Кожну світлицю хтось задумував, плекав в уяві та в камені чи дереві, єднав працю рук людських. Але в особливий спосіб це стається із духовною світлицею, із храмом Господнім – оселею Духа Святого, бо зводиться свята світлиця віри на віки для всіх прийдешніх поколінь!
1859-го року івачівська громада вирішила спорудити власний храм. Через нестачу коштів, відсутність майстрів, матеріалів робота затягнулася. Улітку 1867-го дзвони розбудили небеса. У Долішньому Івачеві врешті завершили будівництво й провели чин освячення новозбудованого храму! На початку це була лишень ошатна каплиця (без бань), до якої згодом добудували притвор, потім святилище і врешті встановили купол із хрестом як Божий символ неба і всесвіту. Немарно кажуть, що церква – це драбина Якова від світу видимого до невидимого.
Півтора століття минуло. Усі будівничі вже давно перейшли за огорожу цвинтаря, вітри часу повитирали з пам’яті імена багатьох, хто поклав наріжний камінь, хто мурував стіни, зводив склепіння, кріпив хреста, творив іконостас…
Життя тодішньої парафії формувалося на хвилі всенародного просвітництва та підняття патріотизму. У 1862-му – засновано першу однокласну школу.
У селі проживало на той час більше п’яти сотень людей. Через 30 літ їх чисельність зросла до 900 осіб. Однак Перша світова війна забрала життя багатьом сельчанам, як в австрійській, так і в російській арміях, а ще частина жителів воювала в рядах УСС та УГА. Село було повністю знищене, одні руїни, згарища.
Почалася відбудова. Особливе пробудження національного здвигу сталося в 30–40-і роки минулого століття: товариства «Просвіта», «Союз українок», «Рідна школа», «Сокіл», «Луг», кооперативи, аматорські гуртки пробуджували українську ідею. Відвідала Івачів Долішній й відома українська письменниця та патріотка Іванна Блажкевич. У цей час було розписано стіни храму відомими художниками-братами Леонідом та Євгеном Грицаями.
На чолі патріотичних організацій стояли люди, виплекані духовно. Самі священики провадили в читальні бесіди, організовували мистецькі дійства. Однак прихід більшовицьких «освободітєлєй» зруйнував світлу мрію про вільну Україну.
У травні 1961 року рішенням радянської влади церкву закрили. Її перетворили у склад. Розписи знищили вапном, стіни пооббивали, дах розшили, а церковну атрибутику вивезли в поля.
У храмі зберігали друкарський папір, цукор, міндобрива. Однак парафіяни виступили як правдиві та ревні захисники духовної святині й не дозволили довести її до руїни.
Отець Роман Дурбак і далі провадив тепер уже підпільні Служби Божі, давав шлюби, хрестив дітей. Люди почали збирати гроші на ремонт храму, купили бляху для покрівлі.
Все село стало рятувати церкву від руйнації. Коли ж районна влада привезла до села найманих нищителів, на захист храму своїм тілом і вірою стали Ярослава Молоток, Ганна Плесюк, Іван Дудяк, старенька Стефанія Свистун. Військовим наказали знищити оновлення, але духовна сила була настільки могутньою, що навіть корінний росіянин з далекого Зауралля відмовився виконувати волю командирів: «Мене мама прокляне за такий вандалізм». На його бік стали інші. Правда, дзвіницю зруйнували. Церкву знову закрили й завезли туди мішки цукру.
Мешканці села потайно винесли з храму образи й фігурки і заховали по домах. Вдалося їм сховати також церковного дзвона. Храм влада почала готувати для створення музею. Люди зневірилися. Їх охопив розпач. Однак Сила Господня не поникла і розпочався новий етап боротьби за святиню.
Спочатку Петро Довбуш, Ганна Липка та Парасковія Душенко поїхали до Львова у Собор святого Юра за порадою й підтримкою.
Потім, у 1988 році жителі Івачева написали клопотання про відкриття церкви, з яким до Москви поїхали відважні жінки Ганна Плесюк та Євгенія Мальована, аби передати його Горбачову. Багато зусиль приклали також Микола Кудринський та Зеновій Липка. І двері духовної Святині відкрилися. Приміщення Храму відреставрували і 1 січня 1989 року провели першу Службу Божу та освятили відновлену Церкву.
Після смерті отця Романа Дурбака службу провадили отці Микола Зоряний та Микола Тивоняк. У 1990 році на прохання івачівців парохом у селі став о. Василь Козій. Саме ним був освячений національний прапор, школа, сільрада. Церква була вдруге розписана іконами, які створив художник Михайло Піпан з Тернополя. У 1993 році парохом у селі став о. Степан Дідур. Цього ж року збудували нову дзвіницю на місці розваленої більшовиками. Потім упродовж неповного року служив о. Корнелій Івашків, якого 21 квітня 1995 року замінив нинішній настоятель Храму о. Орест Глубіш. Представлення отця на парафії провадив у Страсну п’ятницю нинішній архиєпископ та митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк.
Недавно минуло 22 роки, як отець Орест веде свою паству дорогою до пізнання Божої істини. Це майже ровесництво незалежності нашої України. З ним не раз парафіяни відвідували Зарваницю, побували у Карпатах, проводили свято прощання з колядою, здійснювали врочисті Хресні дороги.
Великою подією у селі було перебування образу Матері Божої Зарваницької у 1995 та 1996 роках, посвячення дзвіниці, зведення нового іконостасу та престолу. В 1997 році освятили та встановили на тетраподі хрест і образ святого апостола та євангелиста Луки. Цього ж року пройшли світлі урочистості з нагоди 130-ліття храму. За час служіння отця Ореста при церкві було створено Марійську і Вівтарну дружини, Братство Матері Божої Неустанної Помочі, об’єднання «Молодь – Христові», спільноту «Матері в молитві». Отець Орест – справді ревний священик. Хочеться сказати про невтомне бажання отця оновити, прикрасити, оздобити храм, і це ми бачимо чи не щороку. 28 листопада 2001 року у день храмового празника відбулося освячення образу святого Луки, викладеного мозаїчно на фасаді церкви.
Івачівці готувалися до величного свята духовно, зокрема беручи участь у дев’ятниці, під час якої очищувалися у Тайні Покаяння, слухали повчання священиків.
Фіналом ювілейних святкувань стала архиєрейська Літургія, яку високопреосвященний Василій Семенюк відслужив разом з місцевим парохом та іншими священиками. Того ж дня кир Василій уділив єрейські свячення студенту Тернопільської духовної семінарії імені патріарха Йосифа Сліпого Мар’яну Глібовецькому.
А святкового надвечір’я відбулося мистецьке дійство, приурочене ювілею святині. Його режисером та ведучим був заслужений діяч мистецтв України Олег Герман. А чудову святкову атмосферу творили його учасники – хори з Івачева Долішнього та Горішнього, місцеві діти, автор та виконавець о. Василь Брона, тріо «Глорія».
повідомила Надія ШПОДАРУНОК
