30 років на шляху до свободи
Цього року виповнюється 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля. Новітня історія Церкви, час відродження, становлення та розвитку стала можливою завдяки подвижникам, страдникам та мученикам відомим і невідомим, які вистояли і перемогли тоталітарну, антилюдську радянську систему.
Внаслідок репресивного тиску радянської влади УГКЦ офіційно «припинила своє існування» на так званому «Львівському соборі» 8-10 березня 1946 р. через «возз’єднання» із Російською Православною Церквою. Греко-католицька ієрархія та частина духовенства і вірних, які відмовилися від нав’язаної владою «православізації», ніколи не визнавали ліквідації своєї Церкви. Після смерті Й. Сталіна та із відносною лібералізацією тоталітарного режиму в період «хрущовської відлиги» греко-католики почали добиватися офіційної легалізації. Численні заяви віруючих і духовенства, богослужіння («протиправні» з точки зору радянського законодавства), таємна і відкрита душпастирська діяльність греко-католицьких священиків свідчили про те, що «катакомбна Церква» домагалася і боролася за відновлення своїх прав. Однак лише у 1980-х рр. вдалося сформувати організаційні структури, які ставили перед собою завдання досягнути легального статусу УГКЦ в Радянському Союзі.
Таким осередком, що взяв на себе відповідальність і фактично очолив боротьбу за легалізацію, став Комітет захисту Української Католицької Церкви (УКЦ – назва Церкви, яка використовувалася греко-католиками в діаспорі), заснований ще у вересні 1982 р. українським релігійним правозахисником Йосипом Терелею. Наприкінці 1987 р. уже в умовах радянської «перебудови і гласності» очолив Комітет колишній політв’язень Іван Гель.
Наприкінці 1987-го «уніатське питання» стало однією з головних тем обговорення у владних структурах Радянського Союзу і політичних колах західного світу. Ефективною і найвпливовішою формою боротьби Комітет уважав проведення масових акцій, приурочених до важливих релігійно-національних і політичних подій. Такий підхід дозволяв не лише мобілізовувати віруючих, але й наочно демонструвати радянській владі ставлення населення до її політики в релігійній сфері.
У 1988-1989 рр. більшість молитовних акцій були присвячені 1000-літтю Хрещення Русі. Так, зокрема, 10 липня 1988 р. у с. Грушів на Львівщині представники Комітету організували ювілейне богослужіння за участю майже 6 тисяч вірних. Підпільний єпископ Павло Василик у співпраці з греко-католицькими активістами 16-17 липня 1988 році провів аналогічний захід у Зарваниці, зібравши на ньому приблизно 20 тисяч вірних (за офіційною статистикою – більше 2 тисяч віруючих з Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Наприкінці літа – на початку осені 1989 р. тиск греко-католиків на місцеві органи влади ще більше посилився. Їхні мирянські лідери почали активніше вимагати від представників партійно-державної адміністрації конструктивних рішень. За спостереженням місцевих чиновників, віруючі «позбувалися страху», оскільки члени Комітету про заплановані акції не боялися інформувати привселюдно.
Наприкінці серпня 1989 р. від словесних погроз перейшов до активної фази Комітет захисту УКЦ. Під час мітингу на стадіоні «Дружба» у Львові І. Гель оголосив про проведення маніфестацій за офіційне визнання УГКЦ у Львові (17 вересня), Івано-Франківську (1 жовтня) і Тернополі (15 жовтня). Такими масовими дійствами греко-католики прагнули привернути увагу Ватикану і керівництва держави до проблеми легалізації УГКЦ, яка мала стати першочерговою у запланованих переговорах між радянським лідером Михайлом Горбачовим і Папою Римським Іваном Павлом ІІ.
Третя маніфестація була проведена 15 жовтня 1989-го у Тернополі на Микулинецькому цвинтарі. У богослужінні та мітингу взяли участь 17 греко-католицьких священників і віруючі не лише з Тернополя, але й інших міст Західної України (за підрахунками влади – 10 тисяч, а організаторів – 70 тисяч осіб. Голова Комітету зачитав звернення до Івана Павла II і М. Горбачова щодо легалізації УГКЦ і повернення греко-католикам їхніх храмів. Тернопільські партійні чиновники відзначили активну участь «націоналістично налаштованих релігійних екстремістів», які виступали із «закликами ворожнечі і ненависті до православного духовенства». Таким чином, маніфестації греко-католиків, проведені протягом вересня-жовтня 1989 року у трьох обласних центрах, задекларували небажання віруючих миритися зі зволіканням державних органів влади та подальшою забороною УГКЦ.
І вже 28 листопада 1989 року було оприлюднено заяву Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».
підготувала Надія ШПОДАРУНОК
