Владика Йосиф (Мілян), голова Пасторально-місійного відділу УГКЦ, Єпископ-помічник Київської архиєпархії, розповів про особливості цьогорічного курсу з місійного служіння для семінаристів, що тривав у Марійському духовному центрі в Зарваниці, про брак греко-католицьких душпастирів у різних куточках світу і діяльність місіонерів, приклад яких варто наслідувати.
Владико, цьогорічні курси з місійності проходять у Зарваниці. Чим зумовлений вибір цього святого місця?
Дуже вдалий вибір місця цього року. Ми могли торкнутися Зарваниці: протягом тижня молитися у великому соборі і користати з усього, що може запропонувати це святе місце. Богу дякувати, що тими днями тут не було масових прощ, семінарів чи конференцій.
Крім того, на нинішній курс було дуже багато кандидатів, тому не в усіх семінаріях ми могли їх розмістити. А в Зарваниці багато приміщень – можна було всіх розмістити, нагодувати і комфортно провести всі лекції та семінари.
ПМВ вже втретє організовував тижневий курс з місійного служіння для семінаристів. За ці роки яку тенденцію ви побачили: чи змінюються студенти, їхній вишкіл, духовність, інтелігентність?
Курс, який відкриває сферу місійності нашої Церкви для семінаристів, за своєю суттю завжди той самий, оскільки на нього завжди приїжджають різні вихованці передостаннього курсу навчання в семінаріях УГКЦ. Це спецкурс для тих, хто за рік–два обиратиме свій духовний стан і, очевидно, плануватиме своє служіння на тих чи інших теренах.
Якщо говорити про тенденції, то, по-перше, це збільшення кількості учасників. У семінаріях вже знають, що наприкінці червня ПМВ організовує спецкурс, студенти завчасно планують свою присутність. Цього року курс прослухали майже сто семінаристів – це найбільша кількість учасників за три роки.
Уже стала тенденцією участь у курсі дівчат – симпатій наших семінаристів чи потенційних кандидаток на дружин священиків.
Сьогодні немає великого числа охочих їхати на місійні терени – там працювати важко. Народна мудрість каже: риба шукає де глибше, людина – де краще. Така людська природа. Але все-таки є хлопці, які зголошуються їхати за кордон і служити нашому народові.
Цього року я провів зустрічі з кількома семінаристами, які готові їхати душпастирювати на теренах Київської архиєпархії. Не скажу, що це «найтяжчі» терени. Це все-таки рідна земля. Хоча наша Церква в цьому регіоні не має великої популярності. Однак ці кандидати готові покинути побожні галицькі села і їхати туди, де замість «Слава Ісусу Христу!» вам кажуть «Здрастуйте!» – і це нормально на тих теренах.
Але Київська архиєпархія – це все-таки Центральна Україна, рідна Батьківщина. А як мотивувати семінаристів їхати східніше – у непривабливі для багатьох Росію, Казахстан? Чи є у вас якийсь рецепт заохочення?
Наприкінці кожного навчального року я відвідую всі духовні семінарії – хочу побачити потенційних кандидатів для служіння нашим людям за кордоном. І бачу, що часом обставини змушують хлопців їхати на Схід.
У семінаріях можна багато здобути знань і умінь, бути креативним семінаристом. І ми це могли спостерігати, коли було представлення семінарій у Зарваниці. Веселі, інтелігентні, креативні – як губка, увібрали в себе все найкраще, що може мати молодий хлопець. Належать до різних товариств, відвідують лікарні, шпиталі, тюрми, допомагають дітям і безхатченкам. І ось такий хлопець закінчив семінарію і йде працювати в наші рідні західноукраїнські парафії, де служить старший священик, якому вже не хочеться креативності, який не хоче «тусувати» з молоддю, якому катехизування дітей стає тягарем. Це все може робити молодий. Але часто старший священик не дасть йому працювати, щоб той не був виразніший, яскравіший, ніж він сам.
Наші хлопці по закінченні семінарії справді наповнені позитивними якостями і вони могли б себе вповні реалізувати лише в Центрі і на Сході. Там ніхто їх не смикатиме за рукав: так не роби, так не годиться, так не можна. Блаженніший Святослав на Синоді в Бразилії сказав, що пріоритетність розвитку нашої Церкви є на Сході і в Центрі.
Наш священик іде у вільне плавання, де є тільки наша громада і більше нікого, і пробує реалізувати те, чого його вчили впродовж 6–7 років. Очевидно, трохи страшно кидати зовсім молодого священика, без досвіду, до нової громади, тим паче до тої, яка створена на Сході чи в Центрі. Але ми не маємо іншого виходу.
Одна моя моральна засада для молодого священика – не роби нічого в сумніві. Богу дякувати, є мобільні телефони. Приїдь до Києва, розкажи про проблему. Пам’ятай, що ти не сам. За тобою велика Церква, багато священиків, єпископ, який готовий завжди тобі допомогти, і, головне, Бог – Він завжди тримає і рятує.
Тож, підсумовуючи, хочу підкреслити: якщо молода людина прагне розвинути свій потенціал, даний Богом і відкритий у семінарії та середній школі, то найкращий ґрунт для цього – це Центр і Схід, Казахстан і Росія.
Торік ви називали країни, які найбільше потребували священиків УГКЦ, серед яких Ізраїль, Греція, Бразилія, країни Середньої Азії. Що змінилося відтоді, які є досягнення?
Богу дякувати, поїхало кілька осіб до Казахстану. У листопаді я відвідував Казахстан, і римо-католицькі єпископи мені казали, що деякі їхні парафії складаються головно з греко-католицьких мирян (там немає наших священиків).
У Казахстані існує добра дружба між римо- і греко-католицькими священиками та Церквами.
Це суворий, але благодатний край – просякнутий кров’ю мучеників нашої Церкви, і не тільки нашої: там загинуло багато християн-прибалтів, і українців, і росіян, і білорусів. Цілий Союз вкрив білими кістками землі Казахстану і Сибіру…
Щодо інших напрямків. Відкривається можливість відправити наших священиків до Прибалтики. Душпастирів УГКЦ потребує і Литва, і Естонія, і Латвія.
Думаю, до кінця року ми відправимо бодай двох священиків до Португалії.
Щодо Греції. Представники нашої четвертої хвилі еміграції там вже дуже давно. І прикро, що там є лише одна наша парафія, як було 20 років тому. Ця православна країна, в якій Грецька Греко-Католицька Церква має свої храми і дуже мало вірних, готова нам відкрити свої храми, щоб ми служили для українського народу. Не знаю, чому ми досі не розвинули цього душпастирства… Останній візит Блаженнішого Святослава до Греції мав накреслити конкретні плани щодо розвитку наших парафій і громад у Греції. Але оскільки зараз Глава УГКЦ має дуже напружений графік (готуємось до посвячення Собору), то вже після проведення Синоду візьмемося до обговорення і вирішення проблем у Греції.
Останні соціологічні дослідження показують, що 90 відсотків української молоді хоче виїхати за кордон. Як Церква готова відреагувати на цей виклик? Посилати слідом своїх священиків, як це було під час першої хвилі міграції, чи закликати молодь залишитися на Батьківщині?
Ми закликаємо, передусім, брати відповідальність. Навіть якщо священик у сповіді вислуховує каяника і накреслює йому шлях, як можна виправитися, до морального способу життя, то в певний спосіб бере відповідальність.
Заклики не можуть базуватися на порожньому місці і бути популістськими. Закликати молодь залишитися – а що далі? У такому разі Церква мала б подбати про те, щоб молодь, яка залишається в Україні, могла себе реалізовувати. А Церква не має такої можливості.
Очевидно, виїжджати з України не треба. Слід шукати щастя в Україні і за нього боротися. Я не закликаю до революції – абсолютно ні. Але ми маємо змінити свою рабську позицію і домагатися власного щастя на своїй землі. Відірватися від власного коріння і прижитися на чужій землі, влитися в чужу культуру і ментальність – це дуже важко. Минає багато років, поки людина себе віднайде і зрозуміє ментальність іншого народу або краю, почне там вільно дихати і жити.
Усім відомо, що УГКЦ за кордоном – це не тільки духовний осередок, а й центр культури та українськості. Що сьогодні робить Церква, щоб українці в різних куточках світу не забували про свою національну приналежність і не асимілювалися?
Я би поставив питання по-іншому: що не робить Церква? Якщо казати про наших священиків на Заході, то чим вони тільки не займаються! Вони і душпастирі, і культмасовики, і лікарі, навертають жінок вулиці, ходять у лікарні, переправляють покійників в Україну, організовують прощі, видають часописи і газети, займаються дітьми та молоддю. Уся сфера духовного і національного життя лягає на їхні плечі. Цю відповідальність вони беруть на себе з власної ініціативи. Ніхто їм цього не доручає.
Місія наших священиків дуже багатогранна. Служіння має виходити з серця душпастиря, який зголосився служити рідному народу на чужині.
Владико, розкажіть докладніше, що мусить зробити семінарист, який вирішив душпастирювати на місійних теренах? До чого він має себе готувати, до кого звертатися, яку мову вчити?
По-перше, має добре вчитися. Очевидно, знання мови в сучасному світі – це необхідна умова для місіонера. Щирість і відкритість – це спосіб проповідування, який замінить ліцензіати і докторати. Дуже важлива харизма священика.
Якщо студенти хотіли б працювати на місійних теренах, то мали б цікавитися місійністю. Треба пам’ятати: якщо Церква не є місійною, вона рано чи пізно перестане існувати. Бо Христос у цьому світі виступив як Месія, як Місіонер, і Він посилав своїх учнів-апостолів на місію.
Церква історично довела правдивість Христових слів: хто справді довіряє Богові – досягає великих успіхів. Це правило діє і в контексті місіонерства.
Якщо хтось думає вступати на медицину, то вже зі старших класів починає брати участь в олімпіадах, купує медичні журнали. Якщо хтось цікавиться астрономією, шукає телескопів, обсерваторій. Якщо хтось шукає незвіданих теренів, де можна послужити людині, то намагатиметься пізнати цей Божий дар і розвити в собі місійність. У нас відбувається багато симпозіумів, конференцій, семінарів на цю тематику. Церква щоразу публікує нові статті, вижає часописи, програми. Тож богословського та інтелектуального інформаційного підґрунтя достатньо, щоб семінарист міг сформувати себе в цьому контексті.
Кого б з місіонерів ви порадили семінаристам брати за приклад для наслідування, окрім Христа? На які постаті варто орієнтуватися?
Господь кличе до Божого Царства не беручи нас за руку, а посилає своїх людей, які своєю позицією, словом своєї проповіді, ділом кличуть нас до віри і до Церкви.
Думаю, що не треба чекати великих героїв, яким поставлені пам’ятники, а належить брати приклад з живих людей, які служать сьогодні. Наприклад, в Росії душпастирює о. Петро Павлишин – скромний чоловік, який ніколи не показував, що він може покинути благодатний галицький край і поїхати туди, куди колись вивозили його дідів і прадідів. Отець Василь Говера, який поїхав на три роки до Казахстану і там вже два десятиліття служить нашим вірним. Світлою постаттю в розвитку праці для наших мігрантів є о. Василь Поточняк.
Є достатньо добрих креативних священиків, які сьогодні віддають свою молодість і працю для різних емігрантських груп у багатьох країнах світу. З цих людей варто брати приклад.
А яку роль відіграє дружина під час служіння чоловіка на місійних теренах? І чи має вона володіти харизмою, про важливість якої так часто говорять стосовно священика?
Згадаймо богослов’я подружжя: Церква каже, що чоловік і жінка – це одне ціле. Якщо священик і кожен християнин є другим Христом, то дружина священика не є винятком.
Дуже важливо, щоб дівчина, яка збирається вийти заміж за священика, усвідомила, що вона мусить перейнятися служінням свого чоловіка і відповідати тим критеріям, яким відповідає сам священик. Якщо священик, а особливо їмость, зможуть поставити Бога на перше місце, тоді Бог розставить усе на свої місця. А якщо дружина священика буде шукати чогось іншого, а не тієї духовної складової, якою має жити її чоловік, – буде страшний балаган. Її чоловік роздвоїться між Церквою та родиною. Однак також недобре, коли чоловік так захоплюється і дбає лише про свою духовну складову, що забуває про дітей і дружину.
Для майбутнього священика взяти за дружину ту, яка буде йому справді великою опорою, – це велике щастя.
В Україні немає феміністичних рухів, щоб жінки хотіли бути священиками, бо вони, будучи дружинами священиків, певною мірою мусять виконувати цю функцію. Це велика благодать відповісти духові і покликанню свого чоловіка.
Подружжя – це двоє осіб, які доповнюють одне одного і одне одному служать.
Але ж деякі їмості цілком успішно поєднують служіння в парафії і професійну реалізацію…
Добра дружина священика – це мудра жінка, яка розуміє, що може зробити дуже багато. Наприклад, на Сході України дружини наших молодих священиків успішно працюють. Одна з них – завідувач дитячої поліклініки. І в місті всі знають, що вона дружина священика. Молода, активна, не закутана в хустину, усміхнена, привітна. Це і є місія, велика місія.
У світських колах зазвичай вважають, що у священичому житті немає місця для гумору. Водночас кумедні вистави семінаристів під час презентацій з тонкою іронією і блискучим почуттям гумору цей міф розвінчали. Яку роль відіграє гумор у житті духовної особи?
Апостол Павло в одному зі своїх послань каже: «Радуйтеся! І ще раз кажу: радуйтеся!». Коли ж ми, віруючі люди, розуміємо, що Бог є не далеко, а в нас, навколо нас, коли ми в Ньому живемо, в Ньому дихаємо, – це викликає велику радість.
У монастирях кажуть: сумний монах – сумнівний монах. Так само і християнин. Бо хто такий монах? Це досконалий християнин. Якщо ми говоримо про сумнівність монаха, який не є веселий, то християнин теж мусить бути радісний.
Чомусь традиційно вважається, що в християнстві церковне життя – це сум. Це чорна хустина, очі в землю… Але це спотворений образ християнина. Може, це ще радянська спадщина, яка насаджувала нам, що релігія – це тьма безпросвітна. Адже насправді релігія, християнська релігійність і віра – це життя, повне радості, бо людина є з Богом – тим, хто її сотворив, до кого вона прагне, до кого йде і з ким буде у вічності.
Мене дуже тішить креативність наших студентів, що вони є такими радісними і мають тонкий гумор. Я це завжди підтримую, бо сам маю такий «гріх», що не можу без жартів. Нести радість – це велике мистецтво. Я не кажу, що завжди зі всього можна хіхікати, але здоровий гумор необхідний в нашому щоденному житті, зокрема в житті священика.
Нещодавно у Блаженнішого Любомира була зустріч з підприємцями Львівщини. Ця зустріч була спрямована на збір коштів на добудову та освячення Патріаршого собору. І колишній Глава УГКЦ на закінчення своєї промови розповів присутнім одну цікаву і веселу історію: «Я виріс в Америці. А там у греко-католицьких парафіях части збирали кошти на якісь потреби. І однієї неділі священик каже парафіянам: «Маю сьогодні для вас три повідомлення. Одне неприємне – тече дах на Церкві. Проблема настільки велика, що косметичним ремонтом, мабуть, не обійдемось. Це коштуватиме приблизно стільки-то тисяч доларів. Потрібні гроші». Усі засумували. Тоді він продовжує: «Але скажу радісну новину – гроші є». Усі пожвавішали. І тут отець додає: «Тільки тепер маю велику проблему: не знаю, як ті гроші з ваших кишень витягнути».
Усі присутні аплодували. Це був дуже доречний жарт.
Навіть на проповіді, коли священик бачить, що люди починають куняти, можна сказати щось гумористичне, щоб розбудити людей і зацікавити тим головним, що відбувається в храмі.
Прес-центр ПМВ
