Сьогоднішню розмову з вами, дорогі друзі, хочу побудувати на основі євангельської розповіді про жінок-мироносиць, які після смерті Ісуса Христа у неділю вранці ішли, щоб намастити Його тіло пахучим миром.
А тепер поставимо запитання і відразу ж спробуємо давати на нього відповідь: яке духовне повчання дають нам ці побожні, скромні, хоча сміливі й мужні жінки? Усе те, що відбувається з нами під час Христового Воскресіння було особливим, навіть дивовижним. У цих незвичайних дійствах закладено глибокий зміст. Жінки-мироносиці йшли до Ісусового гробу, щоби, як здавалося б на перший погляд, зробити елементарне – виконати певний обряд, намастити тіло померлого Ісуса пахучими олійками. Першим уроком для нас є те, що жінки-мироносиці не побоялися здійснити помазання Христового тіла. По-друге, вони хоч і мали деяке побоювання від того, хто їм відвалить камінь від гробу, але твердо вірили, що таки виконають цю останню послугу померлому Ісусові. У вдячність за це отримали велику нагороду – першими побачили світлоносного ангела і почули ці радісні слова: «Ви шукаєте Ісуса розп’ятого? Його немає тут. Він воскрес!»
Що ми знаходимо повчального для нас у вчинку цих побожних і сміливих жінок? Як уже говорив, їх тверда і непохитна віра у Господа нашого Ісуса Христа, у Його славне Воскресіння. Уміння подолати сумніви, адже й справді переживали, хто їм відвалить важкий камінь. І особливо – велика і щира любов до Спасителя.
Варто запитати себе: чи є у нас така віра, справжня любов ? Якщо немає, то ми повинні вчитися у жінок-мироносиць. Але це ще не все. Прошу вас, дорогі брати і сестри, задуматися над таким важливим моментом. У цьому помазанні пахучими олійками (хоч самого обряду з відповідних причин не відбулося, оскільки Ісусового тіла у гробі вони не застали) я вбачаю такий важливий підтекст: жінки-мироносиці символізують і нас з вами. Подумаймо, чи по-перше, ми кожної неділі йдемо до Святого Храму, а, отже, до Ісуса, до його гробу, щоб намастити пахучим миром Христове тіло? Адже, як знаємо, під час Божественної Літургії відбувається все: і Різдво, і проповідування Святого Євангелія, і засудження, терпіння, і смерть, і Воскресіння; там є і Христові ясла, і Вифлеємська зірка, і пелени, і Голгота, і хрест, і Його гріб.
Другий важливий аспект, над яким прошу поміркувати: чи й справді кожен із нас має у руках, а точніше у своєму серці «пахучі олійки»? Ви розумієте, що у цьому порівнянні я використав деяку духовну образність , однак запитаймо себе: що несемо кожної неділі чи свята до Христа? «Пахуче миро» – тобто щиру молитву, покору, смирення, чистоту серця, любов до ближнього, до брата, сестри, чоловіка, дружини, дітей, сусіда, співпрацівника, а чи навпаки – замість цих «пахощів» ми, ідучи до Христового храму, взяли зміїну отруту: гнів, злобу, гордість, зверхність, обмову, нечистоту, пияцтво і з цим «добром» пішли до храму, а, отже, до Христа, попередньо не висповідавшись або хоч у думці щиро не розкаявшись у своїх гріхах.
І насамкінець хочу сказати про ще одне дуже важливе щодо нашої віри у Воскресіння Христове в контексті Святого Євангелія, яке сьогодні, у неділю мироносиць, будемо читати і слухати під час Божественної Літургії. Зокрема через призму урочистого повідомлення ангела жінкам-мироносицям. Пригадаймо собі ще раз ці слова: «Ви шукаєте Ісуса Назарянина розп’ятого? Він воскрес, Його нема тут…» (Мк 16,6).
Що для нас означають ці слова і чого маємо від них повчитися? Річ у тім, що сьогодні багато християн ще живуть так, немов би й не вірять у це спасенне Воскресіння. Не чують радісного для нас вигуку: «Його немає тут, Він воскрес!» Або ж просто не розуміють його суті, не можуть з’ясувати повчального змісту. Що маю на увазі конкретно, – запитаєте ви? А те, що багато людей своїм грішним життям, своїми сумнівами, зневірою, безнадією заперечують Христове Воскресіння. Погрузнувши у прагматизмі, черствості, злобі, ненависті, розкошах, пияцтві, розпусті, накопиченні багатств, чимало з них наче не вірять, що колись прийде смерть і все це вони залишать. Зрештою, саме у цих словах ангела: «Його немає тут» закладено мудру божественну філософію. Тобто ви шукаєте Його у цій житейській суєті, у гонитві за примарами: почестями, славою, вивищенням над іншими, але ж Його немає тут.
І ще про одне дуже важливе: жінки-мироносиці ішли до Ісусового гробу з надією, що вони виконають свій святий обов’язок. У нас часто трапляється так, що ми втрачаємо надію на краще, на добрі зміни, впадаємо у смуток, пригніченість, навіть у розпач. Дуже повчально і по-християнськи оптимістично говориться про це у великодньому числі католицького журналу «Слово між нами». «Буває, що сумні події нашого минулого забирають у нас надію. Нам здається, що багато втрачено, і змінити вже нічого не можна. Втрачено нами самими і тими, хто нас оточував і оточує. Можливо, батьки, як вам здається, не додали вам любові, не розгледіли ваших талантів, відговорили від того, щоб поєднати життя з тією чи іншою людиною тощо. Можливо, ви самі наламали дров у своєму житті і тепер пожинаєте плоди. Ось і закрадається у серце безнадія, і затьмарюється ваше теперішнє…
Коли ж ви сповнені надії, майбутнє виглядає захопливим і багато обіцяючим. Щоб там не було, ви прагнете йти вперед і оглядаєтеся на своє минуле з почуттям подяки як за все добре, так і за всі випробування, які вас сформували. Без надії неможливо побачити Божу руку в усьому, що відбулося в нашому житті, – те, як Бог перебував з нами, благословляючи і підтримуючи і в сприятливий, у в тяжкий час. Якщо у нас немає надії, то ми схильні зосереджуватися лише на негативних аспектах нашого минулого, не помічаючи Божої вірності та обітниці завжди бути з нами».
Просімо, дорогі брати і сестри, у Воскреслого Христа благодаті Святого Духа, щоби просвітив наш розум, очистив серця, допоміг побачити себе у світлі цієї події, збагнути свою роль, виробити гідне життєве кредо.
о. Орест Глубіш
