Живемо в стані війни. На кордоні між Україною та Російською Федерацією – військові об’єднання: одні готові нападати на нашу державу, інші – боронити її від чужого нападу.
Армія Російської Федерації чисельна, ідеться про десятки тисяч активних воїнів.
Вони мають все необхідне: достатнє харчування, відповідний одяг-однострій, сучасну зброю, танки, гармати, літаки, про всяк випадок – медичні пункти. Ці люди пішли на фронт, усвідомлюючи всі його небезпеки, але вони спокійні за долю своїх родин. Про їхню діяльність розповідають відповідно налаштовані засоби масової інформації.
З українського боку не все так добре.
Однак вищеперелічене не вичерпує всіх елементів, які запевняють перемогу.
Важко не помітити, що російським збройним силам бракує ідеї. Вони готові йти на будь-який фронт, куди їх пошле державна влада, проте не знають, чому мають там воювати, як це було, наприклад, у Чечні чи в Афганістані.
Загальновідомо, що в минулі роки наші державні провідники свідомо занедбували сили, потрібні для належної оборони країни. Внаслідок цього, як ми переконалися півроку тому, коли розпочався конфлікт на Сході України, наша армія опинилася в жалюгідному стані: не було ні спорядження, ні підготованих військових підрозділів.
Спершу видавалося, що російській стороні запевнена перемога, а українці приречені на поразку.
Але несподівано, навіть для громадян України чи інших держав, а головно для противника, число українських вояків із початку агресії, готових боронити рідний народ та свій край, з дня на день зростало, вони належно організувалися.
Населення, підкріплене молитвою, з власної ініціативи почало збирати військове спорядження, харчування, одяг; фахівці-добровольці забезпечують пораненим медичну допомогу.
Якщо півроку тому вважалося, що порівняно з противниками ми великий, але слабкий народ, збройним силам якого бракує засобів для виконання свого завдання (захисту громадян), то сьогодні з’ясувалося, що українці готові ефективно захищатися і робити це здебільшого власними силами.
У чому секрет?
Наших людей живить ідея любові до свого народу.
Скільки людей взяли до рук зброю, яку вдалося придбати завдяки жертовності громадян, щоб боронити свої права!
А за тими відважними людьми стоять мільйони, які в різні способи, але захоплені тою самою ідеєю, з вражаючим запалом, винахідливістю і готовістю доповнюють усе те, чого тимчасово бракувало.
Дивним чином війна, яка мала б нас зруйнувати, стає причиною духовного і матеріального зростання, що дарує нам надію на збройну перемогу, а ще важливіше – на здійснення нашого всенародного бажання бути нормальною, справді самостійною державою.
Ми щасливий народ, бо маємо провідну ідею.
Існування такої ідеї і наше щире бажання її сьогодні здійснювати після багатьох десятиліть змагань – це та сила, яка, за словами нашого поета Івана Котляревського, кріпить нас, навіть у найскладніших обставинах: “Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат”.
+Любомир, Архиєпископ-емерит
