Свого часу до редакції всеукраїнської газети «Духовний щит», яку я редагував більше п’яти років, написала листа одна читачка із Вінниці і просила дати відповідь на декілька важливих запитань. В одному із них вона просила обговорити тему, яку окреслила такою фразою: християнин справжній і обрядовий. Тобто той, який ретельно дотримується всіх обрядів, звичаїв, традицій, однак не виконує своїх християнських обов’язків, не є правдивим християнином. Цю проблему можна розділити на такі два аспекти. По-перше, християнин, котрий постійно молиться, ходить до храму, бере участь у Святій Літургії, інших богослужіннях, дотримується постів, часто сповідається, причащається, читає Святе Письмо, духовну літературу, веде високоморальний спосіб життя. І християнин, який дотримується усіх християнських обрядів, однак не відзначається особливою духовністю, не прагне змінювати себе, живе як і всі пересічні люди. Але скажіть, будь ласка, хіба у християн, які нібито й справді ретельно виконують свої обов’язки, немає проблем? Звичайно, кожен християнин зобов’язаний молитися, ходити до церкви, брати участь у Святих Літургіях, сповідатися, причащатися. Саме під час цих священнодійств на нас сходить Божа ласка, благодать Святого Духа. Однак проблема в тому, що багато людей, не розуміючи глибинної суті цих релігійних практик, часто виконують їх формально, традиційно, бо „всі так роблять”. Ось власне тут і простежується ця межа, яка відділяє християнина справжнього від формального, обрядового. Бо можна цю ж Службу Божу просто відбути, відстояти і з нетерпінням думати, коли ж вона нарешті закінчиться. Але й можна у ній розчинитися, перепустити через розум і серце кожен її елемент, кожне виголошення священика чи спів хору, всіх людей. Під час Літургії ми повинні очиститися, обновитися. Як пише Микола Гоголь, „ті, що були на Святій Літургії, стають посудинами, які після цього уже не можна чимось іншим наповнювати”. До речі, саме про це мені з болем у душі говорила одна парафіянка: “Дуже прикро, – бідкалась вона, – що багато людей ходять щонеділі чи свята до церкви, моляться, слухають Святі Євангелія, апостольські послання, проповіді священиків, але ні на йоту не змінюються, не стають кращими, досконалішими. Буває, що відразу, вийшовши з храму, вони продовжують обмовляти, лихословити, гніватися, не прощати…”
Тобто ми повинні уже інакше думати, говорити, поступати. Те ж саме стосується і сповіді, причастя. Не просто традиційно приймати ці Святі Тайни, скажімо, раз у рік під час Великого посту, як це часто заведено, а тоді, коли це потрібно для нашої душі. У церковних заповідях написано, що не менше одного разу в рік (у Великому пості) сповідатися і причащатися. Бо якщо цього не робимо, то маємо важкий гріх. Але сповідь – це покаяння, щире визнання гріхів перед священиком, який завдяки своєму висвяченню має право від Бога звільняти людей від гріхів, відпускати їх, або ж затримувати ці гріхи. Щире покаяння – це не формальне проказування своїх провин, а глибоке переродження, оновлення. Іван Предтеча, закликаючи у пустині людей до покаяння, наказував їм „вирівнювати свої стежки і дороги”, тобто змінювати спосіб життя і мислення. Перше слово його „універсалу” було „покайтеся!”, що означає: змініть спосіб вашого думання, бо грецькою мовою євангелист Матей написав: змініть думку. У єврейській мові слово „покаятися” означає вернутися назад із поганої дороги і стати на добру.
Іван Хреститель вимагає від тих, що приходили до нього, виконання своїх обрядів: обмивання та явне визнання всіх гріхів. Власне тому, що глибоке внутрішнє почуття часто виявляється назовні, і зовнішній матеріальний акт може бути доказом внутрішньої зміни, святий Іван вимагав від тих, що змінювали свій спосіб мислення (як доказ тієї внутрішньої переміни), сповідання гріхів та зовнішнього обмивання – купання в Йордані. До речі, в інших стародавніх релігіях прилюдне визнання гріхів і тілесне обмивання були частиною особливих обрядів з тієї причини, що перший обряд, тобто сповідання гріхів, є природною вимогою чи нахилом людської природи, коли вона відчула, що поводиться погано; а другий обряд, тілесне обмивання, – це яскравий символ тілесної чистоти.
Таким чином, святий Іван не змінював єврейських обрядів, але його нововведення полягало у приготуванні до Царства Небесного. Правдиві ізраїльські пророки говорили більше про діла справедливості, ніж про показові церемонії. Богові потрібне „обрізання серця”, а не „обрізання тіла”. Вони радили іти дорогою духа, ніж обрядових формальностей. Згадаймо повчання пророка Ісаї: „Навіщо мені безліч ваших жертв? – говорить Господь. Я пересичений всепаленням баранів і ситтю годованих телят. Крові биків, ягнят та козлят я не хочу” (Іс. 1,11).
Це ж саме стосується Тайни Пресвятої Євхаристії, тобто Причастя. Приймаючи його, ми повинні усвідомити і вірити, що під видами хліба й вина, які під час Літургії, зокрема після освячення, перетворюються у Тіло і Кров Ісуса Христа, ми приймаємо Його до свого серця. Тож, по-перше, маємо бути очищені від гріхів, а, по-друге, приймати Євхаристію з високою гідністю, увагою, побожністю і з великою вдячністю Богові за те, що завітав до нас, поєднався з нами, негідними. Як говорив святий апостол Павло, „вже не я сам, а Христос у мені перебуває”. Дуже повчальними є слова святого Василія Великого: „Коли хтось приступає до Святого Причастя Тіла і Крові Христової не задумуючись над причиною, задля якої воно дається, той не має жодної користі. А хто негідно причащається, той негідний”. Очевидно, Василій Великий, кажучи це, орієнтувався на застереження святого апостола Павла про те, що „хто їсть і п’є, не розрізняючи Христового Тіла і Крові, суд собі їсть і п’є”.
Можна сказати і про молитви, які часто люди проказують поспіхом, неуважно, не усвідомлюючи, що саме тепер розмовляють з Богом. Але на цю тему я уже писав і маю намір і надалі продовжувати її обговорення.
Окремої розмови про справжнього і обрядового християнина заслуговує проблема відзначення релігійних свят, особливо, як пропонує авторка листа, храмових празників. Щодо останнього, то, як на мене, теж варто у наступних публікаціях писати і про цей важливий аспект християнського життя. Нам усім потрібно усвідомити, що ті обрядові святкування є лише засобом для нашого вдосконалення, освячення. Обряд створений Церквою, святими отцями для черпання Божої благодаті і наповнення нею своєї душі. Чимало людей стараються сумлінно виконувати різні обряди (і це добре, що вони їх дотримуються), але вони нічого не роблять для свого морального, духовного вдосконалення. Для подолання у собі поганих звичок, зокрема обмови, лихослів’я, злоби, ненависті до ближніх своїх, зарозумілості, гордості, заздрості та іншого непотрібного баласту. Ісус Христос називає це „фарисейською закваскою”, а таких людей „побіленими гробами”. Вони виконують обряд, але серце у них повне злоби і пристрастей.
Дуже сильно про це написано у пророка Ісаї: „Від новомісяччів ваших та святкувань ваших відвертається душа моя. Вони для мене стали тягарем, вони мені незносні” (Іс.1,14).
Нам усім потрібно уважно приглянутися до себе і з’ясувати: а як ми виглядаємо у цьому плані? Якими християнами ми є? Справжніми чи лише обрядовими? Можливо, нам варто у таких випадках зорієнтуватися на одного мудрого чоловіка, якого запитали: «Ви релігійна людина? -Так, – відповів він. – А тепер скажіть нам: ви – християнин? – Я намагаюся ним стати», – такою була відповідь цієї скромної людини.
о. Орест ГЛУБІШ
