Смерть – це ніщо інше, як сон, подорож, переселення, заспокоєння, тиха пристань, визволення від неспокою і звільнення від клопотів життя.
Святий Іван Золотоустий
Так склалися обставини, що у день свята не мав можливості запропонувати вам, дорогі друзі, свої роздуми про цю подію, тож, оскільки ще триває посвяття, хочу зробити це сьогодні.
Якось одному мудрецеві поставили три запитання: «Яка найвеличніша думка гідна людини? Яка найбільша турбота гідна людини? І яке найбільше очікування гідне людини?» Після короткої паузи мудрець відповів: «Найвеличнішою є думка про промисел Божий, бо вона приносить мудрість і блаженство, глибоке й правдиве розуміння нашого призначення у світі, основну мету життя. Найбільшою є турбота про спасіння своєї душі, яка є найдорожчим скарбом. Що ж стосується очікування, то мудрець сказав: очікування смерті, бо воно просвітлює нас, навчає, що життя дуже коротке, очищає совість і спонукає цінувати кожну подаровану нам Богом хвилину й постійно творити добро».
Сьогодні є чимало людей, які серйозно замислюються над змістом свого життя, основною причиною приходу у цей світ. Дехто так і запитує: «Для чого я народився? Чому прийшов у це складне, нелегке, на перший погляд, беззмістовне життя? Невже тільки для того, щоб їсти, пити, спати, одягатися, накопичувати майно, багатства? І це все? Невже така примітивна ціль мого приходу? А що буде потім? Після завершення моєї земної мандрівки? Звісно, що тоді приходить невблаганна смерть, котра руйнує всі наші наміри, мрії, сподівання… А що після неї? Нічого. Усе закінчиться цвинтарем, гробом, небуттям…»
Звичайно, що так думають песимісти, люди слабкої віри або атеїсти, для яких головний сенс життя – багатства, гроші, влада, слава, розкоші… Що буде потім – після фізичної смерті, їх не цікавить. На щастя, ми, люди глибокої віри, так не вважаємо, бо твердо переконані, що на цьому людське життя не закінчується. Що існує надприродний, потойбічний світ, у якому наше життя продовжиться і триватиме вічно. До такого висновку приходимо, коли читаємо і роздумуємо над Святим Письмом, над ученням Ісуса Христа, святої Церкви, її отців, учителів. Святий Теофан Затворник з цього приводу пише:”Усередині або в глибині світу, нам видимого, схований інший світ, настільки ж реальний, як цей, або духовний, або тонко матеріальний – Бог знає… але відомо, що в ньому живуть святі й ангели… Душа прагне вгору, але тільки до того ступеня, до якого допускають її духовні сили… Навколо душі тепер все нове. Вона поза звичним простором й часом. Вона може миттєво переноситися куди захоче, може проходити крізь стіни, двері, крізь все матеріальне…»
У цьому нас переконує подія, що відбулася під час Успіння Пресвятої Богородиці, яку Господь з тілом і душею забрав до Неба. Це свято теж відкриває нам незбагненну таємницю, правдиву сутність життя і смерті. Незвичайний відхід Пречистої Діви Марії до вічності переконує нас у тому, що земний світ не є остаточним. Що фізична смерть – це брама до вічності, до щасливого і радісного життя з Богом, у його світлих оселях.
У своєму відомому сонеті про Смерть поет Джон Донн написав: «Мізерна смерте, хай тебе назвуть могутньою – не смій гонорувати. Не зникли люди ті, що їх взяла ти, і я переживу тебе, мабуть».
Ці слова можна віднести і до Пресвятої Богородиці, оскільки смерть не змогла перемогти Її. Як навчає Церква, наприкінці свого життя Вона була взята на Небо. Марія була захищена від звичайного впливу смерті як наслідку первородного гріха. Святкуючи у серпні Богородичне Успіння, ми також відзначаємо обітницю того, що очікує кожного з нас. Прийде час, коли й ми опинимося на небесах з Ісусом Христом, Який перед своїми страстями і хресною смертю, сказав, що іде до Отця Небесного приготувати нам місце, щоб і ми усі були там, де Він. Отже свято Успіння Пресвятої Богородиці навчає нас про те, що основне наше призначення – здобути Небо, Царство Небесне. Очевидно, саме це мав на увазі святий апостол Павло, коли писав у своєму посланні до римлян: «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для себе самого; бо коли живемо, для Господа живемо, і коли вмираємо, для Господа вмираємо. Отож чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим 14, 6-9).
Якщо ми по-справжньому це зрозуміли й затужили за Небом, то, ідучи дорогою земного життя, просімо про допомогу свою Небесну Матір, яка спрямує наші стопи на вірну дорогу спасіння. Пречиста Діва Марія постійно молиться за нас, щоб і ми осягнули своє успіння, тобто померли з Христом. Прокажімо в цьому намірі ось таку коротку молитву: «Пресвята Богородице, дякуємо Тобі за приклад життя, проведеного поруч з Ісусом! Допоможи й нам вірно іти за твоїм Сином. О, Маріє, в Небо взята, молися за нас, грішних! Амінь.»
