось з дорослих обирав відповідну тему і всі обговорювали її. Повірте, – продовжує співрозмовник, – що не хотілося кудись іти: на вулицю, до клубу, в кіно. Я дуже любив цю теплу домашню атмосферу, бо тут, у нашій затишній хаті, серед рідних і дорогих мені людей я відчував спокій і опору, був захищений не лише від морозу і снігу, але й від усякого душевного холоду, морального зла. Ідучи спати, я ще довго молився у своїй кімнаті, дякуючи Богові за рідний дім, за свою родину”.
Я розумію, дорогі читачі, що хтось із вас, може мені зауважити: «Але сьогодні не в кожному домі є така благодать, мир і спокій, любов і злагода!» Так, звичайно, на жаль, ще не в кожному, бо є такі сім’ї, де панує протилежне: чвари, злоба, ненависть, пияцтво, наркоманія, подружні зради. У таких домах не хочеться бути, з них втікають діти і потрапляють у недобрі товариства, чинять злочини. Якось, розмовляючи з одним колишнім наркоманом, який завдяки вірі в Бога, духовній опіці священиків і сестер-монахинь позбувся цієї страшної недуги, я почув сумну розповідь про те, що наркотики були для нього єдиним «рятівним» засобом, за допомогою якого він втікав від жахливої і нестерпної домашньої атмосфери, яку створювали його батьки-алкоголіки. «Я спочатку терпів, просив їх не робити цього, жити нормальним людським життям, – задумано говорить юнак, – але нічого не допомагало. І тоді я вирішив втекти не тільки з дому, але й втекти від самого себе». А скільки сьогодні таких бездомних дітей-страждальців у спеціальних розподільниках, виправних колоніях, в’язницях. Позбавлені цього родинного затишку діти, від яких відмовилися батьки, залишили у пологовому будинку, викинули на смітник.
Єпископ Станіслав Падевський у своїй книзі «Повернення додому» пише, що «поняття дому і раю тотожні. Ні одна людина не може звільнитися від цього підсвідомого уявлення, яке супроводжує її протягом життя. Вона шукає справжній дім, бо шукає любові, шукає раю. Любов означає рай: брак любові – це пекло. Той, у кого дім тільки називався домом й у ньому панував неспокій, переважали крики, ненависть, прокляття, ціле життя шукатиме протилежне тому, чого йому довелося зазнати. Стільки ж травм носить у собі той, хто не був любленим. Стільки смутку в того, хто не мав справжнього дому. Не бути любленим і захищеним рідним домом – це найбільше страждання. Для того, щоб людина була спокійною і врівноваженою, вона мусить формуватися у родині, в домашньому вогнищі». До речі, у згадуваній книзі «Повернення додому» наведено фрагмент з оповідання, яке називається «Золоте вікно». У ньому описується про хлопчика, який жив у малій хатині на зеленому пагорбі. Він був щасливий, але для повного щастя йому чогось бракувало. Було щось таке, чого він хотів більше за все: у вечірні години, коли сонце поступово заходило, він сідав на ґанок і вдивлявся у далечінь, у відкриту долину. Там виднівся дім із золотими вікнами. Вікна цього будинку виблискували наче діаманти, посилюючи у хлопця бажання поселитися і жити в ньому. Цей дім вабив його щораз сильніше, був для нього мрією. Нарешті хлопчик, коли почав ходити до школи, постановив собі більше дізнатися про той чарівний дім із золотими вікнами. Одного літнього дня він вирушив у дорогу. Йти довелося довше, ніж він сподівався. І коли дійшов до будинку, сонце вже зайшло. Виявилося, що дім не має золотих вікон, усе в ньому було таким, як у його хаті. Тут жили чоловік і жінка, тож оскільки надворі уже стемніло, вони залишили малого хлопчика на ніч.
Уранці, коли він прокинувся і глянув у вікно, то дуже здивувався: на горизонті стояв інший дім із золотими вікнами, кожне з яких блищало так чудово, що він ще ніколи такого видовища не бачив. Натхнений новими враженнями, хлопець швидко побіг до цього казкового дому. Коли ж прибув на місце, здивуванню його не було меж: з’ясувалося, що золотими були вікна того дому, у якому він народився і мешкає.
«Мораль» цього оповідання є зовсім нескладною для розуміння: сьогодні багато людей, немов той блудний син із відомої євангельської притчі, покидають рідний батьківський дім і шукають іншого, манливого і звабного дому із «золотими» вікнами, І ці вікна вони часто бачать у чиїхось батьках, чужих жінках, чоловіках, навіть, як це поширено сьогодні, в чужих країнах. Хоча, звісно, до цього, нині поширеного явища, не можемо ставитися критично, оскільки переживаємо дуже складний для нашого народу час.
Що ж, кожному своє, як писав видатний український філософ Григорій Сковорода, «кожному городу свій нрав і права», однак подумаймо собі, шановні друзі, чи не краще нам уміти побачити ці золоті вікна у своєму рідному домі, аби не ганятися за їх блиском як той хлопець чи блудний син із Євангелія. При умові, якщо у вашому домі із різних причин немає цих «золотих вікон», то намагайтеся їх творити самі. І найкращим матеріалом для них будуть спільна молитва, читання Святого Письма, участь у Святих Літургіях, Сповідь, Причастя, любов до дітей, повага до батьків, мир, спокій, доброта, милосердя, лагідність і взаєморозуміння. Аби досягнути цих чеснот, не забудьмо покликати на допомогу Господа нашого Ісуса Христа, який і є головним будівничим кожного дому, кожної християнської родини.
о. Орест ГЛУБІШ
