Цієї неділі Українська греко-католицька церква освятила Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві. Що дасть і вже дало переведення УГКЦ до столиці, яка місія церкви на Сході України, розповідає релігієзнавець Віктор Єленський, 56 років:
– Попередник Любомира Гузара кардинал Мирослав-Іван Любачівський любив повторювати, що головна місія Церкви — це спасіння людських душ. Тож УГКЦ, так чи інакше, має цю специфічну місію. Зараз у нас такий час, коли Церква може собі дозволити бути просто Церквою. Принаймні, в Європі. Це вперше в історії їй не потрібно виконувати роль якоїсь політичної чи доброчинної структури. Якщо взяти церкву в якомусь українському селі 150 років тому, то без неї кроку ступити було б неможливо. Не можна народитися без церкви, хреститися, взяти шлюб, піти на державну службу, – бо потрібна довідка з церкви, – і навіть померти без неї не можна. Зараз це перестало бути обов’язковим. Тож покійний митрополит УГКЦ Стернюк, який очолював її у підпіллі, колись теж казав про місію: “Ось тепер, після виходу з підпілля, справи Церкви — це вже не справи України”. Бо у міжвоєнній Польщі, а й навіть Австро-Угорщині справи УГКЦ великою мірою були справами українськими. А митрополит Андрей Шептицький був, по суті, етнарх, – тобто глава національної церкви, що виконував функції провідника народу. Мусив поводитись як політик. Навіть тоді, коли надсилав делегації до Сталіна, – почував відповідальність за мільйони українців. З такою самою метою він і призначив Йосипа Сліпого своїм наступником. Це зараз нам здається, що Сліпий — глиба, і йому не було альтернативи. Але було багато альтернатив. Проте, Шептицький тоді сказав: “Цей не зламається”. Це була для нього найкраща характеристика для тих умов. Зараз усе інакше.
УГКЦ ніхто більше не переслідує. Тож вона має всі підстави вважати себе національною, але і справді народною. Водночас, не грається у політику і перестала виконувати оті старі функції.
Чому справді народною?
– Я колись навмисне підрахував, як люди підтримують свою церкву. Своєрідність УГКЦ в тому, що вона зростає здебільшого зусиллями своїх вірних. Звичайно, щось збирали по діаспорах, у Канаді, США, Західній Європі. Але в основному її храми побудовано за кошти вірян в Україні. І Патріарший собор — це ще один чудовий доказ цій практиці. Його зводили досить довго саме через те, що фінансували будівництво прості вірні УГКЦ. Греко-католики мають традицію утримання власної церкви ще віддавна. В Україні 9 відсотків людей регулярно підтримують церкву матеріально. Якщо брати православних 13-14 відсотків, тоді як греко-католиків 28 відсотків. Це при тому, що греко-католиків в Україні відчутно менше. А ніколи не підтримують церкву матеріально 13-20 відсотків православних (залежно від юрисдикції) і лише 5 відсотків греко-католиків. Тому є й ця очевидна різниця, як підтримують церкву вірні різних конфесій. Якщо взяти Донецьку область, то абсолютна більшість православних церков побудовано меценатами. Більш чи менш відомими.
УГКЦ завжди замислювалась про свою місію і призначення. Про це часто говорив попередній Глава церкви Любомир Гузар. Він казав — ми католики східного обряду. Яке наше призначення? Справді, розчинитися в морі західного католицтва чи стати мостом між західною та східною церквами? Він вважав, що УГКЦ мусить стати ось таким сполучником двох світів. За його головування запропонували таку модель, щоб греко-католики могли мати сопричастя, тобто повну єдність, і з католицькою, і з православною церквами. Але це дуже довгий і тернистий шлях. Це досі виглядає фантастикою та утопією. Проте, це могло б бути шляхом подолання великої рани розколу між католиками та православними.
Православні церкви часто звинувачують УГКЦ у прозелітизмі й перетягуванні православних — чи може бути це масовим явищем? Що це змінить у самій Церкві?
– Я не бачу цього прозелітизму у напрямку православних. Але навіть якби УГКЦ поставила б собі на меті перетягувати вірних УПЦ чи УПЦ-КП, серйозних успіхів це б не принесло. Бо левова частка греко-католиків живуть у Галичині та Закарпатті. Відсоток греко-католиків в інших областях зовсім незначний — трошки є у Хмельницькій, трошки в Чернівецькій. У решті — геть мало. У самому Києві греко-католиків менше відсотка. Частина з них — це галицька діаспора. Звичайно, УГКЦ приваблює і “східняків” — бо демонструє послідовну релігійну поведінку. Є цікаве порівняння. Кожної пересічної неділі до православних храмів України приходить близько 2 мільйонів вірних. А до греко-католицьких — 1 мільйон. Це при тому, знов-таки, що греко-католиків у рази менше, лише 8 відсотків населення країни. Хоча я особисто знаю деяких людей, які перейшли до УГКЦ.
Хто вони?
– По-перше, інтелектуали. По-друге, православні, які приваблені динамізмом цієї церкви, її простотою, незашореністю. Багатьох дуже приваблював і образ Любомира Гузара. Відіграло свою роль і переміщення осідку УГКЦ до Києва. Проте, знов-таки, це не масове явище. Розраховувати, що завтра православні побіжать до греко-католицьких церков — зовсім ні. Річ у тому, що не можна застосовувати до церков менеджерської чи піарної логіки. Я читав оце нещодавно статтю, де автор пояснював, в які церкви і чому порозбігаються православні. Показував як економіст охоплення ринку тощо. Це все так, але на ринку. У культурі та релігії все працює інакше. Ми на Бесарабці купуємо томати. Підходимо і беремо за співвідношенням ціни і якості. Дешевші й кращі. Тут-таки стоїть протестантський проповідник у чистому костюмі і ясно й чітко говорить: “Ідіть до мене, Христос нас любить, а спасіння дається даром”. І поруч стоїть дядько в незрозумілому довгому одязі з засаленою косичкою і розповідає якісь незрозумілі речі. І ми йдемо до нього. Бо наше. Людина, пов’язана з нашим простором, землею і кров’ю. Тобто, мислення в релігії працює зовсім інакше. Нема в Європі ХХ століття країн, які швидко змінили релігію. Але є випадки, коли досить немало людей хочуть згадати власну спадщину, яка здавалася призабутою і оббріханою. Отже, якийсь резерв і ніша для УГКЦ є, але вони зовсім невеличкі.
Греко-католики шукають своєї ідентичності в Києві і підіймають старі унійні теми — це може спровокувати конфлікт з православними?
– Любомир Гузар весь час наголошував, що УГКЦ мусила вийти з “галицького загумінку”. Тобто, повернутись на загальноукраїнські терени. Їм не можна там зачинитись. Отже, це повернення до київської традиції. І ці нові дискусії — перенести до крипти собору митрополита Ісидора, інших київських діячів, якраз частина цієї київської ідентичності церкви. Так, УГКЦ тут поволі змінюється, стає більш орієнтованою саме на Київ, а не на Львів. Мене тішить, що цей факт адекватно сприймається і православними, принаймні, останнім часом, — адже УГКЦ теж повноправний спадкоємець Володимирового хрещення. І зараз греко-католики співпрацюють з православними у багатьох речах — і проти закону про мови, і проти засудження Юлії Тимошенко, і в Ініціативі першого грудня. Отже, я сподіваюсь, що всім церквам вистачить такту, щоб не наступати на мозолі одна одної. Бо за бажання, ситуацію можна нагнітити досить легко. Ще наприкінці 80-х років західні релігієзнавці стверджували — якщо й буде в Європі війна на релігійному ґрунті, це будуть навіть не Балкани, а Україна. Але цього не сталося, хоч було 1,5 тисячі населених пунктів з протистояннями православних та греко-католиків за парафії. Але український націоналізм, патріотизм дав таку сполучну арку між обома церквами. І ці відносини греко-католиків з православними вже пройшли найгірший етап.
УГКЦ скаржиться, що влада на місцях і навіть у Києві всіляко опирається побудові греко-католицьких храмів — чого вона боїться?
– Влада намагається діяти в інтересах більшості. Забуває, що демократія — це також врахування інтересів меншості. Мовляв, люди не хочуть. Ну, що значить, не хочуть? Якщо є група людей, які мають право на храм, то свобода совісті гарантована кожному. А влада охоче стає на бік більшості. Але те саме відбувається і в Галичині. Лише з точністю до навпаки. Гірше, коли дається команда з центру, що треба підтримувати лише одну конфесію. Така ситуація була 2010 року, коли намагалися “заохочувати” переходити до УПЦ Московського патріархату. Президент рік-два не зустрічався з представниками інших конфесій. Лише з Московським патріархатом. І це вже символ для чиновників на місцевому рівні. Було м’яке “побажання” не пускати інших. Потім Янукович “забув” греко-католиків, коли вітав православних з Різдвом. Це тривало до квітня 2011 року. Тоді він змінив свою думку. Почав зустрічатись зі Всеукраїнською радою церков. Політика підтримки лише однієї конфесії захлинулась. Тож сподіваюсь, що з часом таких проблем у греко-католиків буде менше.
Як захищають УГКЦ впливові греко-католики? Чому нічого про них не чути, на відміну від православних?
– Їх досить багато. Це щонайменше два десятки депутатів від “Батьківщини”, “Свободи”, УДАРу. Абсолютно точно, що греко-католиком є й сам Арсеній Яценюк. Є чимало бізнесменів, зокрема той-такий Іван Васюник. Проте, вони не дуже афішують свою допомогу церкві. А сама церква не дозволяє себе використовувати. Бо немає у греко-католиків такої традиції. Більше того, одна з головних причин Берестейської унії в тому, що єпископи хотіли вискочити з-під впливу місцевих магнатів. Олігархів, по-сучасному. І це їм загалом вдалося. Зазвичай, католицька церква не дозволяє собі змішуватись з багатими і впливовими. Нема такого, щоб олігарх “тримав” район і церкву в цьому районі. Спроби є, але УГКЦ завжди цьому опирається.
УГКЦ хоче мати в Києві не лише собор, а й університет — хоче створити католицьку освіту тут. Чим це корисно для міста?
– Якщо у Києві з’явиться філія Українського католицького університету, або й окремий університет, дитсадки, школи чи гімназії, – це дуже позитивно. Бо католицька освіта має найвищий рівень. Завжди тримає марку. Там же не лише греко-католики навчатимуться. По-друге, візьмімо УКУ. Це не церковний університет. Він просто заснований церковними людьми, але навчає світських предметів. І має світський статус. Але затверджений церковною владою, через те й “католицький”. Це дасть Києву новий освітній та культурний імпульс. Словом, від діяльності греко-католиків тут досі видно лише позитиви.
Ігор ЛУБ’ЯНОВ
