Літургія ув?язненої Церкви

Митрофорний Протоієрей Іван Говера

9 лютого 2013 року виповнюється 50 років відколи мученик Радянських концтаборів та великий ісповідник віри нашої Церкви – митрополит Йосиф Сліпий,будучи звільненим за клопотанням папи Івана ХХІІІ, прибуває до монастиря Гротаферрата в Італії. Митрополит зустрічається з папою та передає йому в дар  карту СРСР з позначенням тих концтаборів, в яких перебував протягом 18 років.  Митрополит Сліпий представляв Святішому Отцеві релігійний стан підпільної української греко-католицької церкви не як спостерігач, а як свідок, що разом зі своїм народом ніс тягар переслідування.

Пройшло понад 20 років з часу легалізації УГКЦ . Сьогодні ми маємо можливість без труднощів та небезпек задовільняти свої духовні потреби. Але в той же час спостерігається деяке механічне сповнення своїх християнських обов?язків, а в деяких випадках і байдужість. Вважаю, що на часі і доречно в 50 річницю визволення нашого ісповідника віри митрополита Сліпого дещо пригадати з «того часу» чим жили наші попередники та завдяки чому вистояли, чим ми тепер можемо пишатися та наслідувати.

2013 рік, проголошений Святішим Отцем Бенедиктом ХVI «Роком Віри», спонукує нас знову ввійти у «двері віри» і переступивши цей поріг дозволити Божому Слову діяти благодатно в нас і перемінювати нас[1], для оновлення Церкви, яке можливе лише завдяки особистому свідченню, яке дали своїм життям її вірні[2].

В 6 розділі Апостольського листа «Porta Fidei» Святіший Отець наголошує: «Церква “продовжує своє паломництво серед переслідувань світу та втішань від Бога, проголошуючи страждання та смерть Господа” до яких вона спрямована (пор. 1 Кор. 11,26). Через Господнє достоїнство воскресла Церква дістає силу, щоб перемагати турботи та складнощі із терпеливістю та любов?ю»[3]. Також і наша Церква воскресла разом із Христом після часів її нищення та підпілля, воскресла, щоб разом із «Роком Віри» подякувати Богові «…за Його дорогоцінний дар, яким ми просвітилися і преобразилися 1025 років тому на березі Дніпра – українського Йордану»[4]. І на початку цього святкового року ми маємо особливу нагоду повернутися до однієї із таких осіб, яка серед переслідувань світу[5] своїм особистим свідченням перемогла всі турботи та складнощі дійшовши до воскресіння Церкви, адже завдяки його непохитній вірності Христові ми сьогодні маємо нагоду святкувати 1025 років Хрещення Володимира втішаючись таким великим даром Господнього свідка[6], непохитного керманича Церкви – патріарха Йосифа Сліпого.

В нелегких умовах приходилось ісповідувати віру в Христа, щоб Його не зректись (пор.: Мт 10, 32-33) та задовільняти свої духовні потреби, виконуючи всі можливі до виконання обов’язки християнина та головно приймаючи участь  у св. Таїнствах. Найважливішим джерелом духовного життя та підтримкою в важких умовах є Св. Літургія. В Пресвятій Євхаристії, єднаючись з Христом, ісповідники віри мужньо «пили чашу» терпінь до кінця. В яких тільки умовах нераз приходилось служити Св. Літургію! Сьогодні відкрито доступ до багатьох джерел: архівів, споминів, свідчень того часу, а також протоколів допитів, обшуків та звинувачень. Це все є багатющим  матеріалом для досліджень сучасників, а також свідченням героїзму правдивих визнавців Христа в ХХ ст.

Метою цієї статті є лиш намагання трішки привідкрити занавісу містерії Св. Літургії, яку переживали вірні в часі гоніння, щоб відкрити наше серце на переживання Євхаристійного Христа сьогодні.

Досліджуючи в яких умовах приходилось не раз служити Св. Літургію в часи гоніння, сьогодні у «вільний» час можна собі поставити багато питань та піддати сумніву чи «така» Літургія була ВАЖНА?! Під оглядом канонічності, літургійності та інших важностей. Чи змушені були доходити аж до таких «крайнощів», щоб все-таки здійснювати Святі Таїнства, коли практично це було майже не можливо. Як ми сьогодні легко знаходимо собі оправдання, щоб себе заспокоїти, коли ми чогось не виконали. Звичайно, і провідники Церкви єпископи і священнослужителі не раз знаходились в сумнівах , не певностях. Чи місце, час, матерія, форма відповідають критеріям можливим здійснювати Таїнства. Але не завжди було можливе знайти чітку відповідь. Виходили з тих обставин та можливостей в яких знаходились, залишивши свободу діяння Св. Духові[7].

Тому-то, розуміючи, що може несвідомо чи з різних причин було допущено якісь надужиття чи інші незавершені форми щодо Св. Тайн, митрополит відразу після свого звільнення представляє Св. Отцеві прохання про «узаконення» цих всіх священнодіянь:

«На одній із моїх аудієнцій, які блаженної пам’яті Святий Отець Іван ХХІІІ зволив мені уділити, я покірно просив “supplere ex thesauro Ecclesiae”[8] усі Літургії, що служилися у відповідності до давніх основ та вказівок “et rata habere quae quaecumque modo bona fide facta sunt”[9]. Я також дозволив собі усердно просити Папу Івана ХХІІІ, “utSanctitasSuabenigneomniaconvalidet, quaebonafidefactasuntquoadillicitatemmateriaeS. Eucharistiae, quoadcontractionemMissarum, quoadindulgentiasetquoadaliaSacramentainmeaMetropoliaetintotaRussiaSovieticaasacerdotibuscatholicisutriusqueritus”[10].»[11]

Чим керувались наші єпископи та священики в часі підпілля? Чи були видані якісь інструкції, літургічні приписи? Адже умови іноді такі складались, що не можливо було передбачити чи придумати на уроці літургіки чи інших предметах у спокійний час. Наші священики та вірні знаходились направду перед вибором як поступити. Але не залишав їх Св. Дух.

Митрополит Йосиф Сліпий, який перебрав на себе не легку ношу керівництва нашої церкви в важкий час, усвідомлював всю відповідальність з її витікаючими наслідками. Тому у своїй передбачливості вже в 40-х роках готує «інструкцію» як діяти у важких умовах, якщо Церква в таких обставинах опиниться. Звісно, передбачливий митрополит не міг передбачити ВСІХ варіантів, але досліджуючи нині цю «інструкцію» можемо бачити і оцінювати наскільки вона була важливою та помічною.

Розпочинаючи із 1 листопада 1944 року, коли Йосиф Сліпий вступив у права митрополита після смерті Митрополита Шептицького, він стає керманичем Церкви, але вже 10 квітня 1945 був арештований НКВД. І розпочався час безконечних допитів… Про один із таких розповідає Ліна Вежель, викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, у своїй статті «Ув?язнене пастирське слово»:

«Рекордним за тривалістю часу виявився допит, розпочатий Горюном о 13 годині 15 хвилин 23 травня і закінчений о 3-й годині ночі 24 травня 1945 року. З нього можна почерпнути низку фактів, невідомих історикам Церкви та широкому читацькому загалу. Зокрема довідуємось з нього про історію написання та видання брошури Й.Сліпого “Головні правила сучасного душпастирства”. Запопадливий слідчий цікавився , чому брошура підписана криптонімом “ОЙС” і видана за межами Львова. “Після окупації німецькими військами Львова у вересні 1941 року, — свідчив піддопитний, — зі Збаража Тернопільської області приїхав священик Швидкий (імені його не пам’ятаю)[12], сповістивши, що в місті Збаражі він має знайомих, які можуть виконати замовлення по виданню літератури. Знаючи, що раніше я друкував там свої богословські праці, Швидкий запропонував мені використати цю можливість, і якщо я маю дещо для друку, доручити це йому. Я згадав, що у мене є написана мною на друкарській машинці напровесні 1941 року брошура “Головні правила сучасного душпастирства”, яку я й запропонував Швидкому віддрукувати у Збаражі стотисячним тиражем. Зважаючи на те, що названа брошура ще не була мною остаточно відредагована і потрібно було дещо виправити, я не захотів друкувати її під власним іменем, поставивши тільки ініціали свого духовного сану”. Через два місяці священик Швидкий привіз віддруковану в Збаражі брошуру в кількості 1000 примірників. Весь тираж брошури було передано технічному робітникові консисторії Витвицькому для продажу її священикам. Однак, Горюн вбачав якусь таємницю і в тому, що у виданій брошурі були відсутні необхідні реквізити. Причиною цього, відповів на допиті Й.Сліпий, була відсутність їх в оригіналі».[13]

Отже, ця брошура «Головні правила сучасного душпастирства», видана Йосифом Сліпим тиражем тільки одна тисяча примірників, давала деякі вказівки для діяльності підпільної Церкви. Найперше мусимо звернути увагу на вступ до цього твору митрополита Сліпого, де читаємо головну засаду підпільного служіння Церкви:

«Воєнні часи і ще більше нинішні умовини ставлять до душпастиря інші вимоги…на які він дотепер не звертав уваги і не мав навіть нагоди з ними зустрічатися в житті. Тому й не потребував пристосовувати їх у душпастирській практиці. Сучасне душпастирство вертає під деяким оглядом до первісних часів христіянства, у яких провідна думка: «Спасти душі», висувалася на перед у цілій своїй гостроті, а все інше уступало на другий плян.»[14]

Отже, Сліпий закликає найперше священика стати, тим хто всім своїм життям і усіми діями спрямований до «спасіння душ», стати Добрим Пастирем, який віддає себе цілого, нічого не залишаючи для себе, навіть своєї особистої безпеки, віддає все, а натомість отримує велике внутрішнє задоволення від Господа і створює навколо себе атмосферу тихого щастя від свого служіння та справжньої радості[15]. Адже «немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили – Господа Бога»[16].І лише із цього джерела могли черпати підпільні священики силу, аби вистояти проти цілої системи, яка спрямовувала всі свої сили для їх знищення, як морального так і фізичного. Лише Господь супроводжував своїх священиків, які Йшли за Ним «Хто хоче за Мною йти, нехай відречеться себе, візьме свій хрест і з ним за Мною йде!(Лк, 9,23)».[17] Христос був поряд із своїми священиками по усіх радянських таборах та тюрмах, по усіх підпільних монастирях та семінаріях, у всіх місцях де лише вони перебували, Господь завжди був поряд в обличчях таких самих засуджених та етапованих в’язнів як і вони, в обличчі підпільних вірних, ба навіть у обличчі тих хто переслідував і мучив, священики не забували бачити найперше дітей Божих і прагнути лише одного – «спасіння душ». Священик завжди і всюди був священиком, служителем Святих Тайн. Генадій Нєфєдов у своїй книзі «Таїнства та обряди Православної Церкви» говорить про священика, як про служителя святих Тайн, який кожного разу досвідчує дію благодаті Божої на собі, яка як святість та світло, виливається на нього і через нього вільно, спасительно, ніби животворною рікою, але не як по пустому жолобі, не як через безжиттєве скло, а ллється так ніби іскриться та поширює світло, ніби дорогоцінний камінь на який попадає сонячне проміння, так і ласка коли попадає до серця священика звідтіля сяє зворотнім сяйвом, просвічуючи, а деколи і засліплюючи сяйвом та красою Небесного світла.[18] Цією своєю спільністю із Господом та Його ласкою і любов?ю, священик відкриває своїм вірним шлях до Тайни Господа, через своє слово та через свій приклад служіння. Слова священика при уділенні Святих Тайн, це не лише зовнішня форма, а найперше вираз його внутрішнього життя із Богом, і в Бозі.[19]І саме до такого служіння запрошує своїх священиків Йосиф Сліпий, просячи та наголошую для кожного із своїх пастирів, що:

«Треба кожному священикові … пригадати собі межі важности священнодій…треба зясувати собі умови важности св. Тайн і зокрема повновластей уділених Церквою, щоб не обтяжувати своєї совісти і не робити невиносимим Христового ярма для переслідуваних і пригноблених вірних. Завдання стає тим важчим, що мусимо узгляднювати не лише наших вірних, католиків, але і нез?єдинених, які терплять уже від десяток літ і простягають до нас благаючу руку за поміччю…»[20]

Адже священик завжди залишається священиком, у будь-якому місці та в кожному середовищі він є священиком для всіх. Священик звершуючи свої пастирські обов?язки, пробуджує у вірних бажання до життя в Христі, пробуджує спрагу до того джерела із котрого сам черпає і пророщує плоди дії Божої ласки в своєму житті[21].

Чому декілька слів уваги приділилися в цій статті священнослужителеві? Бо він є тим через кого здійснюється Безкровна Жертва. Центром життя священика як служителя Тайн, звичайно є «Пресвята Євхаристія – саме чисте і безцінне спадкоємство, яке отримали учні Христа від Самого Спасителя»[22]. Митрополит Йосиф у своїй інструкції каже, що «для справування цьої Тайни Святіший Отець уділив далеко йдучі повновласти і великі пільги»,[23] перш за все звертає увагу на місце відправи та літургійну утвар котру радить використовувати в часі Літургій:

«Службу Божу можна правити без світла, без антимінса, але бодай на обрусі, якщо є, навіть без риз, якщо їх не має і то де-небудь у приличнім місці, і на дворі під голим небом, і без відповідаючого, як ніхто не вміє служити. Кожний священник має право посвятити собі чашу. Якщо не має чаші, можна вживати скляної посудини (склянки, келішка, порцелянового горнятка і т. д.)».[24]

Отже, місцем для підпільних відправ стало всяке місце, але завжди старались вибирати найбільш пристойне, відповідно до Таїнства, яке звершувалось. Отже, найперше це були церкви, які формально були закриті, але «наші» люди (підпільні вірні) мали від них ключі, тож у можливий час-переважно це було вночі, відкривали церкву і служилось. Також хати, де жили священики чи підпільні монастирі сестер чи братів, або у хатах вірних, в місті, на селі, на хуторах, в квартирах, в різних закинутих будинках де ніхто не проживав, деколи в підвалах, котельнях і шахтах, в тюрмах і концлагерях, в різного роду приміщеннях, або просто на природі під відкритим небом в лісі, на цвинтарі: всяке місце могло слугувати для відправ, лише воно мало бути досить утаєним, щоб можна було довести відправу до кінця. За підпільні «престоли» – слугували різні предмети: стіл звичайний, або кухонний; тумбочки і табуретки; пеньок, якщо правилось в лісі; дипломат, в часі подорожей у поїзді; мури Києво-Печерської Лаври були престолом в часі святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України, знаємо із спогадів, що священики відправляли Літургію навіть на спині єпископа в одному із лагерів, а також один із священиків згадує, як правив лежачи на підлозі на своїх грудях, або просто правилось на чистій землі. Щодо літургічного посуду знаємо з брошури Сліпого кожен священик міг сам посвятити собі чашу, або вживати якийсь посуд зі скла, чи фарфору, але підпільні умови добавили до цього переліку практично всі засоби, чи то була саморобна металева чаша (часто виточена таємно одним із вірних, хто працював на заводі біля точильного станка), чи навіть консервна банка, або окуляри: все використовувались в умовах найсуворіших режимів, ще також знаємо про різні пластмасові предмети, які були у вжитку підпільних священиків.

Опісля в своїй брошурі Сліпий звертає також дуже велику увагу на матерію, яка дозволена до використання при відправі Літургій :

«Щодо матерії, то мусить бути до важности хліб пшеничний, квашений або прісний. Якщо не має дріжджів чи квасного тіста, треба спекти паляницю. Якщо не має пшеничної муки і вина, не можна правити Служби Божої. В пшеничній муці може бути мала домішка іншої житньої, ячмінної, але в більшости має бути пшенична мука. Вино може бути тільки виноградне. Всі інші овочеві і штучні вина та соки є неважною матерією, і на них ніяк не можна важно правити Служби Божої. Витиснений сік із недоспілого винограду і винний оцет є теж неважною матерією. Можна зробити вино з родзинків, які набрякають у воді. Їх витискається щойно по кільканайцятьох годинах і той плин, який має мати смак, краску і запах вина, буде важною матерією».[25]

            Бачимо із якою дбайливістю та якою далекоглядністю Йосиф Сліпий пише до своїх священиків про можливі способи відправи Літургій. Адже чудово розумів місце Літургії в житті священика, який без зустрічі із Єдиним Джерелом сили та ласки в часи тоталітарних переслідувань не зміг би вистояти, ані одного дня сам… Але із Христом Євхаристійним наші священики не лише не зламались, не лише не втратили своєї ідентичности, священика Христа, але і провадили до спасіння сотні тисяч спраглих Божого Слова та ласки вірних по цілому Радянському Союзі.

Знову повернемось до допиту Йосифа Сліпого який тривав від 23 по 24 травня 1945 року, і звернемось до слів слідчого Горюна, котрий посилаючись на брошуру дивується прередбачивості Сліпого та цікавиться:

«На ст. 9 названої брошури значилося: «У випадку заслання, переховування від переслідування та в тюрмі єпископи мають право дозволяти священикам здійснювати Службу Божу в будь-який час, оскільки священики в такім разі зобов?язані пам?ятати про народ. Слідчий зацікавився, з якою метою давались подібні настанови? На це запитання митрополит відповів: «У 1940-1941 роках органами радянської влади було заарештовано і вислано декілька священиків Греко-Католицької Церкви за здійснювану ними антирадянську роботу. У зв?язку з цим окремі священики звернулися до мене з запитанням, чи дозволяється під час перебування в тюрмі чи засланні чи під час переслідування органами влади здійснювати богослужіння. Керуючись повноваженнями, даними папою Пієм ХІІ, я написав з цього приводу у своїй брошурі, що за всіх перерахованих умов єпископи мають право дозволяти священикам здійснювати богослужіння».[26]

            Із справді пророчою силою було написано цю невеличку брошуру «Головні правила сучасного душпастирства», адже кожне слово написане тут в пізнішому часі було використане за дороговказ ув’язненими та підпільними священиками та вірними нашої Церкви. За кожним словом написаним тут ми знайдемо безліч і безліч цілковито конкретних прикладів та імен, тих хто використовував її та завдяки її постановам в часи найсуворіших перслідувань та найгірших таборових умов мав змогу зустрічі із Христом утаєнним в Євхаристії.

            Іншим, не менш важливим та цікавим пунктом, щодо відправлення Божественної Літургії, в брошурі Сліпого стала літургійна мова. Митрополит Йосиф пише:

«Щодо форми слів освячення то нема що додавати. Хіба можна звернути увагу на те, що коли б наш священик приняв до з?єдинення парохію, яка бажає собі, щоб правити в українській, білоруській чи іншій мові, то треба так зробити і освячувати в народній мові, хоч краще було б бодай слова освячення говорити в церковній словянській мові».[27]

Звертаючись до літургійної мови та літургійних книг Сліпий не звертає великої уваги на ці речі, але пізніше часи підпілля показали велику потребу в богослужбових книгах, адаптованих до умов переслідувань. Найперше вживались різні служебники, які хто мав: на церковно-слов?янській мові, різного формату і різних років видання. Видані ще до 1900-х років і пізніше; величезні за розмірами, які колись вживали в церквах з різними літургічними рубриками (як приміром часте підношення рук догори, що пізніше було усунене, але не зважаючи на це, ще довго практиковане багатьма священиками). Служебники меншого формату, що легко можна було носити з собою, а також, так званого, «кишенькового» формату, що було великою зручністю для підпільних священиків. Але часто і того були позбавлені священнослужителі, бо часті обшуки спричинювали конфіскацію цих необхідних речей. Тоді вживали вручну переписувані тексти в різних зошитах чи блокнотах. Деколи доводилось отцям надіятись на свою пам’ять, тобто служити Службу без служебника напр. в умовах лагеру, чи тюрми, або через відсутність служебника, чи через суворість режиму, який не давав ним скористатись, тому приходилось служити вночі, без світла і лише з пам’яті.

Дуже рідкісним явищем були Служби співані, в церквах чи хатах на хуторах, а так звані «читані» чи «тихі», відправлялись частіше. В місцях позбавлення волі, або коли священик служив сам, Служба Божа могла відправлятись навіть в думках, чи «про себе». Звершуючи Божественні Літургії, одночасно ризикуючи своїм життям, священики не звертали найменшої уваги на труднощі, котрі переживали, чи могли б переживати, завжди залишаючись священиком всюди та для всіх. Про це свідчить наступний пункт із брошури:

«…Чи можна причащати св. Тайнами з церкви нез’єдинених? Можна з конечности, щоб тільки не було згіршення. Загально відома річ, що нез’єдинені приймають св. Причастя стоячи і приносять частіше немовлят до св. Трапези, щоби запричащати їх каплею Найсв. Крови. Треба цей прастарий християнський звичай пошанувати і зберігати».[28]

Тобто, бачимо, що в умовах крайньої небезпеки священик не перестає бути священиком, а служить Христові і своїм вірним до кінця. Водночас не обмежує своє служіння лише вірними «своєї отари»[29], але є священиком для усіх спраглих Бога. Не обмежується приписами, чи практиками свого обряду, чи звичаю, але є відкритим для всіх. І це вже було закладено Сліпим, ще до свого ув?язнення і далеко ще до часів ІІ Ватиканського Собору, коли стали не лише дозволеними, але і необхідними, для обличчя справжньої Церкви Христа, відносини між Церквами Сестрами.[30]

            Також, читаючи подальші пункти, щодо відправи Літургії із брошури Сліпого, дізнаємося і про те, що:

«Св. Причастя можуть вірні самі взяти собі, якщо заходило б побоювання, що пізнають переслідуваного священика. [До хворого] Св. Причастя може занести без свічки і тайно побожний вірний, а недужий може сам запричащатися…».[31]

Вірні в часи підпілля приймали участь в Богослужіннях: дорослі і діти, молодь, духовні та світські. Особливою опікою вони підтримували та огортали священиків. Спасали їх від переслідувань, навіть йдучи на великі самопожертви та ризикуючи власною безпекою, адже із власного досвіду розуміли цінність священичого служіння, та велику потребу, яку мають інші вірні з присутності священика. В багатьох домах і то не тільки духовних осіб, але і побожних світських вірних переховувались Св. Дари, як і в часах перших християн, що давало можливість приймати Св. Причастя щоденно. Щонеділі, як не було можливості бути присутнім на Св. Літургії, включалось радіо Ватикан і з великою побожністю переживалось Таїнство Літургії, яке транслювалось в прямому ефірі. Маємо багато прикладів про це, але тут хочу подати найбільш яскраві свідчення отця Карла Мелніцького, ЧСВВ, Настоятеля і Намісника Генерального Дому ОО. Василіян у Римі, який розповідає про два дуже цікавих випадки літургічного життя того періоду:

«Чув я з уст блаженної пам’яті Преосвященнішого Мирослава Марусина, десь приблизно 1978 року, як він оповідав нам студентам богослов’ї тут в Римі наступне:

«Отже, я правлю Св. Літургію у Ватиканському Радіо і дуже тим радію, бо добре знаю, що в Україні чимало наших вірних мають нагоду бувати на цій Службі. От і можу вам сьогодні оповісти про те, що мені недавно писав мій старенький батько Андрій з села Княжого, що коло Львова, відносно Св. Літургії, яка правиться щонеділі в Римі через радіо: «Побожні та відважні католики, кожної неділі з самого ранку ставлять стіл перед нашою закритою і огородженою церквою, яку комуністи зараз перемінили на свій склад, накривають цей стіл чистим і вишитим обрусом, кладуть на нього радіо, малий хрест, хліб, вино і воду. Всі присутні тихцем і дуже уважно моляться та слухають співи й проповідь, що їм несуть хвилі Ватиканського Радіо. Після освячення всі причащаються тими дарами, що освятилися на престолі перед ними… На початку було мало вірних на такій Богослужбі, але зараз число вірних набагато зростає. Ці люди, як літом, так і зимою роблять це кожної неділі. Переважно всі вірні, старші чи молодші, падуть на коліна і так годинами моляться. Всі дуже задоволені, що мають таку велику ласку і нагоду почути співану Св. Літургію на власній мові, що їм дарує предобрий Бог з Вічного Міста Риму. Деякі проливаються гарячими сльозами, коли приймають Св. Причастя. І там, серед тих численних вірних, знаходиться також і мій старенький батько Андрій…Як мені радо і мило відправляти недільну Св. Літургію для наших вірних, які роками страждають у підпіллі й благають, щоб предобрий Бог обдарував нашу рідну Україну святою свободою…»[32].

            В наступній історії о. Карло оповідає:

«Відвідуючи наші василіянські монастирі, в Україні , одного разу почув з уст одного василіанського старшого священика у Львові одну дуже цікаву подію. Оповідав він, що за підпільних часів, десь приблизно 1970-их років, приїжджала з Сибіру одна поважна наша християнка; вона розповідала, як на Сибіру живуть наші люди, яких на силу і під загрозою перевезли комуністи на примусові праці в ці заморожені та багнисті землі. Наших вірних там буває велике число. Священиків там є мало і не всі вірні мають змогу приймати св. Тайни. Отож, попросила вона, щоб, на Божу милість, наш священик «освятив малі частиці» і переслав їх через неї для тих наших вірних, які сильно прагнули приймати Євхаристійного Ісуса до своїх стомлених сердець. Цей же священик освячував сотки частиць і так багато разів передавав їх цією вірною християнкою для наших побожних і вірних українців, які перебувають на важких і нелюдяних каторгах…»[33].

Кожний вірний був готовий якось допомогти священикові, чи то переховувати від переслідування, чи допомогти добратись на Літургію, чи в будь-якій іншій потребі. Це і було вже своєрідним служінням вірних, чи в тому, щоб переховувати Найсвятіші Дари в своєму домі, чи, щоб принести Євхаристію до хворого, чи потребуюючого, чи, щоб віддати свою хату для богослужбових потреб, всі ці дії вірних не лише уможливлювали працю священиків, але й стали тепер унікально близьким прикладом співпраці вірних та священика у єдиній дії Літургії[34]. Пізніше Другий Ватиканський Собор в Догматичній Конституції про Церкву Lumеn Gentium вчитиме: «Вселенське священство вірних і священство урядове тобто ієрархічне, хоча суттєво відрізняються і не тільки в ступені, є один до одного підпорядковані; адже одне і друге, у властивий собі спосіб бере участь в одному священстві Христа»[35].

            Професор із Папського Східного Інституту в Римі Томас Потт говорить, що: «Літургія—саме те місце, де в Церкві живуть справжнім богослов?ям. Справжнє богослов?я отримують у Літургії, і воно походить із Літургії»[36]. Саме таким місцем була Літургія для вірних нашої Церкви в часи підпілля. Це богослов?я зустрічі з Христом, це богослов?я, яке відкриває «очі віри», що дає нам змогу бачити в священикові Христа[37], котрий собою жертвує, як жертвував Христос, без обмежень безпеки, часу, приватного простору, чи майна. Священика, котрий себе цілковито жертвує…як Христос.

Доцільним тут є свідчення отця Петра Ґаладзи із Інституту Андрія Шептицького в Онтаріо (Канада), про його враження від відео Літургії котру відправляв архиєпископ і митрополит Володимир Стернюк:

«Вперше в моєму житті я бачив правдиву Божественну Літургію. Звичайно, що з огляду на історію та доктрину, це звучить цілковито абсурдно, але це відчуття мене не покидало, і я почав розуміти чому. Це було тому що, досі я не бачив ні одної Літургії, за яку могли справді арештувати. Не бачив ні одної Літургії, яка так тісно і нерозривно була пов’язана із життям. І коли звучало «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все» хтось із присутніх міг його перервати і попросити доставити не ще одну частичку, але його власне життя на дискос приношення».[38]

Звісно—це не повний перелік всіх можливих місць чи способів здійснення Літургії. Бо ще належить багато досліджувати і записувати свідчення ще живих свідків і опрацьовувати величезний матеріал з уже записаних чи зібраних джерел. Але і ці, вище наведені факти, говорять про самі неймовірні умови в яких приносилась Безкровна Жертва Христа, переплетена не раз кровавим переживанням та свідченням правдивих Його послідовників[39]. Тому і зрозуміло, що мав на увазі блаженніший Йосиф, коли просив папу, щоб ці усі форми священнодіяння «узаконити», чи як в тексті звучить «доповнити з скарбниці Церкви».

Вже на закінчення, пропоную, щоб ми уявили собі 1957 рік…Йосиф Сліпий, перебуває на засланні в с. Маклаково Красноярського краю. Неволя, утиски, заборона священнодіяти…і з цього місця сповненого жахів він пише послання з несподіваною, але промовистою назвою: «Великого бажайте!»[40]… Чи не є це посланням до нас, дітей нинішнього часу, в якому модно бажати «усе і відразу», в якому щоразу менше розрізняють добро і зло, сакральне і профанне, велике і нице?

Дякуймо всемилостивому Богові за дар особи патріарха Йосифа та за дар Його ісповідництва, які є великим скарбом не лише для нашої Церкви і українського народу, а й для всієї Вселенської Церкви.

Рим, Свята Софія

07,02,2013 р.Б.

Використана література:

1. 1.Святе Письмо Старого та Нового Завіту, (переклад Хоменка), Львів 2007.
2. 2.Archivum Patr. S. Sophae, T. 29: Curia Romana 1963.
3. 3.Galadza, P.,«Liturgy and Life: The Appropriation of the ‘Personalization of Cult’ in East–Slavic Orthodox Liturgiology 1869-1996», StudiaLiturgica 28 (1988).
4. 4.Papa Benedetto XVI, Lettera Apostolica in forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011.
5. 5.Аранц, М.,Избранные сочинения по литургике Таинства Византийского Евхология,I, Рим-Москва 2003.
6. 6.Блаженнійший Святослав Шевчук, Пастирське послання до духовенства, монашества і мирян з нагоди Року Віри, Київ, 8.01.2013.
7. 7.Блаженніший Любомир Гузар, Послання до священнослужителів з нагоди проголошення 2009 року роком християнського покликання з особливим наголосом на свщеничому покликанні, Київ 14.01.2009.
8. 8.Боцюрків, Б.,Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950), Львів 2005.
9. 9.Вежель, Л., Ув?язнене пастирське слово, Вісник ЛНУ 26 (2005), http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk26/Statti_Vezhel.htm (31.01.2013).
10. 10.Декрет Unitatis Redintegratio ІІ Ватиканського Собору.
11. 11.Лаба, В., Священичі духовні вправи, Рим 1965.
12. 12.Мелніцький, К.,Свідчення, 14.05.2012 Рим.
13. 13.Нефедов, Г.,«Таинства и обряды Православной Церкви», Москва 2008.
14. 14.Одинцов, М., Хождение по мукам, Наука и религия 8 (1990).
15. 15.Потт, Т., «Сакраментальне розуміння Церкви: схід і захід», із Наукові записки Українського Католицького Університету, I, 1, Львів 2009.
16. 16.Сліпий, Й., Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.
17. 17.Сліпий, Й.,«Заповіт», Тернопіль 2010.