У Львові в неділю ведеться будівництво великого гіпермаркету будівельних матеріалів відомої мережі. Священик Орест Фредина із Сихівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці (УГКЦ —Gazeta.ua) неодноразово на недільних проповідях наголошує, що навіть ходити в неділю за продуктами – гріх.
Фредина – визнаний у Львові проповідник. Заради того, щоб послухати його проповіді, львів’яни їздять у церкву на Сихів, яку в 2001 році відвідав папа Іван Павло ІІ. Багато хто хоче посповідатися чи взяти шлюб саме у нього. Чотири років він служив капеланом у Львівській міській раді. Сам пішов з цієї посади. Працював у Львівській архієпархії УГКЦ при Соборі Святого Юра. Учився у підпіллі, закінчив Люблінський католицький університет, магістр богослов’я. Має ефірний час для проповідей на місцевому телебаченні. Багато його недільних промов виставлено в Інтернет, хоч сам священик їх не викладає. Зустрічаємось з отцем Орестом у церкві. З Gazeta.ua він поділився своїм баченням сучасного світу.
Чому ходити в неділю за продуктами у супермаркет чи на базар – гріх? Коли людям ходити, якщо весь тиждень вони працюють?
– Людині дано 6 днів, а сьомий – для Бога. Він віддав нам більше, ніж узяв собі. Цей день посвячено молитві, відпочинку, вчинкам добра, здатності любити. В Італії це “доменіка” – день Господній, в Росії – “воскресеньє”, бо в цей день Ісус воскрес. Це свято, а не вихідний. Бог каже: “Пам’ятай день святий святкувати”. А ми вирішуємо собі інакше. Якщо ти маєш ресторанчик і хочеш в неділю заробити, бо то день вигідний до того, ти нещасна людина. Якщо ти маєш талант кухара і хочеш в неділю послужити людям, щоб вони у тебе добре відпочили, це не є гріхом. Хоч тобі за це платять. Не є гріхом працювати в неділю кондуктором трамваю, лікарем – бо ти служиш людям. Але ідучи в неділю в супермаркет, ми спонукаємо людей виходити на роботу, яка не є обов’язковою в цей день. Ми йдучи на базар гріх підтримуємо. Маємо для того 6 днів, а забираємо одинь день у Бога. Я противник того, що якщо мені не вистачає, то поцупити у Бога. І найбільше дивуюся, як після того ми хочемо жити в щасливій державі? Дивлячись на історію розвитку цивілізації, ми бачимо, що там, де занепадапє мораль, правильне відношення до господа Бога, стається так як написано в 127 псалмі. “Даремне стережеш, сторожа, якщо не стереже Господь, даремне будує будівничий, якщо не будує Господь. Встаєте зранку, сидите до пізна, все одно їсте гіркий хліб”. Так от хотілося би, щоб ми працювали і їли солодкий хліб. Щоб ми отримували дари і уміли подякувати. І це перший крок до того, щоби ми стали щасливі і отримали щасливу державу. Плутарх колись сказав, що легше збудувати місто в повітрі, ніж державу між людьми безбожними.
Кажуть, щонеділі треба ходити до церкви. Чому це обов’язково? Молодим людям там часто нудно. Дехто каже, що ходить у церкву, коли йому зручно, коли там нікого немає – посидіти, подумати…
– Ми живемо в часі, коли більше не треба думати. Достатньо натиснути кнопку – і ти знаходиш інформацію. Так зручно. Багато хотіли би і до церкви прийти, взяти пульт і натиснути те, що цікаво та виключити, що нецікаво. Але ж молитва – це колосально великий труд. Ми – ліниві по натурі. І подолати фізичне лінивство і взяти лопату легше. Заставити ж себе вчитися – на порядок важче. А молитва – це робота розумом. Півтори години Служби Божої – це праця. Я зосереджую розум, налаштовую своє серце. Є, звичайно, час, коли я люблю переступити поріг пустої церкви і в тиші побути перед Богом. А є час, коли мене Господь вчить і умовно каже: “Сину, нині увага не на тобі зосереджена. Нині тайна вечеря. Ти і я. На Службі Божій ти маєш можливість взяти в ній участь”. Це не так комфортно – тут хтось кашляє, хтось пчихає.
Колись Любомира Гузара просили з Канади вислати касету із Службою Божою. Він взяв найкращий запис і вислав. А йому пишуть: ні, друже, академічне виконання Служби ми маємо. Ми хотіли природню – із церкви, де плачуть діти і шепочуть бабці. Бути християнином – це не бути збоку. Це взяти участь в таїнстві. Міра того цікаво, чи не цікаво мені – це міра того, люблю чи не люблю Бога. Якщо я когось люблю, то я приділяю йому час з радістю, якщо ні, то мені це є тягарем. Служба Божа – це час коли нам дають небесний хліб. Хтось збоку може дивитися, аналізувати, мені це треба чи не треба. А Господь каже: треба. І я йому вірю. Центром життя кожного християнина є божественна літургія – тайна вечеря, без того життя вічного нема.
Зайдемо в чорнобильську зону. Можна перебувати там день, два, рік – і ви не відчуваєте шкоди. Але свою дію радіація робить, проживіть там 10 років і наслідки колись будуть. Так само можна жити без Служби Божої. Ви не відчуєте нічого поганого. Але відірвавшись від Євхаристії – ви в зоні смерті.
Молитися своїми словами без традиційних молитов – це добре? Кажуть, можна молитися, граючи на гітарі, співаючи, розглядаючи квіти – і це теж молитва…Традиційні тексти молитовника обов’язкові?
– Є молитви, якими молилися тисячі святих людей. Наші щоденні молитви сягають апостольських часів. Псалтир зі святого письма – це азбука. Старі люди знали його напам’ять і носили в кишені. Кожен український селянин знав 150 псалмів напам’ять. І коли єпископи Західної Європи ставили знак хреста на папері, бо вони були неписемні, то в нас кожен селянин був грамотний і наші діти вчилися читати з псалтиря. А перша друкована книга була Апостол. І якщо хтось відчує глибину поезії псалтиря, в такому серці, я згідний, може народитися неповторна молитва. Іван Золотоустий нас вчив: ніколи не гордуй тими молитвами, які були написані на папері через дотик святого духа до окремих святих осіб. Але і ніколи не полиши тої практики, що після цієї молитви скажи кілька слів від себе. Ми можемо писати вірші і бути про себе високої думки. А хтось збоку оцінить, що вартості в тій поезії нема.
Що не можна просити у Бога?
– Оскільки Бог є любов і світло, податель добра і правдивого життя, то все, що добре, то треба просити. Якщо ти спілкуєшся з людиною доброю, ти не попросиш її зробити щось зле, – посміхається. – Якщо ми уповаємо на Бога, він нам сприяє. Якщо надіємось на себе, знаходимо не божий шлях, щоб досягнути свого, то він каже: сину, ти дієш, я відпочиваю. Я тебе так не вчив.
Про добру погоду, про те щоби вчасно виплатили зарплату можна молитися?
– Якщо ви кілька місяців чесно працювали на полі і від погоди залежить ваш урожай, чому ні? Якщо ви чесно трудилися і чекаєте плати, чому ні? Не виплачувати зарплатню – це гріх, що кличе на помсту до неба (Гріхи, які кличуть на помсту з Неба є найбільш злими гріхами. Це такі гріхи: добровільне жорстоке вбивство, гноблення бідних, обман робітників при виплаті зарплатні, і гріх Содому – Gazeta.ua). Рано чи пізно така людина це на собі відчує, тому я би нікому не радив затримувати. Ні не я, – сміється, – Господь Бог не радить. Інша справа, коли це робиться ненавмисно, через якійсь незалежні для вашого директора обставини. Тоді треба бути терплячим і молитися за своє керівництво.
Кажуть про свої проблеми треба говорити із духівником, а не на сповіді. А де взяти того духівника? Як йому платити, коли йому дзвонити чи записуватися на прийом? Де є такі практики і як би це мало виглядати?
– Один кандидат фізико-математичних наук мені свою думку казав: “Маємо вищу освіту, але як нам полетить транзистор, то майстра кличемо. Більш-менш орієнтуємося, як полагодити тубу. Але кличемо сантехніка. А от в духовному житті ми всі – професори”. І я кажу, мати духівника треба. У нас в церкві є 8 священиків, підійдіть до будь-кого. Попросіть поради, і я не думаю, що вам хтось відмовить. Духівник знає досвід церкви. Він знає, що ти не один мучишся з такими проблеми, а протягом тисячоліть були мільйони людей, які вміли це побороти і лишили нам свій досвід, щоб ми не видумували наново ровер. Було 12 апостолів і всі були різні. Мусимо собі вибрати того священика, який нам по духу і способу життя підходить. Число священиків стає більшим, і можна з того користати. Ми у церкві, священики між собою, один з одним радимося, – посміхається.
Чому досі немає спеціальності священник-психолог?
– Можна бути священиком і з досвідом статися добрим духівним-провідником. У нашому храмі за великодню сповідь переходить біля 15 тисяч людей до сповіді. Той отець, який любить людей, робиться здатним відчувати їх. Між нами є багато простих але святих людей, про яких цього ніхто і подумати не може. А священик їх бачить. І навіть отець-духовний провідник має менше прозріння, ніж та людина, яку він консультує. Так було і у житті великих святих, але вони все одно ішли на поради духівника і до сповіді.
Як стати терплячим до свого ближнього, якщо у маршрутці тебе штовхають, у магазині обдурюють? Є якійсь практичні поради ?
– Треба навчитися так ходити перед лицем невидимого Бога, ніби Ісус стоїть поруч. На хвильку собі уявіть, що Він збоку дивиться на нас. Бути поруч з Богом дає колосальну можливість мати мир в своїй душі і ласку. Але ми часто на молитві стоїмо перед Богом, а потім забуваємо Його. Негаразди роблять нас кусючими. Коли ми їмо здорову їжу, це відбивається здоров’ям нашого організму. Коли молимося, ходимо до церкви, ми насичуємося добром. І це відбивається на нашій поведінці. Предмет у сирому підвалі настоюється сирістю. Вистав його на сонечко – він висохне і стане теплим. Доброта стається з тими, хто живить свою душу сонцем любові.
Як гадаєте, чому все більше молодих пар живуть “на віру” без шлюбу? Чому наше покоління прийшло до того? І чому церква це засуджує?
Тому що люди перестали одне одного поважати. Безбожні люди робляться споживачами. Інша людина в їхньому життя стає потрібна в міру того, наскільки ти мені подобаєшся або можеш бути корисною. Все – я, все – для мене. Господь Бог натомість каже, що людина у Божих очах є настільки велика, що її ніхто не сміє захотіти, попробувати і нею покористуватися. Подивитися на іншу людину як на річ є страшенним гріхом. Люди кажуть: ми закохалися один в одного, попробуємо як нам вийде жити разом. Ну тоді до людини як до речі ставляться – її пробують. Якщо не сподобається, то що? Потім її викидають.
А може людина в 20 років почати своє життя знову з 16? А в 30 з 25? Ми маємо обмежений час і ніхто, – наголошує притишеним голосом, – ніхто не сміє наше життя переїхати. Якщо двоє людей люблять одне одного, у них з’являється статевий потяг. Це природно. Тому є час заручин, коли ми вже вирішили, що будемо разом, але ще “не можна”. Але вже можна мріяти про буття разом. Бо ця інша людина неповторна – і ще не моя. Вона дар Божий для мене. А моє життя може статися найкращим даром для неї. І коли я дотримуюся подружньої чистоти, мене це виховує по відношенню до іншої людини. Я розумію, що це не річ, це щось найбільше і найцінніше. А для того, щоб зрозуміти, чи зможете жити разом, є час передподружньої підготовки у церкві. І якщо люди одне одного хочуть але не люблять, а їм не дозволяють користуватися, то вони скоро розійдуться. Це лакмус. І я просто співчуваю тим людям, які перед шлюбом разом живуть. Вони одружуться і заміж виходять як сліпі кошенята. Не вміють розрізнити що таке любити і що таке хотіти. Мені їх шкода. Якщо не вірні Богу, я не вірю, що можуть бути вірні одне одному.
Кажуть, кого Бог поєднав, нехай людина не розлучає. Це означає, що і після смерті пари будуть разом “там”?
Це слова Ісуса Христа. До Нього жінка в суспільстві була на іншому рівні. Саме Христос жодного разу публічно не осоромив якусь жінку, саме Христос завжди схиляється над удовицею, саме Христос показує непросте життя жінки і її колосально велике завдання. Одружитися – означає не мати право на щось, а посвятити людині своє життя. Папа Бенедикт XVI наводив такий приклад. Є страх ірраціональний і раціональний. Коли ти боїшся собаки, ти можеш страх здолати. Закриєш його у клітку і можеш запросто присісти біля нього. Але коли маленькому хлопчику кажеш: ти зараз підеш 2 години один темним лісом. Але не бійся, там нема диких звірів. Це ірраціонально, бо страх буде присутній. Він може зникнути лише коли хлопчик відчує голос або дотик близької людини.
Ми покликані бути удвох. Шлюб – це маленька церква, маленька спільнота. Це коли треба прислухатися до думок, потреб іншої людини, вміти переступити через себе для того, щоб подарувати щастя іншій людині і від того статися вдвічі щасливішим самому.
Почуття між чоловіком і жінкою є “ведучим” у житті кожної людини, вони змінювали історію, долі людей. Чому ж Ісус нічого про це не говорив?
Якось одну Олімпійську чемпіонку запитали: що у вашому житті найважливіше, напевно спорт? Вона каже – ні. Напевно чоловік? Ні, чоловік на другому місці. А він про це знає? – питають. “Так, і я в нього на другому місці. Оскільки ми люди побожні і на першому місці у нас Бог”. Нещасливий той, хто ставить іншу людину на перше місце перед Богом. Постав Бога на першому місці – і все інше стане на свої місця. Але це важко назвати теорією. Християнство – це практика щоденного життя, – задумується. – І хто прийняв її, починає застосовувати в своєму житті, переконується, як то насправді добре, як це виховує, як дарує можливості. Ти смієшся з того, як ти робив зусилля своїми силами і тобі нічого не виходило, а тепер зрозумів, чому не виходило. Поклав свою руку в руку Бога – і все починає бути по-іншому. Не завжди легко, але завжди світло.
Хотіти бути багатим – то нормальне бажання?
Я був юнаком і постарівся і ще не бачив праведного чоловіка з протягнутою рукою. Гроші – це прекрасний обмін талантами. Але коли ми ставимо за ціль збагачення – це змарноване життя. А коли вміємо, отримавши таланти, ними правильно послужити, ділитися, дарувати, це не є гріхом. Іван Золотоустий казав: У слові “багатий” є корінь “бог”. Це він – все добро світу і багатство, це він податель всякого добра. Але й у слові “убогий” є корінь “бог”. Убогий все приймає від Бога – і погоду, і дощ, і славу, і зневагу. І за все дякує. А нема гіршого як бідний. Це людина, яка нічого не має, окрім викиду жовчі за те, що інші мають краще. Це взагалі жахливий стан. Такі нарікають, завидують, постійно незадоволені.
Які заробітки є “гріховними”?
Припустимо, я – водій маршрутки. Можна трудитися для людей, кожного розуміти, що ти приносиш комусь користь і від того бути дуже щасливим. Відноситися до людей по-божому, по-людськи. Це кожен день – Царство Небесне. А можна бачити в кожній людині, яка зайшла, тільки 2 гривні. Тобто я можу мати під носом величезний скарб, а отримати тільки 2 гривні. Кожну спеціальність можна використати по-різному. Святих спеціальностей немає, є святі люди.
Фотографуватися оголеними за гроші – гріх?
Еротизоване суспільство і телебачення – це гріх. “Якщо би хтось спокусив одного з тих найменших, то краще йому камінь жорновий на шию і втопитися”. Коли людина виставляє своє тіло на спокусу інших людей, це гріх. Бо від цього багато людей кидаються у спокусу. Свята людина може і на голу людину дивитися та бачити в ній красу і не посягати. Але не всі святі. Оце і виробляє бажання користуватися іншою людиною, а не любити її.
Кажуть, гріхи батьків позначаються на долі дітей. Якщо батько заробляє не зовсім чесно – бере хабарі, наприклад, обманює державу і займається контрабандою, це означає, що колись його спільні з дружиною діти можуть за це відповісти?
Бог карає за гріхи батьків до третього-четвертого покоління. Так написано у Святому Письмі. Але ніхто не читає далі. А там йдеться: “Але якби хтось навернувся, то багословення від цієї людини сягає на тисячне покоління”. Якщо ви робите кривду, ваше наступне покоління буде порожнє, воно не матиме духовної основи, бо звідки вона візьметься? Батьки привласнили чужі квартири, а їхні внуки їх попропивали і є бомжами. Кривда ніколи не лишається. Але якщо в тому ланцюжку хтось навернеться до Бога, то на цю родину попадає така велика ласка Божа, що добро і благословення сягає на тисячне покоління. Такий добрий Бог. Якщо ми зробили щось зле, то завжди маємо можливість повернутися.
Які найбільші гріхи сучасності, які стали масово поширеними?
Розпуста, заздрість, обмова, клятьба, нарікання, злодійство.
Що таке нарікання?
Можна взятися поправляти якусь несправедливість. А можна нарікати, клясти, обмовляти, шукати винних і тим самим затруювати свій внутрішній світ. Колись я думав, що як ми здобудем незалежність, то наступного дня обнімемо одне одного і почнемо рівно закатувати асфальт. Але того не сталося. Перший крок до добра в нашій державі – це перестати зневажати Бога у неділю і святкові дні. І це дуже просто зробити. Бо ми кинули якір і нарікаємо, що не рухаємося з місця, а лише вітер вітрила рве.
