«Коли ви прощатимете людям їхні провини,
і Отець ваш небесний простить вам.
А коли ви не будете прощати людям,
і Отець ваш небесний не простить вам провин ваших».
(Мт 6, 14-15)
Так швидко минули чотири неділі, духовна програма яких, зокрема Святі Євангелія, були своєрідною підготовкою для входження у Великий піст. Євангельська розповідь неділі про митаря і фарисея навчала нас справжньої, не показової, молитви; навернення блудного сина, про яке йшлося у наступній неділі, уже вкотре показало нам любов і милосердя Небесного Отця навіть до найбільшого грішника, якщо, звичайно, він щиро розкаявся у своїх гріхах і прагне змінитися; у Євангелії м’ясопусної неділі Христос чітко розмежовує тих, які, проявивши милосердя до своїх ближніх, а, отже, і до Нього, отримають нагороду, а ті, що не прислужилися своєму ближньому, будуть покарані. Сьогоднішні роздуми, які пропоную вам, дорогі читачі, відразу ж після вчорашньої неділі, яка передувала початку Великого посту, стосуються дуже важливої, хоч і не простої теми, – прощення.
Завжди, коли згадую собі цю цитату із Святого Євангелія чи у молитві «Отче наш» проказую слова «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», з болем і співчуттям думаю про тих людей, які перебувають у постійному гніві з ближніми своїми: з братом, сестрою, сусідом, співпрацівником… Співчуваю, бо ці бідні люди, які навіть вважають себе християнами, не розуміють, що саме цим перекреслюють, по-суті, відкидають усе християнське. Адже християнин – це той, хто виконує або хоч намагається виконувати Христові заповіти, жити за Його високоморальним вченням. Переживаю за них і тому, що вони чинять зло передусім для себе, для своєї душі. Коли людина перебуває у злобі, гніві, непрощенні, вона, по-перше, важко грішить, а, по-друге, тим самим створює негативне поле, випромінює шкідливу для тіла і душі енергетику, яка впливає не лише на неї, але й на оточення. У душі таких людей виникає дискомфорт, неспокій, хаос. Вони постійно перебувають в упередженості до всіх і до всього. А це відповідно впливає на стан здоров’я. Недарма о. Олександр Мень з цього приводу писав: «Ми живі люди, і коли б ми не вміли прощати одне одного, то весь світ перетворився б на пекло, хаос злоби».
На жаль, сьогодні є чимало людей, які через якусь побутову дрібничку перебувають у тривалому гніві. Пригадую розповідь одного священика, який, прийшовши на сільську парафію, дізнався, що мало не половина села не розмовляє між собою, злий дух гніву обплутав односельців, сусідів, навіть цілі родини. Що він тільки не робив, щоб вилікувати своїх парафіян від цієї хвороби, нічого не допомагало. Ситуацію врятувала так звана Прощена Вечірня, яку відправляють перед початком Великого посту. Після закінчення богослужіння священик попросив усіх, хто перебуває у гніві, підійти один до одного і попросити прощення. Якщо ж когось у той час не було в церкві, парох запропонував піти до нього додому і здійснити цей акт всепрощення. Успіх від цього був неабиякий – чимало людей, зокрема родин, сусідів перепросилися між собою, почали розмовляти, дивувалися, що вони так довго гнівалися. На очах у багатьох були сльози радості і щастя. Одна жінка, яка протягом багатьох років була у гніві зі своєю сестрою, після того, як підійшла до неї і попросила прощення, була від цього на «сьомому небі». «Уявляєте, – піднесено і схвильовано говорила вона. Коли я попросила у сестри прощення, вона з радістю підійшла до мене, ми обнялися і плакали від щастя. Мені здавалося, що якийсь величезний камінь злетів з моїх плечей».
Тим, які через свою недосконалість не змогли простити своїх кривдників і далі залишилися у гніві, священик порадив кожного вечора перечитувати цитату із Євангелія від Матея, наперед підготувавши видрукуваний текст. Ось ці слова: «Ви чули, що було сказано стародавнім: не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде під суд. Хто ж скаже братові: нікчема! – той підпаде під верховний суд. А хто скаже: дурень! – той впаде у вогонь пекельний. Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій. Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не видав тебе судді…» (Мт. 5, 21-25).
Роздумуючи над цією проблемою, сучасний християнський письменник о. Генрі Ноуен пише, що на нашу долю випадає немало болю. Багато страждань породжені нашими стосунками з людьми, коли щось порушується у взаємовідносинах з ними. Очевидно, буде дуже мало, якщо ми просто виявимо джерело наших моральних ран. Ми повинні віднайти у собі ту внутрішню свободу, яка дозволить переступити через всі образи, наші амбіції, мати відвагу пробачити всім, хто їх нам завдав.
Справжня небезпека криється у тому, що можна так і зупинитися, загальмувати на гніві й образах. Ісус прийшов, щоб врятувати нас від скарг, які руйнують наше єство. Він так і каже: покиньте ваші скарги. Простіть тих, хто любив вас не так, як би вам хотілося. Його любов зцілить ваші рани».
Роздумуючи над цією складною темою, згадав одну притчу про чоловіка, який вирішив упорядкувати землю перед своїм будинком і посіяти гарну травичку. Коли його мрія була близькою до здійснення, раптом з-під трави пробилися жовті кульбабки. Чоловік почав їх виполювати, але наступного дня з’явилися ще дві квітки.
– Треба купити якийсь сильний засіб від бур’янів, – подумав він, – бо інакше нічого з цими кульбабами не вдієш. З того часу його життя перетворилося в запеклу боротьбу з нестерпними жовтими квітками, але з кожною весною їх ставало все більше і більше.
– Що мені робити? – у відчаї запитав він свою дружину.
– Чому б тобі не змиритися з ними, полюбити їх, – відповіла вона.
Він так і зробив. Невдовзі сталося диво: чоловік уже бачив у цих чудових квітах дотик руки великого Митця на смарагдовій траві свого газону. Відтоді він був уже щасливий.
У нашому житті часто буває так, що чимало людей видаються нам несимпатичними, навіть дратують нас. Здається, що вони гірші від нас, взагалі погані, негідні. Однак наше бачення, сприйняття є часто помилковим, тимчасовим. За якийсь час ми змінюємо свою думку, бо живучи чи спілкуючись з цими людьми, ми побачили у них багато позитивних рис, які імпонують нам. Більше того – ми навіть полюбили їх.
Звичайно, проблема людських стосунків є непростою і дуже часто складаються обставини, коли Господь випробовує нас, хоче допомогти нам побачити передусім себе справжнього, прагне виміряти у нашому серці рівень любові до ближнього свого і відповідно й до Бога. Нам потрібно постійно пам’ятати Його слова, які є не лише повчанням, але й вимогою до нас: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних». (Мт 5, 44-45).
Мабуть, недарма один мудрець сказав: «Якщо хочеш побачити Бога, поглянь на свого ближнього».
Найбільша проблема в тому, що люди ділять світ на ворогів і друзів. Бог так не робить. Він виливає дощ як на добрих, так і на злих. Не ділить на тих, що за Нього, і тих, які проти. Господь любить кожну людину неповторною і безумовною любов’ю. Він хоче, щоб і ми робили так само, але це стане можливим тільки тоді, коли ми повіримо у Божу любов до нас.
Закінчуючи ці роздуми, пропоную уважно прочитати і замислитися над цим фрагментом повчання святого Івана Золотоустого, у якому святитель говорить про справжнє прощення.
«Тоді підійшов Петро й каже до нього: Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати? Ісус промовив до нього: Не кажу тобі: До семи разів, але – до сімдесяти разів по сім (Мат 18, 21-22).
Петро вважав, що говорить щось значне, і тому, ніби бажаючи похвалитися любов’ю до ближнього, сформулював своє запитання словами: Чи маю до сімох разів прощати? Ти повелів, – говорить він Ісусові, – прощати провини ближньому; скільки ж разів я маю робити це? Якщо, наприклад, ближній часто грішитиме і, по викритті, кожного разу буде каятись, то скільки разів Ти наказуєш прощати його? Бо того, хто не кається і не осуджує себе за гріх, Ти наказав облишити після трикратного викриття, сказавши: нехай буде він тобі як поганин і митар (пор. Мт 18,17), для того ж, хто покаявся, Ти не поклав ніякої межі, але велів приймати його. Отже, скільки разів треба прощати його, коли він по викритті кається? Чи достатньо семи разів?
Що ж відповідає Христос, чоловіколюбний і благий Бог? Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім. Число сімдесят раз по сім дається тут символічно й означає безперервний або повсякчасний обов’язок. Отже, вимога Спасителя подвійна: щоб ми відчували свої гріхи і щоб прощали іншим. Відчувати свої гріхи маємо для того, щоб зручніше було прощати іншим (бо той, хто роздумує над власними гріхами, буває більш поблажливим до ближнього). Прощати ж іншим маємо не тільки на словах, але й від чистого серця».
о. Орест Глубіш
