Ставаймо ближчими до Господа – і станемо цілісними особами, які мають повноту життя. (Владика Венедикт Алексійчук)
Я часто замислююся над сутністю слова «духовність», яке ми сьогодні так часто вживаємо. Духовна людина, духовне виховання, духовна семінарія, духовний отець… Перед тим як почати розмову на цю тему, потрібно з’ясувати, що ж все таки означає цей термін?
Духовність – це стан душі, поведінка кожного з нас у надзвичайних життєвих обставинах, це наші думки, мова, вчинки, внутрішні властивості людини. Духовність – надзвичайно багатогранний і складний феномен. За словниковим тлумаченням, духовність – це духовна, інтелектуальна природа, внутрішня моральна сутність людини. Сучасна гуманітарна наука говорить про духовність як про видову якість людини, про те, що саме духовність робить людину людиною. Духовність – це внутрішній світ людини, її зв’язок з Богом.
Що ж до християнської духовності, то цей термін не зустрічається в Біблії. Його вперше вживали ще ранні латинські Отці Церкви, зокрема Тертуліан, як похідне від слова spiritus (дух).Християнська духовність включає в себе відношення між людиною і Богом, який відкриває себе в Старому й Новому Завітах, і особливо через Ісуса Христа як Спасителя світу. Це відповідь людини на рятівний заклик Бога.
Як пише у своїй книзі «Шлях людини до Бога» владика Ярослав Приріз, «життя кожної людини на землі позначене свідомим чи неусвідомленим пошуком чогось стабільного, щасливого, вічного. Це прагнення лине немовби зсередини людини, починається з її внутрішнього невидимого світу і продовжується в цілому нашому житті, діяльності, праці, відпочинку. Лише духовні люди, сповнені глибокої віри в Бога, задумуються над тим, як гідно прожити подароване Творцем своє життя. Як стати справжньою людиною, правдивим християнином? Як осягнути щастя, до якого ми всі покликані, і яким шляхом іти до Бога? Саме цей шлях має домінувати в нашому житті і бути самим життям кожної людини, як це сталося для мільйонів тих, кого в християнстві звемо праведними, блаженними, святими.
Виявляється, що ми не є самодостатніми: ми шукаємо повноти, прагнемо Когось, хто потрібен нам для нашої повноцінної реалізації. У цьому складному і несправедливому світі нам потрібне чиєсь постійне перебування поруч, чиясь надійна рука, чиясь сприятлива присутність. Наш внутрішній світ знаходить умиротворення лише тоді, коли перестає відчувати себе самотнім, осиротілим і знаходить свого Отця. Ми повинні зрозуміти, що безсмертну глибину людської душі може заповнити тільки Він, наш Небесний Отець, Котрий весь є любов’ю і правдою буття».
З цього приводу виникає запитання: чи може людина жити без духовності? На мою думку, не може, бо власне духовність є головним орієнтиром, який провадить нас у цьому складному, сповненому хаосу і бездоріжжя, суєти і неспокою, земному житті. Продовжуючи відповідь на це непросте запитання, пропоную ознайомитися з деякими міркуваннями щодо цієї проблеми Сергія Дацюка, який у своїй статті «Що таке духовність та навіщо вона потрібна?» вважає, що людина може жити без духовності, але з великими труднощами, в стані деградації та з ризиком самознищення. Такі люди, окрім того, що самі не живуть вищим, досконалим життям, щосили прагнуть придушити в інших це благородне начало. Саме тому все краще так часто гине. Спрацьовує «закон усередненості», «закон більшості». Низькі в духовно-моральному плані люди, користуючись силою своєї більшості, роблять життя «під себе.» А в ньому немає гідного місця чистоті душі, духовності, моральності, істинній гідності. Такими людьми керує лише особистий, суто меркантильний інтерес, гонитва за мамоною – багатством, грішми, задоволенням своїх тваринних потреб та нижчих інстинктів. Такі високі істини, як віра в Бога, спасіння душі, на жаль, їм недоступні, оскільки ці бідні люди перебувають у темряві. Деякі фахівці, характеризуючи бездуховних людей, вважають їх неповноцінними.
У цьому зв’язку поставимо ще одне запитання і спробуємо дати на нього відповідь: чи може країна жити без духовності? Якщо говорити про нашу державу, то відповідь однозначна: не може, бо все, що у ній твориться сьогодні, свідчить про те, що Україна в основному будує свій «дім» далеко не на духовній основі, не на християнській моральності. Згадаймо псалмоспівця: «Якщо Бог не збудує дому, дарма трудились його будівничі». На думку згаданого уже С. Дацюка, Україна, здобувши політичний суверенітет, так і не спромоглася здобути ані економічний, ані, тим більше, духовний. Причому духовний суверенітет з точки зору перспектив країни є визначальним. Якщо країна має духовний суверенітет, зберігає та відтворює власний духовний простір, навіть втрата економічного чи політичного суверенітету їй не страшна, бо з часом ці суверенітети відтворяться. Націю визначає спільнота, яка має високу духовність і вона за будь-яких умов зберігає та відтворює духовний простір, доброзичливо ставиться до духовних людей та забезпечує духовність усіх сфер життя в процесі перетворень фундаментального рівня. На жаль, у нас духовний простір поступово знищується, зокрема в науці, освіті, у вихованні підростаючого покоління, у мові, культурі, медицині і особливо в політиці, яка втратила свої духовні орієнтири взагалі. Українство зазнає пригнічення духу і стає бездуховним.
Для заповнення цього вакууму, підняття духовності велика роль належить Святій Церкві, яка є духовно-моральним координатором суспільства. Певна річ, зрушити „віз”, який довгий час твердо застряг у болоті безбожництва і аморальності, нелегко. Та зупинятися не маємо права. Незважаючи на всі труднощі, об’єктивні і суб’єктивні перешкоди, Українську державу потрібно будувати з вірою у Бога, з дотриманням християнської духовності, виробленням у собі високоморальних чеснот.
У контексті роздумів на тему духовності дуже цікавою і слушною є думка Галини Панчук, яка у статті «Інтелігенція – каталізатор духовної культури» пише: «…Що багатшою є загальна культура, то людина привабливіша, значущіша, ближча до Абсолюту, як сукупності виявів вищих устремлінь, Божественного. Світлом свого Духу вона виконує космічну місію — наблизитися до Абсолюту, співдіяти з ним, творити. І вона сама тоді розуміє необхідність обмеження індивідуального, власних почуттів, прагнень. Бо інакше анархія, примноження безладу, хаосу. За таким станом суспільства можна судити про періоди його занепаду, невміння знайти правильний вихід зі становища. І це тоді, коли на Землі не може бути іншої альтернативи, як дії для охорони миру, спокою, радості, творчості.
Хаос і розруха створюють ґрунт для захоплення влади певними групами тиранії або позбавленими здорового глузду та культури керівниками. Сила без знань призводить до ще більшої тиранії. У такій обстановці поширюватимуться прислужництво, невігластво. А за жорстокості — страх, аморальність. Не допоможуть і закони, поки люди самі не усвідомлять необхідності їхнього виконання.
Життя в атмосфері обману, страху, за інших негативних чинників спричиняє загальне ослаблення людського організму, погану спадковість. І для подолання цього явища потрібна висока моральна відповідальність, не кажучи вже про складнощі тонкого проникнення в генні структури.
«Іще мало хто, навіть серед мудрих правителів, знає, що моральність народу, його виховання у гідності й повазі до предків, до праці та краси найважливіше для долі людей і держави. Важливіше від бойових машин, слонів, воїнів у броні, кораблів. Усе це не допоможе, коли падає моральність і виховання народу», — писав І. Єфремов. Адже в людях тоді проявляється все найгірше. Руйнується віра, чесність, гідність, зникає почуття патріотизму. Саме за таких обставин загинуло чимало сильних свого часу держав.
Нині, коли демократія сприймається багатьма як вседозволеність, водночас продовжують існувати вимоги суворого виконання морально застарілих або недосконалих законів, котрі суперечать здоровому глузду, шкодять розвитку та прогресу, для утвердження моральності нагального значення набуває культура політичного виховання. Бо самі лише заклики до демократії, без спонукання людей до осмислення, аналізу того, що відбувається, спричиняли регрес, забуття уроків історії, нехтування цілями, за які ще недавно боролися.
Політики впродовж десятиріч керувалися своїми інтересами, а не моральністю, релігією, філософією. До того ж в основу політики було покладено будівництво та зміцнення держави, а не удосконалення людини. Нині ситуація може повторитись, якщо духовну моральність, людську культуру, людяність, як найвищий її вияв, не буде піднято на державний рівень, якщо вони не стануть державною політикою.
Може бути багато партій, суспільних сил, різноманітних поглядів на шляхи до Добра, так само, як і різних виявів Абсолюту. Але виправданням їхніх дій, відносин можуть бути лише чисті прагнення до Справедливості, Краси, Гармонії. Наразі суспільні сили переважно визнають лише власну правоту, забуваючи, що добро, здобуте шляхом зла для інших, уже не є абсолютним. Бо в космічну енергію вноситься дисгармонія, руйнування, хаос, що неодмінно обернеться злом для тих, хто їх спричинив. Отже, моральність має бути критерієм політика.
І саме інтелігенція мусить стати каталізатором найвищих духовних пошуків у суспільстві, прогресивних змін. Саме вона, з її витонченим мисленням і розвиненим серцем, розуміє, відчуває зародження Істини, утверджує її своїми діями в ім’я торжества справжньої, всебічної, цілісної культури — людяності! А вона є тоді, коли Людина є носієм духовного світла».
Використавши досить об’ємний фрагмент статті цієї авторки, з розумінням ставлюся до того, що вона, як філософ, вживає і відповідні філософські катего- рії: Абсолют, Космос, космічна енергія тощо. Я ж, як християнин, і тим більше – священик, на місце цих термінів поставив би слова: Бог, Творець, Всевишній, Божа ласка… Тим більше, що в роздумах шановної авторки дуже чітко виражені християнські мотиви, особливо про духовну моральність, людську культуру, чисті прагнення до Краси, Справедливості, Гармонії, які мають стати державною політикою. Очевидно, кожен з нас, хто вважає духовність основною платформою свого життя, і вболіває за долю нашої України, яку теж маємо будувати на цих засадах, повністю погодиться з цими міркуваннями.
о. Орест ГЛУБІШ
