«Хто шанує батька, той гріхів позбувається. Хто звеличує матір свою, той немов скарби збирає. Усім своїм серцем прославляй свого батька, і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай, що вони привели тебе на світ. Чим заплатиш за те, що вони для тебе вчинили?» (Кн. Сираха, 3, 3-4 і 7, 27).
Підбираючи тему для написання чергових «роздумів», я згадав про те, що ось уже тривалий час в Україні відродилося свято Матері, яке ми відзначаємо в другу неділю травня. Тим більше, що в цьому році цей день випав на неділю мироносиць – цих побожних і мужніх жінок, які після смерті Ісуса Христа ішли ранесенько до гробу, щоб намастити Його тіло пахучими олійками. Незважаючи на те, що свято уже минає, хочу запропонувати вам, дорогі друзі, деякі міркування з цього приводу. Спочатку давайте з’ясуємо, хто ж такі ці незвичайні і сміливі жінки-мироносиці? У своїй книзі проповідей о. Мирон Керуль-Кмец пише, що жінки-мироносиці – це певний образ, в котрому можемо впізнати християнських матерів, які були і досі є першими провісниками Євангелія для своїх дітей; це монахині, утаєні від погляду світу, які відкупляють нас своїми щирими молитвами і великими жертвами; жінки, котрі служать Христові, опікуючись хворими, людьми похилого віку, немічними, інвалідами. Ці жінки не потрапляють на перші сторінки популярних журналів чи телевізійних новин, зате Бог їм резервує перші місця у Небі. На жаль, сьогодні нерідко буває так, що жінки не завжди є у належній пошані. Особливо це стосується наших родин, у яких жінки, зокрема дружини, матері чи бабусі не мають поваги серед своїх чоловіків, дітей чи онуків, від яких не чують доброго слова, не відчувають ласки і любові. Їм не завжди дякують за їхню важку і жертовну працю, за приготовлені обіди і вечері, чисто випрані і акуратно випрасувані сорочки чи білосніжну постіль. За народження і виховання дітей, за їхні гарячі молитви і пожертву свого часу, всього життя для своєї сім’ї, родини.
У свій час нині святий Папа Іван Павло ІІ склав подяку від імені Церкви всім жінкам світу: «Церква дякує за всіх жінок і за кожну зокрема: за матерів,сестер і дружин. За жінок, посвячених Богові у дівицтві, за жінок, які самовіддано служать людям, які чекають на безкорисливу любов від усіх нас, за жінок, котрі чувають над чоловіками у родині, за жінок, що працюють на роботі, на жінок, на яких часто покладається висока відповідальність у суспільстві, за жінок «досконалих» і за жінок «слабких» – за всіх, які були задумані Богом у всій красі й багатстві їхньої жіночості».
Під час відзначення цього материнського свята часто радію, оскільки відчувається, як багато тепла, любові, пошани, доброти й чуйності дарують організатори свята найдорожчим людям – матерям. У багатьох із них на очах сльози радості та вдячності за таку увагу і пошану.
Однак роздумуючи над цим урочистим дійством, хотілося б висловити деякі міркування щодо цієї доброї і дуже потрібної справи. Вшановуючи наших матерів під час свята Матері чи у дні їх народження, іменин, ювілеїв, прошу вас роздумати над такою проблемою. Це дуже добре, що ми приділяємо увагу цим дорогим людям у святкові для них дні, однак виникає запитання: а як у повсякденному житті? Яку пошану, увагу надаємо ми, їхні діти чи онуки, своїм матерям (і не тільки їм, але й батькам, бабусям чи дідусям, тобто нашим родичам взагалі) за те, що вони народили нас, привели у цей чудовий світ, дали найдорожче – життя? Зрештою, саме тут, на землі, прийнявши Тайни Хрещення і Миропомазання, маємо можливість (і навіть обов’язок) здобути собі найвищу Божу благодать – щасливу вічність, Царство Небесне.
Якби ми не прийшли у це земне життя – часто дуже складне, нелегке, з багатьма труднощами, проблемами, терпінням, які, між іншим, теж дуже потрібні для спасіння -, то ми не мали б цього великого привілею: після нашої смерті вічно перебувати у Божій світлиці, жити поруч з Ісусом Христом, з невимовною Небесною радістю споглядати на Нього. Власне, цю можливість ми отримали через батьків.
Ентоні де Мелло у своїй книзі «Джерела» пише: «Історичні обумовлення мого приходу на цей світ були окреслені так само, як умови приходу Спасителя. Мав визріти час, мало бути найбільш відповідне місце, мусили скластися відповідні обставини, аби я врешті міг народитися.
Бог обрав земних батьків своєму Синові і наділив їх тими індивідуальними рисами, які їм були необхідні, аби прийняти Дитину, що мала народитись. Я розмовляю з Богом про чоловіка і жінку, яких Він обрав для мене батьками… розмовляю до тих пір, поки не почну розуміти, що вони були саме такими людьми, якими й мали бути для того, щоб я став тим, чим Бог хотів, аби я був…»
Згідно з наукою Церкви, батьки для своїх дітей – це Божі заступники. Господь Сам творить душу кожної людини, а до творення тіла долучає батьків. Тому батьки після Бога – найближчі і найдорожчі кожному з нас. У їхні руки Всевишній вручив наше життя і наше виховання. Зрештою, даючи Десять Заповідей Божих, тільки три перші Творець призначив на свою славу, а сім інших – для добра людей. І першою після них поставив четверту заповідь: «Шануй батька й матір твою, щоб тобі було добре, і щоб ти довго прожив на землі».
Діти зобов’язані шанувати батьків не тільки тому, що вони для них Божі заступники, але й тому, що така воля Божа. Ми завжди повинні бути свідомими того, що шанування батьків – це не просто рада, заохота до виконання цього святого обов’язку, але й Божий наказ,заповідь, закон. Таким чином, хто не шанує своїх батьків, той противиться Божій волі, грішить, ображає Бога.
Якщо глянути на сьогоднішнє суспільство, зокрема на стосунки батьків і дітей, то побачимо, що у цій важливій сфері є серйозні проблеми. На жаль, у багатьох родинах цього пошанування, любові дітей до батьків бракує. Звичайно, є причини, як мовиться, і об’єктивні, і суб’єктивні. Трапляються випадки, що деякі батьки самі сприяють цьому, оскільки або залишають своїх дітей ще маленькими, кидають напризволяще, або зовсім не займаються їх вихованням. Однак буває і таке, що чимало дітей, маючи добрих і турботливих батьків, не слухаються їх, зневажають, навіть підносять руку на них. На превеликий жаль, відомі випадки навіть убивства своїх батьків.
Закон Мойсея у своїх приписах суворо осуджував дітей, які не шанували своїх батьків, зневажали їх, кривдили, проклинали чи підносили на них свою руку. Саме тому в Святому Письмі Старого Завіту сказано про те, що за провини проти батьків, накладається на поганих дітей різні покарання, включно з карою смерті: «Проклятий, хто зневажає свого батька і свою матір» (Втор 27, 16). «Хто проклинає свого батька або матір, того скарати смертю» (Вих 21, 15-17).
Скільки-то сьогодні дітей виступає проти своїх батьків, проти дисципліни в сім’ї, школі, проти авторитету Церкви і держави. Один визначний діяч говорив, що «ми робимо великі старання побороти страшну хворобу віку – рак, хочемо знайти ліки від нього. Від захворювань серця, паралічу, але – повірте, що найбільша і найжахливіша недуга нашої суспільності – це злочинність молоді». Видатний американський письменник Марк Твен подає цікавий образ одного юнака, у якого з роками міняється думка про свого батька. «Десятилітній хлопець думає, – пише він, – що його батько дуже багато знає. Маючи 15 років вважає, що він сам уже так багато знає, як і його батько. Двадцятилітнім юнаком він переконаний, що він удвічі більше знає, ніж його батько. Досягнувши 30 років життя йому деколи приходить думка, що все таки в дечому він міг скористатися порадами свого батька. У своїх 40 років починає розуміти, що його батько таки дещо більше знає від нього. Коли ж йому минає 50 років, то він знову починає радитися зі своїм батьком, а перейшовши 60-літній рубіж свого життя, коли його батька вже немає в живих, тоді йому здається, що його батько був наймудрішою людиною у світі».
Роздумуючи над цими проблемами у стосунках дітей і батьків, не можемо говорити лише про негативні приклади, адже, на щастя, у нашій історії, починаючи від її початків, і закінчуючи сьогоденням, є багато дітей, які вміли і вміють шанувати своїх батьків, дякувати їм за своє народження і виховання. Найкращим прикладом цього пошанування і любові до своїх батька-матері є Сам Ісус Христос. Він постійно любив і поважав свою Матір – Пречисту Діву Марію. Саме на ЇЇ прохання Він зробив чудо в Кані Галі Галілейській, хоча тоді час Його діяльності ще не прийшов. Під час смерті на хресті Ісус доручає Свою дорогу Матір опіці Свого улюбленого учня – святого апостола і євангеліста Івана.
Завершуючи свої роздуми, я не плекаю наївної мрії, що після їх прочитання багато наших читачів кардинально змінять ставлення до своїх матерів чи батьків, якщо, звісно, вони ставляться до своїх батьків негативно. Проблема, по-перше, в тому, чи ті, кому варто було б знати про ці істини і їх дотримуватися, взагалі прочитають цей матеріал. А якщо навіть і прочитають, то чи зрозуміють, зроблять відповідні висновки. Молімо Господа Бога, можливо, так, як це робив видатний американський генерал Мек Артур: «Мій Боже! Дай мені сина, який пізнав би Тебе і знав, що пізнання себе самого є наріжним каменем знання. Дай мені сина, серце якого було б чисте, а мета висока; який посягав би у майбутнє, не забуваючи минулого. Дай йому скромність, щоби пам’ятав простоту справжньої величі. Відкрий йому правдиву мудрість та лагідність. Лише тоді я, його батько, зможу сказати: «Я не прожив намарне».
Вважаю, що таку молитву за своїх дітей – сущих і тих, що мають ще народитися, повинні проказувати до Бога усі батьки і матері.
о. Орест ГЛУБІШ
