Сьогодні ми відзначали ще одне велике християнське свято – Стрітення Господа нашого Ісуса Христа. Не маючи можливості роздумати з вами, дорогі друзі, про цю подію напередодні свята, хочу в цей вечір запропонувати деякі свої міркування про його духовну сутність. Ми уже знаємо, що слово «стрітення» означає – зустріч. У контексті цього свята – зустріч незвичайну, особливу, оскільки праведний Симеон і пророчиця Анна зустрілися з Ісусом, якого на сороковий день після народження Пречиста Діва Марія зі святим Йосифом принесла до храму, щоб здійснити відповідний обряд. А тепер прошу вас уважно подумати ось над чим. Скільки-то в нашому житті було, є і, очевидно, ще буде тих зустрічей, своєрідних «стрітень». Ми зустрічаємося з рідними, друзями, знайомими, сусідами, колегами по праці… Однак ця зустріч, про яку йдеться у Євангелії святого апостола і євангелиста Луки, є особливою, бо це стріча не з друзями, не з рідними чи знайомими, а з Богом. Уявляєте: з Богом! З нашим Господом Ісусом Христом!
Дуже важливим, повчальним і головне – радісним для нас, християн, є те, що свято Стрітення нагадує нам не тільки про зустріч з Ісусом праведного Симеона, який взяв його на руки, але й кожного з нас. Ось гляньте або радше скажіть, будь ласка, де Симеон і пророчиця Анна зустріли Спасителя? Правильно: у святині, а точніше – при вході у Єрусалимський храм! А тепер проведімо аналогію від тих давніх часів до сьогоднішнього дня, до себе, до нас, християн ХХІ століття. Так ось: для кожного християнина ця стріча з Христом відбувається передусім у святій тайні Хрещення, коли ми вперше у житті прийняли Його до свого серця, ставши дітьми Божими. Зрештою, у тому, що хресні батьки приносять дітей чи й приводять уже дорослих (бо є і такі випадки) до церкви, це і є певна аналогія з принесенням Пречистою Дівою Марією і святим Йосифом Ісуса до святині. Вони виконували відповідний обряд: сороковий день після народження Спасителя – це час, коли за Законом мати повинна була через пожертвування очистити себе і водночас пожертвувати свого первістка Богові. Ми теж здійснюємо певний обряд, але вже інший – новозавітній. Тримаючи під час Хрещення дитину, у відповідний момент здійснення цього обряду, зокрема під час потрійного занурення чи зливання води на голову охрещуваного і проказування слів „хрещається раб Божий чи раба Божа (ім’я) в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь”, священик, немов праведний Симеон, бере дитину на руки і урочисто проказує дуже важливі слова: „Одягається раб Божий (ім’я) в ризу правди в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа”.
А тепер ідемо далі. Після цієї першої зустрічі з Христом у храмі, маємо благодатну можливість зустрічати Його дуже часто. Прошу собі запам’ятати: скільки разів ми буваємо у церкві, стільки ж і зустрічаємося з Христом, а, отже, відтворюємо епізод цього давнього Стрітення. Найперше, звичайно, у святих тайнах Сповіді, Причастя, Подружжя, духовні особи – у тайні Священства. Але не тільки! Бо крім того, наше Стрітення з Ісусом відбувається під час Божественної Літургії, у якій переживаємо і пропускаємо крізь серце всі епізоди Христового життя: Різдва, Його страждань, Хресної смерті, Воскресіння, Вознесіння на Небо. Однак найважливішим і найрадіснішим для нас є те, що ми можемо зустрічати і навіть брати на руки свого серця Христа щоденно, щохвилинно. Як? – запитаєте ви. Дуже просто: ця зустріч з Христом відбувається під час молитви, а її, як відомо, можемо посилати своєму Спасителеві кожної миті і в будь-якому місці.
Дуже шкода, що багато людей з різних причин: невірства, нехоті, лінивства, на жаль, ігнорують цим незвичайним Стрітенням, цією важливою і дуже потрібною зустріччю з Христом. Очевидно, поки що вони не здатні зрозуміти і відчути велику потребу і духовну силу від цієї благодатної стрічі з Богом. Бо, скажіть, будь ласка, що заважає багатьом із нас приходити на цю зустріч? І дуже щасливими є ті люди, які не ігнорують особистим стрітенням із Богом, оскільки у наших храмах власне й відбувається це дивне і так потрібне для нашого духовного зростання стрітення. Воно проявляється у всьому: в елементах Служби Божої, у виголошеннях священика, в ектеніях, у його „тихих” молитвах, якими ієрей молиться під час Літургії, у співі хору, дяка, у тропарях, у кондаках. Навіть у тому, коли ви цілуєте образок, покладений у день свята на тетраподі, на якому зображено сцену Стрітенської події. Як не дивно це звучить, але якщо ми з твердою вірою і надією будемо відзначати це свято, то й справді відчуємо себе зараз у тому далекому Єрусалимському храмі, стоятимемо біля святого Йосифа та Марії, праведного Симеона і пророчиці Анни, бо наша церква у цю благословенну мить стає праобразом Єрусалимської святині.
Святий апостол Лука говорить, що „він (тобто Симеон) Духом прийшов у храм” (Лк 2, 27). Думаю, що ви, дорогі читачі, здогадуєтеся, чому саме я використав цю євангельську фразу. Ми зможемо відчути себе не лише сьогодні, але й у подальшому житті і в ролі праведного Симеона, і в ролі пророчиці Анни, і навіть серцем взяти Дитя-Ісуса на руки, коли до свого храму прийдемо Духом. А тепер з’ясуємо разом, що це означає „Духом прийти до храму”? Це не що інше, як прийти до святині не тільки у гарному святковому одязі (це закономірно), але й у не менш чистому і акуратному одязі нашої душі. Тобто прийти очищеним у Святій Сповіді або принаймні бути щиро розкаяним за допущені гріхи – недобрі вчинки, слова, думки, почуття, бажання… Прийти до храму не у фарисейській „заквасці”, не у гордому самовихвалянні, а у митаревій покорі, смиренні, осуджуванні самого себе, в об’єктивному баченні своєї негідності, слабкості, нікчемності. Щось на кшталт того, як говорив Бог до Мойсея: „Скинь взуття своє, бо місце, на якому стоїш, – святе”. Так само й нам (і не лише у день Стрітення, а й щонеділі чи свята, взагалі у своєму житті) потрібно постійно знімати брудне взуття нашої гріховності, зокрема зарозумілості, злоби, ненависті, осудження ближніх; взуття пияцтва, нечистоти, скупості, прагнення надмірних багатств і розкошів, щоби, як праведний Симеон чи пророчиця Анна, „Духом стояти у храмі”.
о. Орест ГЛУБІШ
