Тема, яку хочу обговорити з вами, дорогі друзі, є дещо незвичайною і навіть складною. Обмірковуючи основні штрихи її написання, я згадав висловлювання відомого українського письменника, кінорежисера Олександра Довженка про те, що кожен по-різному дивиться на калюжу: один бачить у ній болото, інший споглядає у воді відблиск сонця, неба. Тобто все залежить від того, як, а точніше – якими очима ми дивимося на світ, на людей, тварин, дерева, квіти, на природу взагалі. Яким є наш погляд: чи він (можливо, це звучить парадоксально) вміє бачити, дивуватися, вдивлятися у красу, захоплюватися, милуватися і водночас, не забруднюючи, не оскверняючи її. Про що йдеться конкретно, – запитаєте ви. У цій думці поміщено дві ось такі тези. По-перше, керуючись «логікою калюжі», пересічні люди завжди намагаються побачити у тому, що їм не імпонує, скажемо простіше – не подобається, щось недобре, несимпатичне, навіть огидне. Звичайно, ці проблеми радше відносяться до сфери естетики, з тонкощами якої не кожен із нас може бути обізнаним. Інакше кажучи, є люди, які, дивлячись на якісь речі, явища, зрештою, на своїх ближніх, бачать їх по-своєму. Цікавою у цьому плані є розповідь про двох мандрівників, які ішли лісом і, сівши відпочити, побачили гарне, одягнене у жовте листя дерево. Один із них, милуючись його вбранням, схвильовано вигукнув: „Дякую Тобі, Господи, за створену красу!” На що другий стримано промовив: «З цього дерева будуть непогані дошки для моєї будови». До речі, видатний російський письменник Лев Толстой, який умів дуже тонко сприймати красу природи, коли побачив росяну краплину на розквітлій яблуні, розплакався.
У контексті цих міркувань дуже важливим у моральному плані є наш погляд на інших людей. Як ми дивимося на них, що бачимо, як оцінюємо. На жаль, дуже часто буває так, що, характеризуючи ту чи іншу людину, одні бачать у ній лише негативне, інші, зокрема духовно досконалі особистості, навіть у зіпсованій людині уміють побачити „відблиск неба”, тобто щось добре. Зрештою, кожен із нас створений на образ і подобу Божу. Повчальний у цьому плані є фрагмент із однієї притчі про те, що муха в основному не сідає на квітку чи на щось гарне, пахуче, а на якісь нечистоти,гнилизну. Бджола ж навпаки – завжди сідає на квіти, збираючи з них цілющий, запашний нектар. Те ж саме відбувається і з людьми, тож, перед тим, як говорити про когось щось недобре, подумаймо, в якому образі ми перебуваємо: мухи чи бджоли.
На цю тему дуже цікаво і повчально роздумує Никодим Святогорець. Він говорить, що коли ми, дивлячись на людину, суворо судимо про її недобрі вчинки, то повинні знати, що якийсь корінець цього ж негативу є і в нашому серці. „Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з скарбу лихо виносить”, – повчає св. апостол і євангелист Матей. Навпаки, чисте й безпристрасне око на діла інших дивиться внутрішнім зором, сповненим Божою мудрістю. Дуже вдало з цього приводу сказано у книзі пророка Авакума: „Очі твої занадто чисті, щоб на зло глядіти. (Ав 1,13).
Продовжуючи тему людського погляду, уміння дивитися, бачити, хочу звернути увагу на ще один момент цієї проблеми. У житті кожного з нас, очевидно, бувають хвилини, коли ми, сповнені житейською суєтою, не помічаємо біля себе дорогих і близьких нам людей – батьків, дружин, чоловіків, дітей, братів, сестер, сусідів, просто ближніх. Не бачимо їх добрих якостей, вчинків, усього того, що вони, можливо, зробили для нас. На жаль, часто трапляється так, що лише після їх смерті, наші очі немовби відкриваються і ми усвідомлюємо, якими й справді дорогими були для нас ці люди, як багато добра нам зробили.
Пригадуються дві розповіді сина померлої матері і чоловіка, дружина якого теж відійшла у вічність. Перший стояв на колінах біля матусиної труни і, ридаючи, визнавав свою синівську сліпоту. Що він, живучи поруч із мамою, не бачив її доброти, лагідності, турботи про нього. Не помічав її спрацьованих рук, не бачив згорьованого обличчя. І, що найголовніше – ніколи не сказав матусі доброго, вдячного слова. – Це ж оті руки прали мені сорочки, акуратно випрасовували їх, варили, пекли, ніжили мене, а я не помічав цього, не цінував, не дякував, – у розпачі каявся він. – Навпаки, я був черствим, злим, нестриманим. Чоловік, ведучи посмертний діалог з дружиною, тільки тепер помітив її жіночу красу, згадав про її ніжність, терпеливість, працьовитість. Прости мені, люба дружино, – заливався сльозами запізнілого каяття і розпачі нещасний чоловік. За те, що був до тебе неуважний, невдячний, грубий.
В одній книзі, у якій зібрана мудрість східних учителів, є такі слова: «У світі, що має настати, кожен із нас змушений буде відповісти за всі ті гарні речі, які Бог створив для нас і які ми не хотіли бачити».
Тож намагаймося, дорогі друзі, не забувати про все це важливе, що оточує, наповнює і збагачує нас. Бо неодмінно прийде той час, коли ми перед Верховним Суддею дамо відповідь за все: за кожне слово, погляд, думку, бажання, вчинок. Просімо в Бога ласки, щоб Він допоміг нам спрямувати наш погляд – зовнішній і внутрішній – на створену Ним красу і відвертати очі від речей непотрібних, спокусливих, грішних. Можливо, так як молився цар Давид: „Поверни мої очі, щоб не дивилися на марноту”. (Пс 119,37).
Наше життя – це ті короткі миттєвості, які маємо використати сповна. Не ризикуймо, дивлячись на маленьку чорну крапку, не помітити великий білий аркуш. Для того, щоби побачити і відкрити щось справді цінне, треба хотіти його бачити. І, звісно, відкрити. Не чекайте до завтра, щоб сказати дорогим вам людям добре, подячне слово. Не думайте: моя мама, мій син, моя дружина, мій чоловік уже знають про це. Скажіть їм про ці речі ви самі. І неодмінно – сьогодні!
о. Орест ГЛУБІШ