Добре ім’я людина може втратити в одну мить, а здобути його не вистачить і всього життя (Книга Мудрости).
Так уже склалося, що в цьому місяці наша Церква відзначає пам’ять трьох світочів, велетів духу – Івана Предтечі, верховних апостолів Петра й Павла, а також засновника Київської лаври Антонія Печерського, мучеників Бориса і Гліба та рівноапостольних князів Володимира і Ольгу. У сьогоднішньому дописі пропоную вам, дорогі друзі, глибше замислитися над духовною суттю цих свят, роздумати над іменами цих святих.
Готуючись до написання цього матеріалу, я випадково натрапив на сценарій одного заходу, який був присвячений саме цій темі. Прошу прочитати фрагмент діалогу ведучого і учасників цього тематичного вечора: «Я часто чув вислови: «Не осороми свого імені», «Гідно збережи своє ім’я», «Щоб і пляма на твоє ім’я не впала». Чув, та ніколи не звертав уваги на глибину їхнього змісту. Але ось одного разу почув сказане на адресу знайомого: «Він дорожить сімейним іменем». І мені відкрилася споконвічна мудрість: найдорожче у людини — ім’я як синонім честі, як твоє духовне єство, твоя святиня».
Далі ведучий продовжив: «Святий апостол Павло так цінив своє добре ім’я і славу, що сказав: «Волію – бо радше вмерти, ніж щоб хтось знівечив оту мою славу». У книзі Мудрости цар Соломон сказав: «Добре ім’я людина може втратити в одну мить, а здобути його не вистачить і всього життя». «А тепер ви всі, – продовжив ведучий, – (але не дуже голосно) назвіть своє ім’я. А скажіть-но, вам подобається ваше ім’я? Що в імені моєму?»
Після цієї короткої преамбули хочу і вас запитати: чи ви колись задумувалися над своїм ім’ям? Над його змістом, значенням, духовною суттю? Можливо, хтось із вас скептично зауважить: «Хіба ж це так важливо? Хіба від імені, яке я ношу, щось залежить? Моє ім’я вибрали батьки і священник під час Тайни Хрещення дав мені це ім’я». Повірте, дорогі брати і сестри, що так здається лише на перший погляд, бо ім’я кожної людини має у собі щось особливе. Давні римляни вважали, що ім’я – це знак, тобто воно щось означає, окреслює сутність нашої особи. Для давніх євреїв ім’я містило приховану природність кожного буття.
Отець Мирон Керуль-Кмец пише, що ім’я святого, яке отримуємо під час Тайни Хрещення, таємничим способом уприсутнює цього святого в житті людини. Він стає покровителем, супутником на життєвих дорогах, заступником у Бога і на прикладі власного життя вказує шлях до щасливої вічності. Певна річ, через свою недосконалість не можемо наслідувати святого у всьому, адже живемо в іншому середовищі й часі, в іншому покликанні та стані. Але ми повинні його наслідувати у чеснотах, якими володів цей святий. Наші іменини є днем, коли маємо собі згадати свого небесного покровителя, відзначити і прославити його, просити в нього заступництва перед Богом.
На жаль, часто складається так, що деякі християни неправильно розуміють призначення дня пам’яті святих і проводять їх по-своєму, згідно з «традиціями», які невідомо хто придумав і які не відображають глибинної суті свята. Нерідко складається враження, що ми вшановуємо і прославляємо не своїх покровителів, не їхні духовні подвиги і заслуги перед Богом, а тих, хто носить їх імена.
Розумію, що в цьому немає чогось поганого, коли ми, вітаючи іменинників, побажаємо їм доброго здоров’я, щастя, заспіваємо «Многая літа», вручимо подарунки. Чогось недоброго, звісно, в цьому немає, але давайте подумаємо: чи це є логічним, зрештою, розумним возвеличувати не святих, а людей, названих їхніми іменами? Тим більше, що подекуди доходить до парадоксів. Відзначаючи «своє» свято, деякі іменинники зневажають пам’ять своїх високодуховних покровителів негідним «святкуванням», яке зводиться до елементарної пиятики й об’їдання. Про стан окремих «винуватців» цього торжества й говорити не хочеться. Та й взагалі – весь зміст свята зводиться до примітивного і бездуховного дійства, шаблонних і не завжди пристойних тостів, непотрібної балаканини.
Взяти, для прикладу, святих, пам’ять яких вшановуємо в цьому місяці: Різдво Івана Хрестителя – його ми відзначили минулої середи, і верховних апостолів Петра й Павла, яких будемо вшановувати завтра. Цікаво, чи хтось із тих, які наречені їхніми іменами, знають про подвижницьке життя своїх покровителів? Чи намагаються щось запозичити від них, хоч у чомусь бути подібними на цих велетів духу. Чи їм відомо, що святий Іван Хреститель закликав до покаяння і вирівнювання покручених грішним життям стежок і доріг, до праведного християнського життя? Що слово «Йоан» у перекладі з єврейської мови означає «Господь обдарував ласкою, помилував». Як пише у своїй проповіді про цього святого отець-доктор Роман Василів, зміст його імені співзвучний із привітанням архангела Гавриїла до Діви Марії в Назареті: «Радуйся, благодатна!», тобто «радуйся, повна ласки!».
Апостоли Петро і Павло просвітили й привели до Христової віри чимало людей і жертовно віддали життя за свого Учителя.
Часто від багатьох людей можна почути таку песимістичну фразу: як я можу уподібнюватися до святих своїх покровителів, адже я маленька, грішна людина, маю повно недосконалостей, гріхів, тож таким уже мушу залишитися. Роздумуючи про життя святих, маємо зважити на одну дуже важливу обставину і з’ясувати для себе: чи вони завжди були такими, чи народилися видатними, святими? Чи не було у їхньому житті якихось недоліків, помилок, нерозважних вчинків? Історія життя кожного із них є особливою: були у них серйозні недоліки, слабкості людської природи, навіть падіння. Апостол Петро тричі відрікся від Ісуса. Павло, колишній фарисей Савло, переслідував християн, віддавав їх до суду. Та й, зрештою, князь Володимир до свого хрещення не був, м’яко кажучи, ідеальною у моральному плані людиною. Однак, ставши християнином і охрестивши свій народ, Володимир кардинально змінився, став милосердним, високоморальним правителем.
Спаситель простив їм ці гріхи і зробив їх проповідниками Свого учення. Петро і Павло стали верховними апостолами. Згадаймо, що промовив Христос до Петра (колишнього Симона): «Ти – Петро (скеля), і я на цій скелі збудую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18).
Як пише в одному із своїх досліджень доктор літургійного богослов’я, викладач кафедри богослов’я УКУ Ігор Василишин, «святих Володимира й Ольгу вважаємо рівними до апостолів, бо саме проповідь Євангеліє, яку вони запровадили, започаткувала зародження і поширення християнства на наших землях. Святі Володимир й Ольга просвітили наш народ світлом Христовим. У літургійних текстах, присвячених їхній пам’яті, наголошується як на ролі Божественної краси, так і на ролі Світла, того Світла, яким є Ісус Христос. Ці святі жили в поганському світі, серед людей, далеких від розуміння Бога і Його Заповідей. Понад тисячоліття минуло відтоді, але багато з нас досі живуть так, ніби Христос не прийшов. Загальновідомим є соціальне служіння святого князя Володимира нужденним та бідним, його любов до народу, а також навернення від багатоженства до християнського подружжя. Ольга також була доброю християнкою. Ці факти гідні наслідування. Найкраща данина пам’яті нашим просвітителям – це кожному з нас старатися вести справжнє християнське життя. Бути християнином, сином чи дочкою Світла, серед сучасних викликів темряви – це власне і вірність тій традиції, яку передавали нам наші предки протягом тисячоліття, і живе сучасне спілкування з ними через молитву й участь у богослужіннях. Саме чесніть у щоденному житті, справедливість, а найголовніше – любов до Бога і людей, повинні керувати всіма нашими щоденними діями та викликами. Щоби проста пересічна людина могла сказати: «Ось це справді праведник! Ось це святий чоловік!».
А тепер задумаймося, особливо ті, які носять імена святих апостолів Петра і Павла, Володимира і Ольги та інших святих: якщо кожне ім’я має для нас таку важливу сутність, то чи ми, охрещені ім’ям цих славних мужів, гідно підтримуємо у собі цей високий статус? Чи хтось із нас (і це стосується не тільки Петрів і Павлів) хоч намагається стати цією скелею? Скелею віри, любові до Бога і ближнього свого; скелею, тобто опорою для родини – для своєї дружини, дітей, батьків, сусідів, знайомих? І взагалі – чи ми своє життя будуємо на цій Христовій скелі, на міцному фундаменті віри, християнської духовності, моральності, праведності? А чи на піску земних багатств, насолод, бездуховності, аморальності тощо?
На завершення цих роздумів згадалося одне оповідання про те, що до малого містечка прибув якийсь мандрівник і запитав у місцевого чоловіка: «Скажіть, будь ласка, чи в цьому місті народився хтось видатний?» Чоловік на мить роздумав і відповів: «Чи народився хтось видатний, не пам’ятаю, але добре знаю, що в нашому містечку народилися лише діти». Зрозуміло, що ця відповідь може викликати у нас посмішку, оскільки мандрівник мав на увазі щось інше, але не можемо закинути мешканцеві цього містечка, що він відповів неправильно. Його слова допомагають нам по-іншому глянути на життя святих. Ані один із них не народився як видатний, зрештою, як святий, оскільки своє життя вони починали, можливо, з такої ж «лінії старту», як і ми. Очевидно, відмінність була лише в тому, що вони вели постійну боротьбу із собою, зі своїми недоліками, спокусами, пристрастями і, в кінцевому результаті, перемогли їх. Вони повністю присвятили своє життя Христові.
о. Орест ГЛУБІШ
