Блаженнійший Святослав ШЕВЧУК: «Я би просив, щоби кожен з вас намагався бути християнином там, де є…»
{youtube}0–aZL4dv2U{/youtube}
Життя — це біг з перешкодами. Часто, простуючи до мети, забуваємо, що є тільки гостями на землі, що нічого з того, що нажили, не заберемо додому, у вічність… Зупинитися, прислухатися до власної душі, задуматися над тим, хто ми, куди прямуємо і яку відповідь дамо Всевишньому на небесному суді багатьох молодих людей змусило спілкування з главою УГКЦ блаженнійшим Патріархом Святославом Шевчуком.
— Блаженнійший, що для вас колись означало постити і що означає тепер? Чим є і чим мав би бути Великий піст для сучасної молоді? — сипалися запитання.
— Коли я мав чотирнадцять років і починався Великий піст, то мій дідуньо процесійно забирав телевізор і відносив його на стрих, — пригадав Патріарх. — Це означало, що програми «Час» ми вже не будемо дивитися. Потім приходили наші сусіди і разом співали таких сумних, жалісних пісень: «За яку провину… Ой, Сину, Сину…» То були перші мої такі враження. Я ще до кінця не розумів, чому всі перестають тішитися, музику слухати? Що сталося? І тоді моя бабуся пояснила: «Бачиш, ми так часто дивимося на інших людей, що не маємо часу подивитися на себе». Каже, ми знаємо думки нашої сусідки, але часом не знаємо, хто ми є насправді…
Пізніше я почав учитися, читати і глибше осмислювати оті переживання, що отримав у дитинстві. Пригадую, мене вразило міркування філософа Паскаля щодо того, чому королі колись завжди мусили мати блазня, який би їх постійно відволікав і веселив. «Тому, що вони дуже боялися залишитися сам на сам із собою, щоб часом не глянули на себе і не побачили, якими є монстрами», ? припускав він. Якось мій духівник сказав: «Якщо ти не побачиш, яким ти є насправді, то будеш приречений жити з тим монстром усе своє життя…» Час Великого посту — це час самопізнання. А з іншого боку — час розквіту, росту, здобування благородства Духа… Нещодавно я знайшов дуже цікавий текст святого Івана Злотоустого, який говорить про піст як про духовну весну. Він каже, що навесні все пробуджується до життя. Певно, що коли селянин відчуває прихід весни, то він починає налаштовувати свій реманент, рибак — човен, щоб вийти в море… Так само і християнин повинен, коли приходить Великий піст, пробудитися, бо часом те наше щоденне життя, яким живемо без Божої присутності, лягає на наші плечі великим тягарем заціпеніння. Ми часто стаємо настільки вперті в нашому гріхові, що переперти нас майже неможливо. Піст — то час, коли Церква запрошує нас почати духовно будитися, скинути із себе пласт того тягару і почати давати зелені галузки тих добрих діл, того доброго життя.
Пригадуєте, що вже у Квітну неділю явсонські юнаки прийшли привітати зеленими галузками Христа. Літургійні книги кажуть, що ті зелені галузки ? то ознаки нашого вповні людського, християнського, духовного життя, які маємо виростити протягом часу християнського посту, щоб потім мати з чим прийти і привітати нашого Спасителя, який надходить.
Великий піст зародився в ранньому християнстві як момент очікування другого приходу Ісуса Христа. Ранні християни вважали, що Ісус Христос прийде у славі, щоби судити живих і мертвих на Пасху. Чому? Ну, Він уже раз прийшов на Пасху, правда? Прийшов для того, щоби вмерти за наші гріхи. Так, як юдеї очікували прихід Месії на Пасху, християни сподівалися, що вдруге Христос у славі прийде у день, коли святкуємо славне Воскресіння. І тих сорок днів то є останній шанс покаятися. Остання нагода здобути час життя тут, на землі, для того, щоби жити цілу вічність з Богом… Один студент казав, що наше життя на землі, якщо його порівняти з вічністю, є одним моментом, секундою, але від цієї секунди залежить ціла вічність. Не знаю, може, так і буде, може, справді на Пасху Христос удруге прийде у славі, може, то є останній шанс для нас… Церква дає нам ще час для того, щоб ми справді могли відновитися, омолодитися, змінитися, з усього того, що нас пригнічує, отримати свободу дітей Божих, що є свободою від гріха та усякого зла.
— Святий Августин казав, що молитва — це дихання душі. Як нам навчитися дихати, коли немає часу?
— Це питання турбувало християн, починаючи з проповіді апостола Павла, який одного разу сказав: «Моліться безперестанку». Ну, а то є скільки? Дві години на день? Він казав — безперестанку. Тому що молитва — це не є тільки той час, коли фізично відмовляємо молитви. Поступово, коли християнин зростає у своєму духовному житті, він вчиться молитися своїм життям — прощаючи, роблячи справи. Святий Августин казав, що вчитель, викладаючи, молиться. Чому? Тому що він виконує діло милосердя, бо усуває незнання у своїх студентів чи учнів. Але коли твій день стане молитвою? Коли зранку ти скажеш: «Боже, все, що я того дня буду робити, я хочу робити для Тебе. Я посвячую Тобі цей день» І тоді все, що того дня з тобою відбувається, перетворюється на певний спосіб діалогу з Богом. Очевидно, що треба навчитися це робити. Кажуть: скажи мені, хто є твій приятель, і я скажу, хто ти є. А духовні отці говорили: розкажи мені, якою є твоя молитва, як ти молишся, що думаєш під час тієї молитви, і скажу тобі, який є твій духовний світ, на якому етапі духовного життя перебуваєш, ще живеш чи вже вмер у духовному житті.
Молитва ? це спосіб спілкування між Божою особою і людиною. В дуже рухливому житті є дуже важливим розпочинати і закінчувати день з Богом. Пригадую, як мене колись вчив священик: «Ти зранку, коли встаєш з ліжка, йдеш на вулицю і зустрічаєш людей, що до них кажеш?» «Добрий день» або «Слава Ісусу Христу». «А якби ти не сказав «Добрий день» або «Слава Ісусу Христу», щоби вони про тебе подумали?» «Ну, подумали би, що я на них образився і не хочу з ними говорити». «Так само, коли ти зранку встаєш, мусиш привітати того, хто є присутній коло тебе, але невидимий. Це — Господь Бог. Пам’ятай, що Він є. А ввечері, як йдеш спати, як ти прощаєшся з іншими? Кажеш їм «На добраніч»? Так само треба молитвою подякувати Господу Богу за той прожитий день». І тоді все те, що людина буде переживати того дня, вона буде робити в діалозі з Богом.
Але те, що я вам розказав, є такою гарною вправою для маленьких дітей. Коли особа росте, вона мусить зростати так само і в молитві, і в своєму спілкуванні з Господом Богом. Так, студентам, уже таким дорослим людям, вранці треба зробити намір на той день. Є така молитва ранішнього намірення блаженного священномученика Климентія Шептицького: «Господи, дай мені з душевним спокоєм сприйняти усе те, що зустріне мене цього дня. Дай мені сприйняти покірно те, чого я не можу змінити. І дай мені мудрості, щоб відрізнити одне від другого». А коли той день закінчується, то духовні наставники дораджують робити собі щоденний іспит сумління: пригадати, як я пережив цей день, що було доброго, які дари я отримав від Господа Бога, і за то Йому подякувати. А потім — а що ж злого сталося, кого я, може, скривдив, образив? І тоді за це перепросити, відразу ж, того самого дня. Таким чином ранок і вечір з Богом поможуть увесь день наповнити Божою присутністю, а не викидати його зі свого життя…
— Чи є правильним примушувати себе до молитви? Наприклад, я постановив собі щовечора помолитися вервицю, але часом приходжу додому і мені не хочеться, і я себе наче ламаю. Чи є це правильним?
— Пригадую, як я починав вчитися писати… Спочатку гачок малював, потім паличку, букву, слово… Треба було себе примусити і часом, знаєте, я з таким плачем то робив. Але потім, коли навчишся писати, вже в інституті чи університеті пишеш конспекти так, ніби то є твоєю другою природою. Так само буває і з молитвою. Всі молитовні практики, що маємо, то є до певної міри шкільна вправа, яку необхідно навчитися робити. Так само, як навчитися писати… То є така духовна грамота. Потім побачиш — вервиця набере певного сенсу. Більше того, чогось тобі почне бракувати, якщо не помолишся. Тому деколи вартує себе примусити. Але я би порадив, щоби ти мав духовного наставника і такі елементи міг з ним узгоджувати. Адже часом ми потребуємо мати різні форми молитви, бо молитва ? це є спілкування з Богом. І, можливо, в тому періоді, який ти тепер переживаєш, було би добре навчитися якогось іншого способу молитви. Ось, наприклад, ми заохочуємо всіх наших вірних читати Святе Письмо. Для студентської молоді інколи це може бути унікальним способом молитви, оскільки відчуваєш, що молитва то не є повторювання якоїсь магічної формули чи розмова з порожнечею, а діалог: ось я говорю до Бога, а Бог говорить до мене. Тож молитва потребує часом переживання, досвіду.
— Ось є люди добрі, виховані. Вони вважають, що цього достатньо і хочуть себе називати християнами. У той же час, є люди, які сумлінно виконують Божі заповіді, ходять щонеділі до церкви, але в реальному житті є нестерпними. Та вони також вважають себе християнином. Що означає бути справжнім християнином?
– Є така притча про багатого юнака. У той час, кажуть, всі маєтки Ізраїля були в руках трьох відсотків ізраїльських старшин. І очевидно, що юнак був з тієї групи олігархів, і був до того дуже прив’язаний, бо це те, що мало сенс — його статус у суспільстві. І ось він приходить до Ісуса Христа і каже: «Я такий досконалий. Що мені ще робити?» Ісус Христос відповідає: «Виконуй заповіді». «Хм… Я це робив від маленького, коли тільки навчився тих заповідей. Що мені ще бракує?» Тоді каже йому Ісус Христос: «Віддай усе, що маєш, бідним, і ходи за мною». Що хотів Ісус Христос тим сказати? Він відразу побачив, що є найбільшою життєвою цінністю для того юнака — його багатство, що він так прив’язався до нього, що задля того, щоби зберігати його ладен виконувати будь-які заповіді. Часом студенти, для того, щоби не вчитися, але отримати добру оцінку, ладні постити, вервицю молитися скільки скажуть. Але ось позбутися чогось такого, до чого дуже прив’язаний, то це є неможливим.
Ця притча вчить, що чисто по-людськи, людською силою виконати Божі заповіді неможливо. І неможливо бути християнином лише не роблячи зла. Це є тільки певна умова щодо життя. Христос каже юнакові: «Ходи за мною». Це означає: якщо ти зможеш залишити будь-яку свою прив’язаність, особливо цю, найбільшу, то «Я дам тобі усе те, чого тобі бракує. І досконалим зробить тебе не твоє людське зусилля, а Божа сила, яку отримаєш будучи моїм учнем»… Тому бути справжнім християнином не означає тільки бути доброю людиною, а отримати від Христа ту святість, ту досконалість, яка є тільки в одному Богові. Я маю приятеля, який купив собі іноземне авто. Він так його любив, так оберігав. Я цю притчу йому так перефразував: «Лиши своє авто і ходи за мною». Та де там…
— Часто в товаристві при нас когось обмовляють чи негідно поводять себе з нами. Ми мовчимо. Коли це з нашого боку є виявом покори, а коли гріхом? Як розрізнити ці речі та як повестися гідно?
— Християнин — це особа, яка ніколи не може погодитися зі злом. Ніколи. І дуже важливо навчитися не відповідати злом на зло. Це може бути доброю такою духовною вправою для вас на час Великого посту. Мене обмовляють, мені роблять зло, а на мене це не діє. Це не просто, правда. По-перше, реакція яка: ах ти мені робиш зло, я тобі зараз покажу! Це неправильна поведінка. Треба вміти нейтралізувати зло. В який спосіб?.. Ми не можемо побороти зло, змушуючи когось бути добрими. Це неможливо, нереально. Але ми можемо бути добрими навіть там, де є зло. Не можна пояснити, як воно стається, бо це є таїнство Божої сили. Апостол Павло каже, що коли Ісус Христос дав себе розп’яти, то знищив гріх у своєму тілі. Це означає, що Він начебто забрав від інших людей той гріх, який у них накопичився, і як Спаситель мав силу у собі його знейтралізувати. Таким чином гріха не стало, а ті люди, в яких Він забрав отой гріх, стали спасенними. Так само і християнин: якщо він не відповідає злом на зло, вміє прощати, зла ніколи не буде похваляти і підтримувати, то він буде тим центром нейтралізації зла, свідком Божої людові, Божої святості.
Де є межа? Нема. То означає, що я мушу бути свідком аж до кінця. Грецькою свідок звучить як «мартеріос», що означає «мученик». Мученик — це той, хто не прийняв зла аж до власної смерті. Цю межу для кожного з нас виставить сам Господь Бог. Ми не знаємо, до чого Він нас покличе, яке свідоцтво мусимо дати в нашому житті того, що є з вами християнами. Ми не знаємо, але я би просив, щоби кожен з вас намагався бути християнином там, де є, і настільки наскільки це є можливим…
— Чому погані речі стаються з добрими людьми? Чи не перечить це Божій справедливості?
— Якось свята Тереза з Авалі, котра зробила реформу в монашестві Іспанії, зламала ногу і спитала у Бога: «Боже, якщо Ти так зі своїми друзями чиниш, то як можеш чинити з іншими людьми?» Бути християнином, то не означає купити страховий поліс і бути застрахованим від різного роду труднощів, невдач. Християнин — це той, що вміє кожну трудність, невдачу і навіть страждання перетворити на капітал, засіб зросту, дозрівання. Тому християни, то не є люди, які не страждають у тому світі або не мають прикрості. Ми це робимо по-іншому. Ми бачимо глибокий зміст у тому всьому, що з нами стається. Бачимо, що через ті чи інші випадки Господь Бог чогось мене навчає, до чогось веде, готує і таким чином я росту, як син Божий, як донька Божа. Господь Бог вміє всяке зло перетворити на добро. Але Бог ніколи не бажає того зло. Абсолютно. Він є чисте добро. Вічна любов. І та вічна любов на нас сяє незалежно від того чи знаємо чи не знаємо про це, приймаємо чи не приймає це, є добрими чи злими, легко нам чи важко. Божа любов завжди на нас світить і, очевидно, що веде нас до того зросту і дозрівання у Христі.
Про соціальні мережі, скап і «Facebook»
— Що ви думаєте про соціальні мережі, Facebook, новітні засоби спілкування, Інтернет?
— Я ще не є у «Facebook», але мої друзі створили сторінку, де поміщають всю інформацію, що стосується моєї скромної особи… Можливо, це є добре, бо хто цікавиться певними речами з життя Церкви, то має звідки отримувати цю інформацію. Щоби бути присутнім у «Facebook» і вести спілкування он-лайн… я не маю часу, бо хочу наживо спілкуватися. Знаєте, сьогодні новітні засоби комунікації справді дають унікальну нагоду спілкуватися між людьми. Але спілкування — це є спосіб міжособового контакту… Якщо ти вже вмієш спілкуватися з живою, реальною особою, тоді «Facebook», скайп чи соцмережі тобі допомагають. Ось, наприклад, коли я був єпископом в Аргентині, а Аргентина за своєю територією у шість разів більша за Україну, і по ній розкидані п’ятнадцять українських священиків, то мені би навіть дзвонити до них щодня величезні гроші коштувало. Крім того, коли дзвониш телефоном, то не бачиш обличчя, того, з ким розмовляєш. А по скайпу — бачиш. Питаєш, отче, як маєтеся? «Та добре», — відповідає, а його ліве око каже: ой, щось не добре… А я звідки знаю, що каже його праве чи ліве око? Тому що я його знаю особисто.
Якщо заміняти таке живе спілкування між особами віртуальним, то є велика небезпека загубити різницю між реальною та віртуальною дійсністю. Саме це сьогодні так часто стається. Знаєте, я мав приятеля, який довго спілкувався з дівчиною не знаю чи по «Facebook» чи по чому. Яким великим було його здивування, коли з’ясувалося, що вона живе через стіну. І це є реальною небезпекою сьогодні. Небезпекою, що молода людина – юнак чи дівчина – настільки поглинаються тою віртуальною дійсністю, що їх назад втягнути у те реальне життя є майже неможливим. Тому появилися навіть новітні хвороби, що пов’язані з Інтернетом. Вони потребують особливого способу лікування.
Спілкування в соціальних мережах є добрий інструмент, добрий засіб, але, думаю, що потрібно навчитися ним правильно користуватися. І тому в молодіжних спільнотах ніколи не переходіть на віртуальне спілкування. Добре? Зустрічайтеся між собою, бо Інтернет і ті різні сучасні мас-медіа можуть забрати у вас оцю насолоду зустрічі, реального візуального контакту з тою особою, яку маєш перед собою.
— А як усе ж таки знайти оцю межу між користю та патологією?
— Я вам розкажу один випадок із життя семінарії… Я відстав від своїх студентів майже на шість років щодо споживання мобільного телефонну. Якось ми поїхали з одним нашим курсом у Карпати та потрапили в зону, де не було покриття. Я побачив, що мої семінаристи впали в паніку. Я не розумів у чому справа й тільки згодом зрозумів, що вони постійно були в контакті, а тут раз — контакт перервався і вони почали панікувати. Хлопці, кажу, та ж ми поїхали в поїздку для того, щоб бути разом, спільною. Лишіть бодай на трошки ті телефони.
Коли ми повернулися до семінарії, я довго думав над тим випадком і почав розуміти для чого побудована семінарія – щоби семінарист мав можливість трошки відійти від того світського буття і мати час для того, щоб бути з Богом. Я відчув, що починаючи з мобільного телефону, бо це найбільш популярний засіб спілкування, увага семінариста витискається за межі семінарії. Він сидить на лекціях чи на богослужіннях, але думає про те, що ж відповість йому його дівчина. Тоді ми почали вчити наших семінаристів бути господарями свого часу, а не рабами тих різних можливостей. Ось тут і є межа. Якщо, наприклад, ті всі можливості починають над тобою панувати, то ти вже давно перейшов межу і потребуєш визволення…
Про аборт, штучне запліднення, статеве виховання та дівочу красу…
— Нещодавно УГКЦ прийняла програму щодо протидії абортам. Якою є Ваша думка щодо тієї проблеми?
— За своєю світською освітою я є медиком. Пізніше я був викладачем морального богослов’я і досліджував зі своїми студентами феномен аборту в Україні. Скажу вам кілька жахливих речей. Найперше, за двадцять років незалежної України ми свідомо та добровільно вбили сорок мільйонів дітей! По-друге, на основі досліджень так званого постабортового синдрому ми почали з’ясовувати вплив цього гріха на суспільство, адже аборт — не є гріхом тільки жінки. Винна не тільки жінка, але і її чоловік, який до цього змушує, або мама, батько, родина, які не прийняли це життя… Лікар, який це вчинив, зазнає страшних духовних тортур. І це відбивається на його сім’ї, на його стосунках з власними дітьми… Я не знаю чи знайдете ви сьогодні такого лікаря-гінеколога, який скаже, що аборт це добре для здоров’я. Не знайдете. Тим не менше ця процедура дозволяється. Більше того, сьогодні Україна перетворюється на звалище вбитих дітей європейського масштабу. З Польщі та інших країн, де аборт забороняють робити, море жінок їде до України, щоби вчинити це вбивство тут. Ми знаємо, що кров пролита на землю, кличе до неба «о пімсту». Наша земля і так полита кров’ю. Та скільки цієї крові ллється тепер через цей гріх! Це жахливо!.. І коли держава своїм законом повинна захищати інтереси суспільства, то добро того суспільства вимагає заборонити такого роду вбивства.
Ми розробили дуже багатогранну програму протидії цьому злу. Мова в ній йде про роботу з парами, які планують стати подружжям, душпастиську опіку жінок, які переживають постабортивний синдром на психологічному чи духовному грунті, реабілітацію лікарів, які це вчинили, медичну етику… Клятва Гіппократа каже: «Не дам отрути навіть, коли будуть просити її в мене». Навіть у поганській Греції ця клятва вимагала вищих стандартів медицини, ніж, на жаль, маємо сьогодні в нашій українській незалежній державі…
Нещодавно синод єпископів Української греко-католицької та Римо-католицької церков зробив спільне звернення на цю тему. Як Католицька церква ми виступаємо за те, щоби охороняти людське життя України і всіма засобами намагатимемося змінити законодавство. Але якщо б ми мали у Верховній раді свідомих борців за людське життя, то у нашій державі не вбивали би дітей.
— Чи є причиною розлучення подружжя, якщо чоловік не може мати дітей? Як ви ставитеся до штучного запліднення?
— Що таке подружжя? Подружжя — це союз любові чоловіка та жінки. Союз на все життя. Святий Августин казав, що подружжя для того, щоб народжувати дітей. Воно потребує вірності, подружньої єдності, нерозривності. Церква дає Тайну подружжя, щоби людина там, де їй забракло людських сил, аби бути вірною до смерті, мала особливу поміч Божественної благодаті.
Болючою проблемою сучасності є великий відсоток безпліддя. Причин цього море: аборт, вживання контрацептивів, різного роду хвороби, пов’язані з невпорядкованим статевим життям тощо. Наслідком зростання безпліддя є зародження нових технологій, які буцімто помагають безплідній парі народити дитину. Здавалося б, свята справа. Але яким способом вона робиться? Найперше, для того щоби отримати одну дитину треба мінімум трьох-чотирьох вбити. Цей сучасний спосіб запліднення називається інвітро… Для того, щоб отримати один здоровий ембріон, запліднюють кілька яйцеклітин. Зазвичай два найздоровіших і найкращих ембріони підсаджують у тіло жінки. Якщо вони обидва добре розвиваються, а жінка замовляла одного, то іншого часто абортують. Ті ж ембріони, які лишаються, заморожують. Проблема тільки, що вони мають певний термін зберігання. Що робити, коли він закінчиться? Відразу ж з’являються різні ділки та кажуть: «О, та то є супер матеріал!» І сьогодні є деякі фірми, які випускають жіночу косметику, що роблять з ембріонів!.. Тому Католицька церква вважає, що це є морально недопустимий спосіб побороти безпліддя, тому що штучне запліднення не лікує його. Я маю причину того, чому жінка не може часто завагітніти. Тому що ембріон починають продавати, мінятися ним, використовувати як матеріал. Можливим стає сурогатне материнство. Тобто бізнес-леді не має часу бути мамою, вона винаймає українку, робить штучне запліднення і здорова дівчина за гроші виношує, народжує і віддає дитину. Торгує материнством. З моральної точки зору таке є недопустимим.
— Яким повинне бути статеве виховання?
— Як був одним із тих, хто розробляв програму статевого виховання «Тіло — храм Святого Духа». Чому ми це почали робити? Тому що в українських школах почали насаджувати різні програми статевого виховання, які нам пхає Європейський Союз за дуже великі гроші. У чому в них полягало статеве виховання? Навчити молодих людей, як отримати максимум задоволення з мінімум відповідальності та ризику. Там навіть були практичні заняття — рольові ігри. Коли це нам показали, ми почали бунт. На нас подивилися, мовляв, критикувати й нарікати може кожен, а ви запропонуйте щось своє. І ми сіли за роботу. Найперше, зібрали всі існуючі в світі програми статевого виховання та побачили, що жодна з них не підходить до української культури, до нашого середовища. Ми мали створити щось своє. «Тіло – храм Святого Духа» — це програма виховання любові, бо молоду особу треба з дошкільного віку навчити любити, а тоді вже інтегрувати питання статевості в контекст міжособового стосунку любові… Один професор говорив, що не можна закохатися у мушку на носі дівчини… Треба закохуватися в особу, а не в частину її тіла. У нашій програмі статевого виховання дуже важливу роль відіграють батьки. Адже є певні теми, на які не повинні говорити ні катехити, ні вчитель, ні священик, а тільки тато і мама… Сьогодні батьки часто самоусунулися від виховання дітей: ну, про це нехай тобі у церкві скажуть, або — ну, про це тебе нехай школа навчить. Тому наша програма залучає батьків, як дуже важливих учасників статевого виховання…
— Якою повинна бути дівчина, жінка-християнка? Чому говорять, що в Церкві щодня більше жінок, але святих більше серед чоловіків?
— Дівчина має бути красивою. Що це означає? У Біблії є історія про Авраама і Сару. Авраам увійшов до Єгипту зі Сарою. Сара була такою красивою, що він боявся зізнатися, що є її чоловіком. Фараон зауважив красиву Сару і захотів мати собі її за жінку. Через те Бог його покарав. І тоді фараон покликав Авраама і спитав: «Чому ж ти мені не сказав, що вона твоя жінка?» Знаєте, скільки років тоді мала Сара? Близько 80. Але в чому полягала її краса? Вона не була фізично досконалою чи мала якісь прикраси. Вона була сповнена Богом. А тільки Бог є красивим. Каже псалмівець: «Господь воцарився, в красу зодягнувся». Біблійне розуміння краси – це сяйво є Божого світла, яке виходить з людини і робить її красивою в усіх її вимірах. Усе, що вона робить, як діє випромінює Боже небесне світло. І тоді на таку дівчину неможливо не звернути увагу… Тому я хочу, щоб усі ви були красивими. Ви і є красиві. Кажуть, що українці є той народ, який пізнав Єдиного Істинного Бога через красу. Пам’ятате історію про послів, яких вислав Володимир по різних країнах? Ті, що були в Константинополі, в святій Софії приїхали і сказали: «Такої краси ми ніде не бачили. Ми не знали чи є на небі, чи на землі, але точно знаємо, що з тими людьми Бог перебуває». Князь Володимир захопився і прийняв християнство.
Отож, я хочу всім вам, українки, побажати, щоб ви були красивими, тобто сповненими Богом. Якщо так буде, то будьте певними, що будете святими, що ваша краса, ваша святість буде наповнювати нашу Церкву. Богослов Павло Євдокімов казав: «Жінка — це є релігійний образ людства». Тобто вона сприймає і передає. Взірцем справжньої святої жіночості є Пречиста Діва Марія. Вона прийняла у своє життя, у своє лоно цілого Живого Бога і Його нам передає. Пречиста Діва Марія, яка поєднує у собі і дівство, і материнство, у ній кожна жінка віднаходить повноту відповідей на всі свої питання і повноту жіночої святості. Бо святість є тільки одна — Бог є святий. Але через жіночу красу і природу святість можна об’явити в такий спосіб, який справді всіх чоловіків залишить з відкритими ротами.
Про харизматичний і волонтерський рухи та інші релігії…
— Зараз дуже активно розвивається харизматичний рух. Яким є ваше ставлення та нашої Церкви до цього?
– Для мене цей рух є ознакою справді великої справи. Добре, що є зацікавленість духовного життя… Харизматичний рух — це до певної міри така собі мода, яка помагає людині відкрити живу, реальну присутність Духа Святого в нашому житті… Але в усіх рухів, у тому числі і в харизматичного, є потреба у наших парохіях, семінаріях, монастирях, духовних наставниках і проповідниках. Чому? Тому що людина є духовною істотою. Це означає, що в її нутрі часом можуть між собою конкурувати три різних види духів: плотський дух, Святий Дух і нечистий дух. Як розрізнити одне від другого? Як зрозуміти, що ось це моє рішення, це моя думка? Як вона виникла і під натхненням якого Духа? Яким чином відкривати різного роду прояви зла в мені і поборювати їх при помочі сили Духа Святого? Це є надзвичайно делікатна річ. Апостол Павло каже: «Не всякому духу вірте»… Тому духовний провідник це є той, хто помагає людині оте розрізнення робити. Таким чином людина вчиться поступово звільнятися від впливу зла, класти свій людський дух у середовище Духа Святого, і жити, зростаючи. Поширення харизматичного руху — це є знак того. Бо ми всі потребуємо справді зрілого, знаючого, досвідченого духівника, який би поміг це розрізнення зробити. Я теж мав у тому потребу, бо дуже багато різних подій діється в моєму житі. Мені потрібно, щоби хтось збоку міг подивитися і сказати: «Так, чекай, бачиш, то було так, а ото — так, то було звідти, а ото — звідти. Тепер це треба змінити, а це було добре і так робімо дальше».
Тиждень в Уневі я мав унікальну нагоду спілкуватися з імператором Олександром. Він є брат. Він не є священик. Але це – досвідчена духовна особа, яка все своє життя провела в молитві та пості. Він виходить зі своєї келії тільки два дні в тиждень: в суботу, щоби з братією монастиря поговорити, та в неділю, щоби мирян прийняти. А так увесь час сидить у своїй келії. Очевидно, він перебуває у Бозі, а Бог є у ньому. І він той свій духовний досвід має як фундамент для того, щоб допомогти розрізнювати оті елементи духовної боротьби тому, хто приходить до нього на пораду.
— Яким чином можна у нашій УГКЦ розвивати волонтерський рух?
— Якогось такого рецепту нема. Але нам потрібно розвивати волонтерський рух… Якщо колись хтось з вас відвідував чи Люрд, чи Фатіму, чи інші відпустові місця, то бачив сотні молодих дівчат і хлопців, які як волонтери, тобто не отримуючи від цього ніякої заплати крім християнського задоволення, допомагають неповносправним особам фізично доїхати до святого місця, відбути прощу, зачерпнути чудотворної води… У вас є Зарваниця. Як би мені хотілося, щоб море волонтерів створили можливості морю осіб, які через певні труднощі не можуть самі прибути до чудотворного місця, і подарували їм …прощу до Зарваниці. Це було би фантастично. У своєму посланні на Великий піст, я говорю про три речі: піст, молитву і діла милосердя, милостиню. Якщо ми кажемо, що є християнами, але не чинимо цих діл милосердя, то ми просто кажемо. Насправді наше християнство не перейшло через усе наше нутро, щоби вилитись у добрі діла. Тому я дуже заохочую розвиток такого волонтерського рух…
— Що ви думаєте про інші релігії та вислів «Бог один. Лише шляхи до Нього різні»?
— Це дуже практичне запитання, яке повторюється в усіх країнах, на всіх континентах. Релігія, звичайно, людська релігія, це є пошук людини за Богом, тому що людина сотворена для того, щоби жити в Бозі. І ті всі інші релігії означають той пошук, яким людина намагається Бога знайти. Натомість християнство не є такою релігією. Чому? Тому що християнство є пошуком Бога за людиною. Бог мене шукає перший. Пригадуєте, коли Адам згрішив з Євою, то якою одразу була їхня реакція? Сховатися в корчі. І ось вони сидять і відчувають, що Господь Бог наближається. Хто до кого першим звертається? Бог. «Адаме, де ви є?» – питає. Це був той пошук. А тоді Адам відповідає, що є там і там. Отож, Бог шукає за людиною. І тому це є докорінна відмінність нашої з вами християнської віри від інших релігій. І не можна ставити це на один щабель.
З іншого боку, можна сказати, що коли людина шукає Бога завжди якимось чином Господь допомагає їй себе знайти. Святі отці говорили, що у кожній релігії є якісь зерна правди, якесь часткове відображення тої чи іншої істини. Щось про Єдиного Істинного Бога кожна релігія щось правдивого має. Але також має дуже багато помилок. І тому для того, щоби людина безпомилково могла пізнати Бога, Він сам себе їй об’являє, сам до неї приходить. І таке, скажімо, повне об’явлення Бога ми з вами отримали в особі Ісуса Христа. Він не просто доносив до нас Слово Бога. Він сам є тим Словом. Тому каже Євлемій Оцький, що «Він собою сказав людині про Бога все те, що людина потребує для свого спасіння». Тому сьогодні християни ведуть діалог з іншими релігіями (ми говоримо про міжрелігійний діалог) саме для того, щоби в такому контакті з одного боку пізнати, які правдиві зерна того Слова є у тих релігій, а з іншого — донести до них ту правду про Єдиного Істинного Бога, який сам себе нам об’явив.
Тепер про шляхи. Багато людей часом думає, що різні релігії — це є різні шляхи по яких можна справді дійти до того Єдиного Бога. Святий отець Бенедикт XVI ще будучи перфектом конгрегації доктрини віри приготував дуже цікавий документ «Господь Ісус». Він уже є українською мовою. Прочитайте собі його. Найсвятіший отець казав там, що людина сама до Бога не може своїми силами піднятися. То така ілюзія, мовляв, ось є сонце та за горою, ось я піднімуся на гору і тоді дістану сонце. І чим вище ти піднімаєшся, тим чіткіше бачиш, що сонце є дальше й дальше. Тому людина своїми силами, на основі тієї здатності сотвореної істоти не може сама до Бога підійти. Так, може піднятись на певну висоту, але прямо дороги до Бога вона не знає. Тому Христос вчить: «Я є дорога, правда і істина». А Святий Августин каже: «Гей, іди-но сюди, ти кажеш, що не знаєш дороги? Та вона сама до тебе йшла. Ти кажеш, що не знаєш правди? Та вона сама тобі об’явилася. Навіщо тобі якоїсь ще іншої шукати? Ти кажеш, що боїшся вмерти? Та життя само прийшло до тебе. Ти тільки його сприйми. Усе це відкривається в Ісусі Христі».
Підготувала Наталя ЧОРНА
