«А нащадки ж прийдуть, спитають колись, а ну, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетів?», – Олесь Гончар «Собор».
Кожній епосі притаманні символи, визначні постаті, що змінюють хід історії. У духовній царині вони значимі, бо їхні справи, немов вода камінь точать і виводять людство на вершини досконалості. У Тернопільсько-Зборівській архиєпархії, та й мабуть в усій УГКЦ, таким духовним символом є отець-редемпторист Михаїл Шевчишин, котрий 1 березня відзначив 50-літній ювілей священства.
– 50 років – це багато чи мало? – Запитуємо отця, який прожив на цій землі 89 літ, і чуємо, що почувається молодим і має ще чимало планів. Однак за пів століття можна стільки прожити й пройти, стільки всього знести й пережити, що вистачило б на цілих 180 чи й 360 і більше, якби людина стільки жила. А 50 літ священства, яке припало і на часи переслідування, і на скрутні 90-ті, і на непевні 2000-ні, і на сучасність, коли за тиждень може статися стільки кардинально протилежних подій, що колись за десятиліття такого не було.
Пророчі слова пароха
Отець Михаїл Шевчишин народився 28 липня 1931 року у селі Дмитровичі біля Судової Вишні на Львівщині. Його батьки були хліборобами, мали шестеро дітей, тож довелося багато працювати, щоби їх зростити, адже той час для українського народу був непростим. Особливо для тих людей, які плекали у своєму серці прабатьківську віру, патріотизм, почуття національної свідомості.
Невідомо, коли було вкинуто в його серце ото духовне зерно, що згодом у непрості часи гонінь і переслідувань Церкви зросло і втілилося в монаше та священиче покликання. Може, це було тоді, як ще дитиною з цікавістю спостерігав у храмі через так звані «баляски» за священодіянням місцевого пароха, а можливо, визріло воно на початку гонінь на Церкву, коли у рідному селі почали таємно душпастирювати отці-редемптористи…
Наближався 1946 рік, тоді на парафії служив отець Царик, який прожив більше 90 років. Він, хоч і не був політиком, однак завжди нагадував: «Пам’ятаймо, хто ми є». Часто у церкві вчив дітей, а поміж навчання катехизму завжди вкраплював дух патріотизму, любові до України. Якось після відправи Маївки, під час якої Михайлик тримав біля отця свічку, той мовивв: «Колись ти будеш священником». Ці слова глибоко запали йому в душу і, очевидно, він не раз задумувався над ними.
У монастир не приймали
Після отримання початкової освіти у рідному селі Дмитровичах, навчався в Судовій Вишні, де здобув неповну середню освіту. У 1947-1951 роках – студент Львівського ветеринарного технікуму.
Згодом Михайло знайомиться з редемптористами, які приїздили до Дмитрович для душпастирської опіки вірних греко-католицької громади, оскільки парох отець Корлятович у 1946 році «підписав» православ’я і родина Шевчишинів перестала ходити до храму.
У 1951-му був призваний до радянської армії і ніс службу в артилерійських військах у нинішній Білорусі. Під час служби у війську переписувався з редемптористом отцем Богданом Репетилом. Деякі листи потрапили до рук КДБ, за що Михайло мав «неприємності».
З війська повернувся 1954 року, поселився у Львові та влаштувався працювати на тамтешню залізницю. Саме в цей період юнак усвідомив, що Господь кличе його за собою.
Одного разу він був на похороні матері отця Репетила, яка була рідною сестрою владики Лакоти, єпископа Перемишльського. У цьому похованні брали участь чотири греко-католицькі священники. Власне почувши глибоко духовну і патріотичну промову одного з них – отця Мисака, зробив свій остаточний вибір.
Поважний монах пригадує, як прийшов до настоятеля отців-редемтористів і сказав: «Я хочу до монастиря». Уважно вивчаючи його поглядом, після деякої паузи, він здивовано промовив: «До монастиря? То їдь собі до Рима. Тут ніякого монастиря немає». На що Михайло мовив: «До Рима не пускають, а щодо монастиря, то він тут був, є і буде, бо ви є у ньому». Отець-настоятель заперечливо похитав головою, сказав, що він не у монастирі. Юнак, не здався, і відповів, що, можливо, фізично монастир знищений, однак духовно він живе.
Дорогою самозречення та посвяти
У той нелегкий для Церкви час, своєрідним авторитетом щодо монаших і священничих покликань був єпископ Миколай Чарнецький, який повернувся з тюрми. Він значно активізував ці процеси і, розбудовував монастирі, передусім духовно, утверджуючи тверду віру, дух молитви й аскетичне життя. Словом, владика Чарнецький формував монашу громаду.
Липень 1961 р. став особливим в історії Львівської віце-провінції чину Найсвятішого Ізбавителя. Адже саме тоді, після довгих сімнадцяти років перерви, до лав згромадження зголосився перший кандидат: молодий священник зі Станіславівщини, отець Микола Волосянко, якого ще наприкінці 1950-х висвятив кир Миколай Чарнецький.
Слідом пішли інші, серед них – Михайло Шевчишин, Михайло Сабрига (згодом перший єпарх Тернопільський). Серед тих, хто прийшов до згромадження, були і нині правлячі архиєреї: митрополит Львіський Ігор Возьняк, владики Михаїл Колтун і Степан Меньок.
Напередодні виходу з підпілля у лавах згромадження Найсвятішого Ізбавителя налічувалося 62 особи: 3 єпископи, 38 священників, 6 братів, 6 студентів, 9 новиків.
У тогочасних умовах осідками чернечого життя стали малі спільноти, в яких жили по двоє-троє співбратів, дотримуючись Уставу та здійснюючи духовні практики у приватних домівках. У Львові один із таких міні-монастирів знаходився спершу на вулиці Простій (бічна від Городоцької), а від 1962 р. – на вулиці Лісній (Личаківський район). Тут замешкали отці Євген Пелех, Михайло Шевчишин, Михаїл Сабрига і брат Йосафат Менда.
Свого часу уже покійний блаженної пам’яті Михаїл Сабрига так описував життя монастирської спільноти на Лісній в 1960-х роках: «Наше життя на Лісній починалося так: ми, отець Євген, брат Михайло Шевчишин, брат Йосафат і я вставали о п’ятій годині кожного ранку і робили півгодини розважання. Це значить, ми брали якусь точку з правди нашої святої віри чи про останні речі – смерть, суд, небо, пекло – і роздумували над цими точками. Один читав на голос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. Потім о шостій годині була Служба Божа в нашій каплиці. Після Літургії було благодарення 15 хвилин. Опісля часослов. Після прочитання полунощниці, утрені, часів ми йшли на сніданок, а далі – до праці. Поверталися пізно, тому після вечері кожний мав свої духовні вправи. А на завершення дня – спільні вечірні молитви. У певні години отець Євген викладав нам різні богословські науки, притримуючись плану занять, звичайно, після приходу з праці. Так повторювалося кожного дня. Щодня у нас були заняття з певної богословської дисципліни, Ми нічого не писали, лише запам’ятовували, аби в разі обшуків органи держбезпеки не виявили, що ми готуємося на священників. Ми мусіли бути постійно на сторожі, завжди наглухо закривати вікна, бо й так на наших дверях, на нашій фіртці вже з’явилося слово «монахи», написане крейдою.
Дозвіл на свячення – зашитий у сорочку
Монаше життя і шлях до священства довелося торувати серед труднощів та випробування і вести так зване подвійне життя – вдень на роботі, та ще й під наглядом відповідних органів, а опісля – у смиренні, молитві й тихому спогляданні Бога, прагненні Йому служити.
Цю нелегку дорогу допомагали долати отці-редемптористи Пелех, Репетило, Майка, Мисак, який сидів у тюрмі, а потім працював у Вінниці. У 1967 році Михайло Шевчишин склав перші монаші обіти, при цьому плекав надію стати священником.
Однак на дорозі до священства виникли певні труднощі. Оскільки внаслідок виробничої травми він втратив руку, то в умовах тогочасної дійсності необхідним у таких випадках був спеціальний дозвіл від Патріарха Йосифа, що вже на той час був на вигнанні у Римі, або ж від конгрегації Східних Церков. Тоді отці-редемптористи виявили неабияку спритність. Прохання про дозвіл на свячення на клаптику полотна написав владика Василь Величковський і його зашили під сорочку отця Миколи Волосянка, що мав можливість виїхати до Польщі, оскільки там мешкав його рідний брат. А вже звідти отець Гриник доправив його до Рима, а згодом таким же чином дозвіл на свячення перевезли до Львова.
На свято Преображення Господнього 1966 року у Зимній Воді Михайло Шевчишин отримав дияконські свячення з рук нині блаженного владики Василія Величковського.
На початку 1970-го – склав довічні обіти у Чині Найсвятішого Ізбавителя. Того ж року 1 березня владика Володимир Стернюк рукоположив диякона Михайла на священника. Звідси розпочинається найдовша глава у життєписі нашого героя – служіння для переслідуваної, загнаної у новітні катакомби Церкви. Під час підпілля о. Михайло служив по селах на Сокальщині, Самбірщині, Тернопільщині, Яворівщині, у Карпатах. Десятиліття богослужінь у приватних помешканнях, лісах чи зачинених храмах, таїнств, уділених під покровом ночі, обшуків, допитів у КДБ. Час, коли сповнювати священичий обов’язок доводиться за незвичних обставин і у найнесподіваніших місцях.
Тим часом, не дивлячись на всі перешкоди з боку комуністичної влади, підпільна Церква продовжувала жити; попри залякування й шалену пропаганду, немало молодих людей обирають саме цю дорогу. Усвідомлюючи, що й уся Церква, і рідний чин потребують добрих пастирів, отець Михайло береться викладати у підпільній духовній семінарії в Дорі (передмістя Яремча), яку очолював нині архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк. Протягом багатьох років він був своєрідним духівником відважних юнаків, що вирішили всеціло посвятити своє життя Богові. Зазвичай літньої пори проводив для підпільних семінаристів духовні вправи – реколекції. Упродовж кількох днів у зачиненій і віддаленій від людських очей оселі молилися, читали Святе Письмо і розважали над ним.
Так тривало до 1989 р., коли о. Михайло звільнився з роботи на Львівській залізниці. Того ж року восени став адміністратором у Белзі, де служив до липня 1992 р. Згодом переїхав до Тернополя та був настоятелем редемптористів, які обслуговували новостворену парафію Матері Божої Неустанної Помочі, а також храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Від вересня 1993-го призначений настоятелем парафіяльнлї спільноти при храмі Успеіння. Ним залишався, за винятком короткої перерви у 1996-му, до 2005 року. Багато часу посвячував місійному служінню, відвідуючи парафії з місіями та реколекціями.
Благовісник Божої любові
Особлива сторінка у житті ювіляра – місійна діяльність. Напевно, всю Галичину запалив любов’ю до Бога своїми проповідями. Від села до села, у містечках і містах благовістив Добру новину.
Звичайно, що багато навчався від своїх відомих попередників, співбратів по чину, слухав їхні проповіді, місії, реколекції. Крім того, дуже любив книги, багато читав духовної, релігійної та історичної літератури. Очевидно, це збагатило його мовний запас, сприяло загальній ерудиції, виробляло духовно. Найбільша роль у цьому Божого Провидіння, оскільки саме завдяки Господові він став монахом, священником і місіонером.
До речі, уперше на місіях побував у дитячому віці, разом з батьками у сусідньому селі. Тоді ще не все усвідомлював, однак згодом зрозумів, що саме словом, і особливо Божим словом, потрібно просвічувати, навчати народ, виховувати його духовно і патріотично, нагадувати хто ми є, якого роду і чиї ми діти.
Саме тому, у своїх проповідях особливо на зорі незалежності України говорив про патріотизм. Бо вважає, що священник не може себе відокремити від рідної України, свого багатостраждального народу.
За довголітню, невтомну душпастирську працю отець Михайло був удостоєний церковних та державних нагород – піднесений до гідності отця-митрата, лауреат премії імені отця Омеляна Ковча. За визначні заслуги у розвитку соціальної сфери, благодійність та активну участь у реалізації соціальної політики в Україні нагороджений орденом Костянтина Острозького.
Роки, які уже за плечима отця Михайла, можна вважати шляхом правдивого священника-апостола, якого не змогли зламати ні заборони, ні життєві перипетії та всілякі спокуси. Його приклад може багато чому навчити різних людей, як віруючих, так і байдужих до релігії. Передусім мати сміливість відстоювати власні переконання, не прогинатися під можновладців й мінливий світ, бути вірним Господу та Його науці до кінця. Саме завдяки цьому так щедро колоситься жниво його душпастирської праці.
Надія ШПОДАРУНОК
