«Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт 4,4).
Як ви зрозуміли, дорогі друзі, що цей епіграф є своєрідним орієнтиром для окреслення теми нашої духовної розмови. Сьогодні хочу поговорити з вами про благодатну дію Божого слова і особливо про те, як ми сприймаємо чи відчуваємо потребу в Ньому.
Пригадую, як один чоловік якось сказав: «Повірте, отче, але мені дуже шкода тих священиків, які говорять людям серйозні і повчальні проповіді, можливо, того не знаючи, що не всі їх сприймають і хочуть слухати. На жаль, часто буває так, що проповідник, як видно зі змісту проповіді, дуже ґрунтовно готувався до неї, перечитав багато спеціальної літератури, і, крім того, намагається доступно і натхненно, від щирого серця подати цю духовну науку людям, хоча деякі його слухачі байдуже ставляться до цих старань священика, навіть не слухають його, розмовляють між собою про якісь особисті господарсько-побутові справи.
Правий був святий Антоній Великий, коли писав: «Не з кожним провадь розмову про благочестя і праведне життя. Не з заздрості кажу це, а тому, що перед нерозумними мені знається, ти виглядатимеш смішним. Подібне подібному співчуває, а до таких розмов небагато є слухачів, чи, точніше, вони – рідкість».
Розумію цього чоловіка, як і святого Антонія, хоча це його духовно-психологічне спостереження, як і висновки, не є «відкриттям», оскільки так було, є і, очевидно, буде, що люди діляться на різні категорії. Господь дав кожному своє: таланти, здібності, характер, темперамент, почуття, відчуття, мислення, бачення і сприйняття світу, людей, явищ, речей, цінностей. Зрештою, у кожної людини є визначена мета, яку вона прагне осягнути у своєму житті. Однак, повернемося до суті нашої розмови.
Намагаюся зрозуміти дуже слушні думки чи зауваження окремих людей про те, що дійсно не всі сприймають сказане чи написане священиками, єпископами, взагалі духовними просвітителями. Тим більше, що згадана теза святого Антонія, «не з кожним провадь розмову про благочестя» дуже сильно відображена у Святому Євангелії, однак щодо цього хочу висловити деякі свої міркування.
Зрозуміло, що кожен проповідник, виступаючи перед людьми і підбираючи тему своєї проповіді, як і, зрештою, форму подачі матеріалу, повинен знати і орієнтуватися на аудиторію, перед якою він промовлятиме. У будь-якій аудиторії, спільноті знайдуться ті, які сприйняли, зрозуміли духовні повчання священика і намагаються їх виконувати, а інші ні. Однак це не є причиною для того, що цих проповідей, газетних статей не потрібно говорити чи писати. Я переконаний: навіть при умові, коли це Боже слово сприйняли і взяли собі на озброєння лише кілька людей з великої аудиторії, перед якою виступає проповідник, є дуже важливим, потрібним і недаремним. Зрештою, це стосується і матеріалів, опублікованих у фейсбуці.
Дозвольте проілюструвати свої аргументи ось таким повчальним прикладом із однієї релігійної історії. Якось місіонер зі своїм учнем проводив місійні науки у невеликому місті. Після проповіді до нього підійшов один чоловік і каже: «Отче, ваша проповідь була дуже мудрою і повчальною, однак повірте, що не всі слухачі сприйняли її. Більшість із них є великими грішниками, тож їх серця і душі настільки спустошені, що вони просто не здатні розуміти й сприйняти ці високі істини. Вони зовсім не хочуть вчитися і тим більше змінюватися, оновлятися, бо живуть виключно своїми земними, матеріальними потребами. На жаль, ви надаремно витрачаєте свій час, енергію, бо це не для них».
Уважно вислухавши зауваження цього чоловіка місіонер, будучи покірною, високодуховною людиною, сказав: «Так, я погоджуюся, ви дійсно праві!» Буквально за кілька хвилин до нього підходить ще один чоловік і говорить: «Всечесний отче! Ми усі учасники місій захоплені вашою проповіддю, яку ви щойно виголосили. Повірте, що ваші повчання, доступні пояснення Святого Євангелія, відкрили наші внутрішні очі, просвітили душі, очистили й обновили серця. Щиро дякуємо вам!»
Місіонер і цьому чоловікові теж сказав: «Ви праві!» Його учень, який слухав це все, запитує учителя: «Отче, два чоловіки на вашу проповідь дали різні відгуки, і ви кожному сказали, що він правий. Як це пояснити?
– І ти правий, – відповів досвідчений місіонер. Річ у тім, що в ідеалі це неможливо. Люди сприймають будь-яке повчання, і особливо духовне, по-своєму, відповідно до їхнього розуміння, певної підготовки, виховання, хоч передусім все залежить від просвітлення благодаттю Святого Духа.
Звичайно, міркування цього проповідника на відгуки двох слухачів цікаві, однак, що стосується проблеми, яку обговорюю з вами, тобто чи варто повністю «видавати себе», якщо знаєш, що можеш бути не почутим, бо не всі зрозуміють твою науку, то я глибоко переконаний, що варто. Маючи деякий досвід проповідування не лише на своїх парафіях, а й у ширшій аудиторії, зокрема на обласному радіо, та й, зрештою, газета є добрим «амвоном», мені теж доводиться слухати, читати різні відгуки щодо сприйняття чи несприйняття пропонованих духовних наук, однак вважаю, що навіть при умові, якщо ця праця буде схожою на випадок, який описано в одній притчі, то все одно необхідно це робити. А в притчі розповідається, що мудрець на скаргу свого учня про те, що ні читання Святого Письма, ні інші духовні книги поки що не змінюють його внутрішньо, не вдосконалюють душі, порадив йому, здавалося би, несерйозне, навіть абсурдне заняття: носити воду з річки дірявим відром чи навіть решетом і наливати у приготовлену посудину. Коли учень увечері повідомив своєму учителеві, що його праця була даремною, оскільки вода витікала крізь дірки й посудина залишалася порожньою, то мудрець промовив:
– Ні, твоя праця не була даремною, бо хоч і вода не затримувалася у відрі, однак поглянь на нього – воно очистилося.
Завершуючи роздуми над цією непростою темою, мені згадався один вірш Лесі Українки, у якому видатна поетеса показала подібну до обговорюваної сьогодні проблему.
Чого то часами як сяду за діло
Або як вже працю кінчаю я сміло,
Нераз се на мене, мов хмара яка,
Спадає сумная задума тяжка?
Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку,
Недолю та сльози – і думка зрина:
Нащо тут здалася ця праця дрібна?…
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабкі мої сили?
І кидаю працю, бере мене жаль –
Та друга вже думка розважить печаль:
Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм
Збуджу я огонь у серці чиїм.
А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористають люде…
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло.
о. Орест ГЛУБІШ
