«Тоді, як мирна тиша все повила, і ніч, поспішаючи, досягла половину свого бігу, Твоє всемогутнє слово з неба, з царських престолів… грянуло в осередок пропащої країни…» (Муд. 18, 14-15)
Ці роздуми пропоную вам, дорогі друзі, з приводу Томиної неділі, коли у Святому Євангелії від Івана, яке ми почуємо завтра, йтиметься про віру в Господа нашого Ісуса Христа.
Чому, запитаєте ви, саме ці слова я використав для уже традиційного епіграфа, яким завжди починаю свої роздуми? Річ у тім, що власне у цій цитаті з книги Мудрості вбачаю глибокий богословсько-філософський зміст, і вірю, що він допоможе мені повніше розкрити задуману тему, пояснити через призму духовного осмислення.
Роздумуючи над цією фразою із Святого Письма, знаходжу в ній елементи образності, які дуже сильно відображають морально-психологічний стан сучасного людства. Власне воно сьогодні і є цією «пропащою країною», яка вкрай потребує, щоби й до неї «грянуло Боже всемогутнє Слово з Неба». Щоби до багатьох її громадян прийшло це просвітлююче і рятівне Боже Слово з царських престолів, оскільки вона, ця «пропаща країна», сьогодні дуже потребує всемогутнього Слова з Неба, тобто Святого Христового Євангелія, а точніше -високоморального життя за Його вченням, святою вірою, яку ми, на жаль, втратили у часи безбожного атеїзму, однак і сьогодні чомусь ніяк не можемо її наверстати.
Дуже влучно про це пише молодий український поет Ігор Богдан Антонич, син греко-католицького священика з Лемківщини, який помер у 28-річному віці, залишивши нам чудову поетичну спадщину, у якій є такі духовні перлини:
Боже, чи Ти знаєш, як нам віри треба –
більше, як насущного, черствого хліба,
чи Ти знаєш нашу тугу ввиш, до неба,
як тяжить щоденщини колиба.
Як треба усміху Твойого,
Як радості серцям.
Як оборони від усього злого,
Як сонячної віри треба нам.
Як блакитної квітки надії,
Як великої правди-сонця уночі,
Як золотої рівноваги дійсності і мрії,
Як гармонії душі.
Провівши паралель від згаданої цитати Святого Письма до поетичної метафори Ігоря Богдана Антонича про те, що Господь знає «нашу тугу ввиш, до неба», ми усвідомлюємо, що ця туга – це природне прагнення чогось вищого, досконалішого, святого. Вона закладена Творцем у нашому єстві, у створеній Ним Божій подобі, однак хочемо з’ясувати, чому і як людство на певному етапі втратило цю закономірну для нас «тугу до неба».
Цією «тугою до неба» є не що інше, як прагнення кожного із нас отримати небесну благодать, той високий Божий дар, який приготував нам Всемогутній Отець. Очевидно, проблема в тому, що багато людей просто не знають, не розуміють, або ж не хочуть визнати, що земне життя є тимчасовим і воно призначене для того, щоб ми здобули щасливу вічність. Як пише в одній із своїх енциклік Святіший Отець Венедикт XVI, у «християн є майбутнє: вони не знають, що саме на них чекає, але знають, що їхнє життя не розчиниться в порожнечі. Слова «вічне життя» – це спроба дати ім’я незнаній і все ж таки знайомій дійсності. Це словосполучення викликає сум’яття через свою недостатність: прикметник «вічне» вказує на ідею безкінечності, й це нас лякає; іменник «життя» наводить на думку про знайоме нам життя, яке любимо й не хочемо втратити. Ми можемо лише подумки вийти за межі скороминущого світу, бранцями якого ми є, і якоюсь мірою передбачити, що вічність складається не з календарних днів, а являє собою щось подібне до найвищого моменту задоволення, коли всесвіт обіймає нас, а ми обіймаємо всесвіт. Це може бути момент занурення в океан нескінченної любові, у якому час – «раніше» і «потім» – більше не існує. Ми можемо лише спробувати уявити, що цей момент і є життям у повному розумінні, вічно нове занурення у простори буття, яке одночасно сповнює нас радістю. Ісус Христос у Євангелії від Івана каже про це так: «…Я вас знову побачу і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (16, 22).
Можливо, таке трактування головної суті людського життя є дещо складним, глибоко богословським чи навіть філософським, однак ми повинні нарешті зрозуміти, що ці оманливі тимчасові «задоволення», які ми шукаємо у цьому світі, є ніщо у порівнянні з безмежною радістю щасливої вічності. Мабуть, недарма, характеризуючи це безмежне небесне задоволення і щастя, великий мудрець і вчитель всіх народів святий апостол Павло не знайшов інших слів, окрім цих: «Це те, що око не бачило і вухо не чуло». Саме таким є справжнє і щасливе оглядання Бога у вічності, тобто, коли ми побачимо Свого Творця не зовнішнім зором, а внутрішнім, духовним.
Дуже серйозними і повчальними щодо вічного і тимчасового щастя є роздуми видатного українського філософа Григорія Сковороди. Погоджуючись з тим, що «немає солодшого для людини і потрібнішого, як щастя», мудрець, однак, вважає, що щастя в серці людини, а серце в любові, любов же у законі Вічного. Немов би кажучи в унісон Папі Венедикту XVI, Сковорода запитує: «Що було б, коли б щастя, найпотрібніше і найулюбленіше для всіх, залежало від місця, від часу, від плоті й крові? Скажу виразніше: що було б, коли Бог помістив би щастя в Америці або на Канарських островах, або в царських палатах, або в соломоновому віці, або в багатствах, або в пустелі, або в чині, або в здоров’ї?.. Тоді б і щастя наше, і ми з ним були б бідні… Яке ж то щастя, утверджене на піску плоті, на обмеженому місці і часі, на смертній людині?
Пишучи ці духовні роздуми, добре усвідомлюю, що для того, аби так розуміти суть справжнього щастя, як і взагалі призначення людського життя на землі, потрібно світло Христової віри, духовне сприйняття світу. І власне проблемою для багатьох людей є те, що вони свою «тугу ввиш до неба», яку заклав у їх серце сам Творець, придавлюють «щоденною колибою». Тобто живуть так званими «реаліями» видимого світу, або інакше кажучи, прагматичним життям. Іншого, невидимого світу, який християни бачать очима віри, ці обмежені люди не сприймають. Мабуть, недаремно французький письменник Антуан Сент де Екзюпері говорив словами Маленького Принца, що високе, досконале, святе є незримим, а його можемо побачити тільки серцем. До цих мудрих слів я додав би лише таку фразу: побачити серцем, просвітленим святою вірою, вищою Божою мудрістю.
Свої роздуми про святу віру хочу закінчити висловлюванням видатного американського вченого, колишнього голови Нью-Йоркської Академії наук А.Крессма Моррісона, який цю проблему окреслює так: «Людина визнає необхідність моральних принципів; у ній живе відчуття обов’язку; із цього виникає її віра в Бога. Розквіт релігійного почуття збагачує людську душу і піднімає її настільки, що дозволяє їй приймати Божественну присутність. Інстинктивний вигук людини: «Боже мій!» – цілком природний, і це найпростіша форма молитви, яка наближає людину до Творця. Повага, жертовність, сила характеру, моральні принципи, уява не народжуються із заперечення віри і атеїзму. Цього дивного самообману, що замінює Бога людиною. Без віри культура зникає, порядок руйнується і переважає зло. Будемо неухильно вірити в Духа – Творця, у Божественну любов і людське братерство. Піднесемо наші душі до Бога, виконуючи Його волю, оскільки вона нам відкривається; будемо зберігати впевненість, невід’ємну від віри, що ми гідні турбот, якими оточує Господь створені Ним істоти».
о. Орест ГЛУБІШ
