У Святому Євангелії сьогоднішньої неділі розповідається про весільну гостину, коли Ісус Христос обрав цю образну форму викладу як один із ефективних методів Своєї божественної педагогіки.
З цього євангельського фрагменту дізнаємося, що весільна гостина – це не що інше, як Царство Небесне, до якого всі покликані. На жаль, багато людей з різних причин, можливо, через незнання, нерозуміння, а чимало – з недбалості, байдужості, навіть лінивства ігнорують це Боже запрошення і відповідно втрачають можливість бути присутніми на Небесному весіллі. Тим більше, що ця радісна гостина триватиме не один чи кілька днів, а цілу вічність.
Крім того, як сказано у Святому Письмі, Царство Небесне є уже тут, на землі, при умові, якщо ми живемо за Божими заповідями, християнськими чеснотами, виробляємо у собі чистоту, любов, покору. Зрештою, Ісус Христос у Господній молитві Отче наш пропонує молитися: «Нехай прийде Царство Твоє». І говорить про Царство як про реальність, яка вже існує.
Візьмімо, для прикладу, нашу Божественну Літургію, яка починається словами: «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа». Ця фраза є своєрідним ключем, яким уже на самому початку Служби Божої немовби відкриваємо Царство Небесне, і вже тут, у храмі, входимо у нього. Для кращого розуміння уявімо собі, що недільного ранку нас розбудив стукіт у двері. Відчинивши їх, ми побачили незнайомих людей, які повідомили, що їх господар, сам цар, запрошує нас з усією родиною до себе на весілля. І це свято відбудеться не десь там далеко, а таки тут, у нашому селі чи місті.
Думаю, що ви, дорогі друзі, здогадалися, яка основна мораль цього Христового уроку. Гостинний цар (а ним є Сам Ісус Христос) не тільки щонеділі, але й кожного разу, коли на престолах відправляється Служба Божа, запрошує усіх на свій бенкет, на якому пригощає особливими стравами і напитками – Пресвятою Євхаристією. Повірте, що Його слуги стукають у наші двері, а точніше – у двері наших сердець, і промовляють: заходьте, будь ласка, до бенкетної зали, а, отже, до святого храму, і візьміть участь у цій щедрій гостині.
А тепер прошу поглянути на нашу, за образним висловом, «бенкетну залу», тобто на святий храм, і подивімося, скільки то запрошених проігнорували цю дуже важливу і потрібну для спасіння душі гостину. Думаю, що розумієте, чому так кажу, адже на кожній Літургії наш всемогутній Цар не просто пригощає смачними стравами, а й самого себе жертвує у Пресвятій Євхаристії. Споживаючи Його Тіло і Кров, ми дійсно приймаємо їжу, яка ніколи не проминає.
Скільки людей під час цієї Гостини пішли в поле, а скільки, як написано у Святому Євангелії, до крамарства (на базар, до інших буденних справ), лічити не будемо, бо на цю проблему дає нам відповідь остання фраза Євангелія: «Багато бо покликаних, але мало вибраних» (Мт. 22,14). Їх Цар теж кличе, але цим людям ще не відкрилися очі, вуха; на жаль, божественна благодать їх поки що обминула і вони ще сидять у темряві.
Саме в цьому, очевидно, знаходимо відповідь, чому запрошені відмовилися прийти на весілля і чому сьогодні так багато людей у неділю чи в свято не ідуть до святих храмів і не беруть участі у Господній Гостині, тобто у Святій Літургії. Звичайно, Божа благодать дається кожній людині, але все залежить від того, чи ми відкриваємо двері своєї душі, аби вона туди увійшла. До речі, цю думку дуже вдало підсилює пророк Ісая. Ось порівняйте: «Ой, всі ви спрагнені, йдіть до води, і ті, в кого грошей нема! Ідіть, купуйте без грошей, без плати, вино та молоко!» (Іс. 55,1).
У нашому випадку, як бачимо, одні йдуть до святих храмів і «купують без плати вино та молоко», тобто споживають Пресвяту Євхаристію, а інші лінуються, ігнорують Боже покликання і залишаються голодними, часто й вмирають (духовно) без цієї Божественної поживи. Адже сам Христос говорив, що хто не їстиме Його Тіла і не питиме Його Крові, той не матиме життя вічного. Цим усе сказано.
Другим повчальним уроком Ісусової педагогіки у цій притчі є образ гостя у несвятковій одежі. Оскільки перший урок стосувався тих, які знехтували Цареве запрошення, то програма другого уроку стосується усіх тих, які все таки приходять на цю Гостину, а точніше – беруть участь у Святій Літургії. Проблема в тому, у якому одязі вони там перебувають? У новому, святковому, чистому, а чи в брудному, подертому. Думаю, що і мораль цього уроку ви також зрозуміли. Йдеться не про гарний костюм чи жіноче плаття (хоча, звісно, у непристойному одязі ніхто до церкви не прийде). Але кожен із нас повинен внутрішньо приглянутися до себе, до одягу своєї душі. Який він? Чистий, відновлений у Святій Сповіді, у щирому покаянні, чи заплямлений безліччю гріхів. Пригадуєте, що Господь говорив до Мойсея: «Зніми взуття своє, бо місце, на якому стоїш, святе». Так само й ми повинні перед входом у храм скинути «брудне взуття», тобто нечистий одяг своєї гріховності, щоб не опинитися в ролі нещасного весільного гостя.
Вбрання – це відповідальність за запрошення, це особистий образ, який ми випромінюємо у нашому середовищі, це присутність або відсутність Божої благодаті у нашій душі. Від цього залежить, чи ми достойні Царевого запрошення, поклику до Його Царства. Зрештою, при Хрещенні ми співаємо:
«Ризу світлу подай мені, Господи! Ти, що одягнувся світлом, наче ризою». А святий апостол Павло з цього приводу нагадує: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Це означає, що завдяки цій Святій Тайні ми повністю уподібнилися Христові. Його царський одяг – це лагідність, доброта, скромність, покора, любов, прощення… Кожна з цих чеснот – це дорогоцінна нитка, з якої зіткано Ісусів одяг, Його світлу ризу. До речі, про це теж говорить святий апостол Павло, правда, уже в іншому тексті своїх листів, зокрема у посланні до Колосян: «Одягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність …, терплячи один одного й прощаючи одне одному взаємно, коли б хтось мав на когось скаргу. Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само. А над усе будьте в любові, що є зв’язок досконалості» (Кол. 3, 12-14).
Пригляньмося до себе, дорогі друзі, якої із цих «ниток» нам бракує, щоб і наш одяг хоч на йоту був схожим до Христового. Щоб колись у вічності ми прийшли на Його царський бенкет у чистому весільному одязі. Не забуваймо, що головна суть і мета нашого життя – бути покликаним на цю Небесну Гостину, яка триватиме не один день чи навіть кілька днів або років, а цілу вічність. Як пише владика Венедикт Алексійчук у своїх «Роздумах до літургійних читань Євангелія», «Бог запрошує нас у кожну хвилю нашого життя ставати учасниками Його Царства. Господь каже, що вибраних мало, тому що кожен сам вибирає: відповісти на Боже запрошення чи ні».
Завершуючи свої роздуми на цю тему, згадалося прочитане у спеціальному документі богословського відділу Патріаршої курії УГКЦ «Неділя – день Господній», якого надіслано на допомогу душпастирям у праці з вірними. Там ідеться про те, що у наш час нові умови життя наражають нас на небезпеку втрати сенсу недільного дня (щось подібне дуже активно відбувається сьогодні, особливо під час карантину). У гонитві за заробітками та промисловим поступом ми ризикуємо звести Господній день до звичайного будня. Водночас неділя може втратити свій первинний християнський сенс і перетворитися суто на день відпочинку та релаксації, в якому людина, хоч і одягнена по-святковому, не вмітиме його правильно відсвяткувати. Тому, як сказано у цьому документі, «Церква, як любляча мати, прагне допомогти своїм дітям глибше пережити неділю як день Господній, як день Євхаристії і молитви, спільнотний і родинний день, як день свята і відпочинку, як день благодійності і релігійних повчань, як день звільнення від турбот повсякденного життя і передсмак остаточного визволення з рабства та входження до небесного дня Господнього, що триватиме вічно».
о. Орест ГЛУБІШ
