Йорданську воду, якій уже 70 років, береже парафіянка УГКЦ Стефанія Гаврилишин (Далик) у Розгадові на Тернопільщині. Назване село у Зборівському районі відоме ім’ям Романа Купчинського — літератора, журналіста, композитора і громадського діяча, сина місцевого священика. Утім, цікавих розгадівських історій набагато більше. Одна з них — йорданська. І пов’язана вона з періодом, коли Греко-Католицьку Церкву заганяли у підпілля, а духовенство і свідомих вірних ув’язнювали, вивозили «у віддалені райони СРСР».
«Цього року я прийшов із йорданською водою до парафіянки, колишньої старшої сестриці при церкві Стефанії Гаврилишин, дівоче прізвище Далик, — розповідає о. Іван Гавдяк, який служить у Розгадові. — Жінка й каже: “У мене є вода, освячена на Йордан 1947 року. Давайте я вам її покажу”. Я спробував ту воду — вона, як свіжа. Не зіпсувалася. Пані Стефанія розповіла, що святив ту воду о. Василь Баран в урочищі “Нетеча”, і що їй тоді було років приблизно сім».
Родина Даликів по завершенні Другої світової війни саме повернулася з Сибіру, із заслання.
«Нас вивезли на Сибір у 1941-му через участь родини — мого дядька Івана Далика, в ОУН. Тож і мого батька Михайла, і маму Анастасію, і мене, і діда Василя вивезли. Батька — окремо на роботи у лісі, а нас в Тюменську область, далеко за ріку Об, — згадує Стефанія Гаврилишин-Далик. — Дідо так і помер там у 72 роки… От нас забрали, а через три місяці вибухнула війна. Пізніше, коли до армії почали брати вже всіх, бо солдатів бракувало, тата також взяли. Він дійшов з боями до Берліну. Потім із розпорядження Сталіна репресованим, які проливали кров на фронтах, дозволили повернутися у рідні краї. То ми повернулися. Але реабілітацію отримали тільки у незалежній Україні».
У цей час в Розгадові служив о. Василь Баран, уродженець села Рай теперішнього Бережанського району. Його шлях до священства був складним. Народився 27 липня 1909 р. у селянській родині, де було 12 дітей. Він — наймолодший. У 1937-му закінчив Бережанську гімназію і Львівську Богословську Академію, яку очолював майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Одначе В. Барана тоді не висвятили — не було вільних місць на парафіях. Відтак чоловік зайнявся громадською діяльністю: створював читальні товариства «Просвіта», осередки антиалкогольного товариства «Відродження», церковні братства, підтримував товариство «Рідна школа», кооператив «Єдність», осередки «Сільського господаря», поширював релігійну літературу, іконки.
Після початку Другої світової В. Барана, як і тисячі інших свідомих українців Галичини, польська влада запроторила до табору в Березі Картузькій. Тільки за день-два до приходу радянських військ місцеві жителі випустили в’язнів. В. Баран місяць добирався додому пішки. У дорозі рятували прості люди — селяни, які годували і давали прихисток подорожньому.
Надалі В. Баран працював учителем біля містечка Козова (тепер райцентр на Тернопільщині). У 1942 році він, зрештою, отримав священичі свячення від єпископа Никити Будки і призначення на служіння в Розгадові.
Після приходу «других совітів» у 1944 р. розпочалися масштабні переслідування Греко-Католицької Церкви. І у 1946-му, як вважали ідеологи та функціонери радянської системи, «питання уніатів» вирішили назавжди. Та не так сталося. Люди вперто дотримувалися своєї віри і не бажали переходити на «московське православ’я».
«Те Водохреща у 1947-му в Розгадові було прилюдним. Пам’ятаю хрест, зроблений з льоду на Золотій Липі, у “Нетечі”. Пам’ятаю, що було дуже багато людей», — говорить Стефанія Гаврилишин.
Десь у той період о. В. Барана змусили перейти в РПЦ. Хтозна, як священика «стимулювали». Можливо, боявся за дружину й доньку. Та все ж, “возз’єднання” тривало лише декілька місяців.
«…у І кварталі 1948 року від служіння в РПЦ відмовився раніше “возз’єднаний” і зареєстрований колишній греко-католицький священик Василь Баран, випускник Львівської Богословської Академії. У заяві на ім’я архиєпископа Львівського і Тернопільського Макарія від 14 березня 1948 року він пише: “…заявляю і своїм власноручним підписом стверджую, що звертаючи Вам Посвідчення №1421 з 14.ХІ.1946 р. м. Львів, видане як документ молитовного єднання з Московською патріархією, тим самим зриваю звязь з православною церквою. Оставшись дальше вірним Греко-католицькій церкві як догматично, так і канонічно, прошу прийняти до відома мою вище наведену заяву…”», — читаємо у книзі Ярослава Стоцького «Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини 1946-1989».
Заяву взяв до уваги, звісно, не тільки архиєпископ Макарій (Оксіюк), а й державні репресивні органи. Уже через декілька місяців о. В. Барана заарештували. Як подав Богдан Головин у книзі «Ісповідники віри — наші сучасники», священику дали 25 років позбавлення волі з утриманням у таборі, конфіскацією майна, позбавленням громадянських прав на п’ять років, а після звільнення — довічним виселенням «у віддалені райони СРСР».
Розгадівську церкву св. Параскеви-П’ятниці у радянський період не закрили. У ній служили православні священики, але вірні зберігали греко-католицьку ідентичність. Наприклад, церковне братство не дало зруйнувати головний престіл, освячений 29 червня 1938 року єпископом Іваном Бучком. Так само беріг свою віру й віру інших людей репресований о. В. Баран. Його заслали у табір в Караганді, де працював на цегольні.
«Там о. Василь Баран не припиняв душпастирської діяльності, над ранком відправляв Службу Божу на верхніх нарах і причащав співв’язнів. Для вина використовував виготовлений у таборі сік із сухого винограду або родзинок. На свята співали церковних пісень, колядували, щедрували», — подає Б. Головин у вказаній книзі.
У 1957 р. душпастиря звільнили з табору і він зміг знову жити зі своєю сім’єю: дружина з донькою на час його заслання мешкали у її рідному селі Цебрів теперішнього Зборівського району.
Духівник з великими труднощами влаштувався працювати вантажником на заводі «Електроарматура» у Тернополі. Спершу сім’я винаймала житло, а в 1967-му отримала квартиру площею 31 кв. м. на п’ятому поверсі панельного будинку. Весь цей час священик служив у підпільній УГКЦ: вдома, на квартирах у вірних, у районах. Серед сіл, де часто бував, — Зарваниця, Доброполе, Курівці, Великий Глибочок, Ярчівці, Пронятин, Воробіївка.
«А одного разу в селі Пронятин він відправляв Службу Божу у приватному помешканні. Хтось із присутніх доніс про це православному священику Валерію Кудрякову (майбутній Предстоятель УАПЦ Мефодій — прим. ред.), який сповістив у КДБ, — писав Б. Головин. — Викликали о. Василя до уповноваженого у справах релігій при Тернопільському обласному виконавчому комітеті ради народних депутатів, де зробили застереження, погрожували, заборонили відправляти на приватних помешканнях, бо віруючі повинні ходити й молитися у церкви російського православ’я».
Незважаючи на тиск, греко-католицький священик продовжив служити далі. Після легалізації УГКЦ він став парохом Цеброва, де й помер 19 лютого 1998 року. У Розгадові він уже не служив, але пам’ять про нього залишилася. Зокрема, й пов’язана з Йорданом 1947-го.
«Спершу ту воду, а я маю три літри ще у довоєнних пляшках, берегла моя мама. У неї була сильна віра. Мама тримала воду як оберіг і вона досі, як свіжа. До мене ж казала: “тримай її доти, доки будеш жити”. Мама прожила до 1992-го. Проголосувала на референдумі за Незалежність і сказала: “Можу вмирати, бо дочекалася того, чого ціле життя чекала — Незалежної України”, — підсумовує Стефанія Гаврилишин. — Але, як бачите, цілковитої незалежності досі немає…»
Що ж до Розгадівської громади, то вона в час виходу УГКЦ з підпілля, прилюдно й офіційно вся повернулася до УГКЦ.
Володимир Мороз
