Що властиве любові до ближнього? Шукати не своїх вигод, але душевної та тілесної користі улюбленого. Хто любить ближнього, той сповнює свою любов до Бога, тому що Бог його милосердя переносить на Самого Себе (Василій Великий).
У сьогоднішніх роздумах я хотів би зосередити вашу увагу, дорогі друзі, на фрагменті Святого Євангелія від Матея, у якому йдеться про дві заповіді любові.
На підступне запитання законовчителя, яка найголовніша заповідь у Законі, Ісус сказав: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого». Власне над темою любові, над основною суттю цього слова чи радше – поняття, хочу поміркувати разом із вами.
На перший погляд здається, що, обговорюючи знайому тему любові, не відчуваємо якоїсь особливої складності. Якщо йдеться про любов до Бога, то, звісно, усі ми Його любимо, бо хто відважиться сказати, що він Бога не любить. Те ж саме стосується і любові до ближнього свого чи любові до себе самого. Але давайте поміркуємо глибше і з’ясуймо: як саме маємо трактувати любов до Бога, до ближнього чи до себе самого? Передусім запитаймо себе: «Чому я люблю Бога?» Очевидно тому, що Всевишній створив мене і весь людський рід – починаючи від Адама і Єви, і до нинішнього часу. Далі: для того, щоб ми змогли нормально жити у цьому світі, добрий Господь творить для нас усе інше: чудову природу – родючу землю, рослини, дерева, квіти,повітря, воду, сонце, небо, зорі, місяць, всякого роду птиці, звірі, риби… А тепер скажіть, будь ласка: хіба за ці великі дари, завдяки яким ми живемо у цьому світі, ми не повинні любити Бога і постійно дякувати Йому за це? Тож знову запитаймо себе: чи ми це робимо? Тобто, чи любимо Бога і хоч колись віддячуємо своєму Творцеві за ці дари? І взагалі: чи хоч розуміємо, гідно оцінуємо цей Божий дар? Нам просто здається, що все це звичайнісінька закономірність, мовляв, так має бути. Не забуваймо, що це не якийсь там випадковий збіг обставин, природних явищ, а всемогутній задум доброго і милосердного Творця, Який, створивши нас, потурбувався про наше життєве забезпечення.
А тепер про найголовніше, чому ми повинні любити Бога. Скажіть, будь ласка, невже премудрий Господь привів нас у цей світ лише для того, щоб ми ці дари просто споживали: дихали, їли, пили, насолоджувалися природою, зрештою, працювали, обробляли землю? Звісно, що і для цього, бо інакше ми не існували б у світі. Однак ми знаємо, що Бог, окрім нашого тлінного тіла, про яке ми так турбуємося, дав нам безсмертну душу, і вона є найголовнішою субстанцією кожної людини. Дав нам Свого Духа, за допомогою якого ми єднаємося з нашим Творцем на вищому, божественному рівні, щоби й самим ставати досконалими, святими,божественними. І знову ж таки: точнісінько так, як Господь потурбувався про людське тіло, Він постійно піклується і нашою душею. Згадаймо Святе Євангеліє неділі після Воздвиження: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? (Мк 8, 36-37). Тобто Спаситель нагадує нам, що найціннішою для кожної людини є безсмертна душа, яка призначена Ним вічно перебувати у небесних оселях.
Знаючи про нашу недосконалість і схильність до гріховного життя, милосердний Господь дає нам усі духовні засоби, за допомогою яких ми повинні турбуватися про свою душу, очищати, вдосконалювати її. Найголовнішим засобом для спасіння душі є Свята Церква, яка має у своєму духовному арсеналі багато важелів, що сприяють осягненню нашої кінцевої мети. Це передусім заповіді Божі, Святі Тайни, молитва, Свята Літургія та багато інших духовних чинників. А тепер знову поставмо таке ж запитання: «Чи ми не повинні любити Бога, Який так турбується спасінням нашої душі?» Звісно, що маємо любити Його і теж дякувати за всі ці безцінні дари.
А тепер про останнє: ще раз запитаймо себе, чи ми любимо Бога, коли безжалісно нищимо усе Ним створене? Природні багатства – повітря, воду, дерева, ліси, річки, озера, тобто усе, що забезпечує нашу життєдіяльність. А в духовному плані? Хіба любить Бога той, хто у важких гріхах нищить і втрачає свою душу, яку Всевишній створив і призначив до вищої мети? Таке ж запитання можемо поставити і відносно другої заповіді любові: чи я люблю ближнього свого, як самого себе? Щоб відповісти на це запитання, спочатку маємо з’ясувати таку важливу річ: чи я хоч розумію, що означає для мене фраза «любити себе»? В основному, ми любимо себе в егоїстичному плані: щоб у мене все було добре, щоб мав добру роботу, заробітну плату, будинок, автомобіль, їжу… Це, звісно, теж потрібно. Але скажіть, будь ласка, чи ми по-справжньому любимо себе, коли нищимо своє тіло алкоголем, наркотиками, палінням сигарет, неправильним харчуванням, взагалі нездоровим способом життя? Чи ми любимо себе, коли знищуємо важкими гріхами свою душу і не вдаємося до покаяння, очищення цієї забрудненої душі? Не використовуємо духовних засобів, які дав нам милосердний Господь через Святу Церкву? Зокрема Святу Літургію, молитву, Святі Тайни Хрещення, Миропомазання, Пресвятої Євхаристії, Покаяння та інші.
Те ж саме стосується і любові до ближнього, котрий, подібно, як і ми, створений на образ і подобу Божу. А тепер подумаймо: якщо ми осуджуємо його, гніваємося, заздримо йому, у всякий спосіб зневажаємо його, не допомагаємо, не підтримуємо у важкі хвилини, не відвідуємо хворих, ув’язнених, не нагодуємо голодного, не напоїмо спраглого, тобто не виконуємо діла милосердя для душі і тіла, то чи ми любимо свого ближнього як самого себе? Запитання залишається відкритим, і власне це повинно спонукати нас до справжньої любові, якої Бог домагається не тому, що він відчуває потребу цієї любові (бо ж Він всемогутній Творець і податель всіх благ), а тому, що Він хоче через нашу любов до Нього і до ближнього свого подати нам Свої дочасні і вічні блага. Саме тому Христос запевняє нас: «Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і полюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло. А хто мене не любить, той і слова мої не береже» (Ів. 14, 23-24).
о. Орест ГЛУБІШ
