Дорогою до дому Отця
«Моє життя – свідомості горіння,
Різдво душі, яка чомусь болить,
Яку чекає вічне воскресіння,
А смерть – лише метаморфози мить» (Петро Тимочко).
З печаттю жалю, болю, смутку лягають на папір оці слова. Бо важко говорити і думати по те, що серед нас немає нашого дорогого, люблячого, мудрого, стриманого, доброго пастиря і батька світлої пам’яті владики Михаїла Сабриги. Господь словами «слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» покликав його по вічну нагороду. Ще вчора з трепетом ми просили його пастирського благословення на певні справи, молитися за вирішення особистих проблем, радилися, спілкувалися, разом раділи. А сьогодні у жалобі підносимо угору свої серця з надією, що Всевишній оселив його праведну душу у місці «світлім і квітучім, де немає болю, смутку і зітхання, але життя безконечне», що з небесних хоромів наш добрий пастир молиться за нас, бо в останні дні свого життя говорив: «звідти я вам зможу більше допомогти». Сьогодні, оплакуючи важку втрату, ми водночас дякуємо Всевишньому, що з його волі, на нашій життєвій дорозі, ми зустріли владику Михаїла, мали можливість з ним працювати, спілкуватися, співпереживати його біль, проваджати в останню дорогу з надією на майбутню зустріч у Небеснім Царстві.
Життя — це подорож
«Теперішнє життя – це подорож. І навіть не подорож, бо Христос назвав його «вузькою дорогою, що веде у життя». Отож, найкраща і перша наука – знати, що ми подорожні у цьому житті… Це корінь і основа великої чесноти. Хто тут подорожній – там буде громадянином. Хто тут подорожній, той не буде прив’язуватися до земних благ, не буде дбати ні про житло, ні про багатство, ні про їжу, але як ті, що перебувають на чужині, роблять усе можливе, щоб повернутися на батьківщину… Так і той, хто плекає любов до майбутніх благ, не знеохотиться земними нещасливими обставинами, але проходитиме повз усе, як подорожній» (св. Іван Золотоустий).
Незвіданими є стежки і дороги, якими веде людей Боже Провидіння. Очевидно, що нині 95-літня Стефанія Сабрига у листопаді передвоєнного 1940-го, схиляючись над колискою свого Михася, навіть не задумувалася, що привела на світ слугу Божого, що його життя буде сповнене великою любов’ю до Творця, що до останнього подиху його серце буде віддане повіреній пастві. У ці дні її серце, подібно як Марії, «прошив меч болю», бо не знаючи про відхід до вічності сина, говорила дочці, що «у грудях дуже пече». Та й звідки вона могла знати, що переживе свого сина, що через десять років після його народження зостанеться вдовою, що похоронить сімнадцятирічну дочку. Материнське серце не раз тремтіло у тривозі, бо у світі коїлось щось страшне. Безбожники руйнували храми, знущалися над людською гідністю, а хмари воєнного лихоліття нависли над життєвими долями тисяч людей. Проте любляча мати віддавала усе, щоб дитя зростало. Разом з материнським молоком, живилося молитвою, яку безнастанно шепотіли її уста…
Роки воєнного лихоліття закарбувалися у пам’яті майбутнього владики, він часто згадував різні епізоди того часу: «Я, можна сказати, дитина війни. У пам’яті живуть картини окупації мого рідного села Бортків на Львівщині. Пригадую, стоячи на підвіконнику, спостерігав, як під тиском червоної армії втікали німці.
Через мою дитячу цікавість була поранена бабуся. Я, стоячи в бур’янах, дивився як німецькі скоростріли стріляють по радянських літаках. Рідні спочатку не помітили моєї відсутності, згодом кинулися на пошуки. Бабця взяла мене на руки і побігла додому. Біля хвіртки осколок, що вдарився об дерево, відбився і вп’явся у її руку.
Бабуся після смерті тата Йосифа, який повернувся хворим на туберкульоз з німецького полону, стала його ангелом-хоронителем. Вона була, як згадував преосвященний, дуже побожною, постійно молилася разом з нами, вчила уповати на Божу поміч. Ще у ті важкі часи я зрозумів суть вислову «молитва залізо ломить».. «Одного разу трапилася подія, що утвердила у мені віру на все життя. У нашому селі були повстанці, на яких зненацька напали більшовики. У двір з німим криком про порятунок забіг один з них, заховавшись у бур’янах. Згодом прийшло кілька карателів з вимогою видати партизана. Ми постали перед дилемою: мовчати і коли його знайдуть бути негайно розстріляними, як вороги народу; видати і тоді все життя носити печать зрадників. Тоді мудра бабуся сказала нам молитися. Більшовики перекинули усе у хаті на подвір’ї. У той час старший групи сидів на пеньку, за яким у бур’янах лежав повстанець. Згодом йому доповіли, що нікого немає. Життя героя було врятоване. І саме тоді я збагнув, що у Бога немає нічого неможливого, коли просиш чистим серцем у молитві.
Як пригадує сестра владики Михаїла Галя, він змалку мав нахил до усамітнення, любив роздумувати, багато читав, малював. Хоча, звичайно, духовної літератури на той час було обмаль. Тому читав книжки, які розповідали про чесних, мужніх людей, що відстоювали правду. У бабусі була Біблія у перекладі Куліша. Її часто брав до рук Михайло, виписував цитати.
Любов до книжки, слова, він зберіг до кінця свого земного шляху, залишивши у спадок велику бібліотеку. Як згадує сестра владики, «мама щотижня давала нам гроші на морозиво. Однак брат, запримітивши перед тим якусь книжку, просив мене дати у «борг», а наступного разу віддавав».
Стосовно покликання, то очевидно, воно повністю походило згори, від Бога. Часто його рідні заставали у садку в тіні лопухів, де він читав, малював або просто сидів. Як тут не згадати слова великого Шевченка: «а я собі у бур’янах молюся Богу і не знаю, чому маленькому мені тоді так….
Відрікаюся земного та іду за Христом
«Хто бажає великого, високого достоїнства, хто хоче завжди стояти при Христі, і почує голос: «Хто служить мені, хай іде слідом за мною: і де я, там і слуга мій буде, нехай кориться тому слову, як воїни підкоряються вищому царському наказові» (св. Василій Великий).
Сьогодні лише Богові відомо, які душевні переживання, вплинули на вибір 23 річного юнака у грізному для Церкви 1963 році зробити, без перебільшення, геройський вчинок – вступити до новіціату отців редемптористів і одночасно розпочати студії у підпільній семінарії. Адже з тієї хвилини його життя балансувало на вістрі меча. Яку треба було тоді мати віру і любов, аби обрати шлях монашого служіння. Як згадує отець Михаїл Шевчишин, який з владикою Михаїлом був поруч сорок років, після приходу Михася (саме так лагідно називали його ) до монастиря владика Величковський призначив мене його наставником і сказав, що маючи такі природні здібності, його чекає велике майбутнє. Незважаючи на репресії та переслідування, у Львові, на вулиці Лісній діяв підпільний монастир. Життя ченців постійно було сповнено небезпек, бо будь-якої миті кадебісти могли увірватися з обшуком, а знайшовши хоч найменше підтвердження діяльності, усіх чекав арешт.
Попри обережність, органи безпеки, винаходили найменший привід аби забрати до дільниці когось на допит чи зробити в монастирі обшук. Та Всевишній оберігав своїх вірних слуг, а в часі допитів, за посередництвом Святого Духа, вони давали второпні відповіді. Однак майбутній владика, за словами його співбрата, вирізнявся мужністю і правдомовністю. Одного разу у нього знайшли портрет Митрополита Андрея Шептицького. Кадебіст з люттю говорив про Слугу Божого різні нісенітниці, насміхався. Тоді владика без страху сказав: «прийде час і Слугу Божого Андрея будуть шанувати у цілому світі, а вашого Сталіна викинуть на смітник історії».
Вісім років у молитвах та роздумах ішов монах Михаїл до 8 листопада 1971 року, коли назавжди всеціло віддав себе на служіння Богові і людям, склавши вічні монаші обіти.
«Лисиці мають нори, птахи гнізда, а Синові людському немає де голови прихилити…». Ці слова, мовлені Спасителем, мали безпосереднє відношення до владики Михаїла. Як розповідала рідна сестра, «через тиск кадебістів брат не міг влаштуватися на нормальну роботу, знайти житло. Іноді він тижнями жив на вокзалі, не мав що їсти. Та найсумнішими для мене з мамою були Святвечір та Великдень. Ці традиційні сімейні трапези у нас були омиті сльозами, ми ж бо не знали де він і чи має хоча б шматок хліба».
Вірність Богові, своєму чинові владика Михаїл проніс через усе життя. Навіть ставши архієреєм Тернопільської, а згодом Тернопільсько-Зборівської єпархії, він залишався гідним послідовником святого Альфонса Лігорі, бо усвідомив, що «монастир – це школа добрих вояків, зодягнених у всяку Божу зброю проти світу, тіла і злого духа. І якщо вони переможуть свого ворога, то отримують з Божих рук вінець слави, але якщо б ворог їх переміг, то будуть назавжди Богом відкинені».
Добрий пастир життя віддає за вівці
«Добрий пастир, такий, якого бажає Христос, ревнує в подвигах з великим числом мучеників. Мученик помер за Христа тільки один раз, а пастир, якщо він такий, яким має бути, тисячу разів помирає за стадо. Він навіть кожного дня може вмирати. Тому й ви, знаючи його працю, помагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас і ви для нас стали похвалою» (св. Іван Золотоустий).
Нам, сучасникам, сьогодні важко уявити, яке треба було мати серце, сповнене любов’ю до Бога і ближніх, аби крім монашого ярма, взяти на свої рамена ще й хрест священичого служіння, бо бути у ті часи Христовим пастирем, означало бути готовим у будь-який момент стати на дорогу мучеництва аж до смерті. Однак блаженної пам’яті владика Михаїл ні на мить не засумнівався, роблячи цей вибір, приймаючи 24 лютого 1974 року благодать священства з рук Митрополита Володимира Стернюка.
З того дня його життя вже не належало йому, а лише Господу, бо вирушаючи у Тернопіль, Золочів чи Бережани, які довірили його пастирській опіці, священик віддавав усе на милість Божу. І Всевишній беріг його, бо приготував для нього вище служіння.
Як згадує отець Михаїл Шевчишин, якось співбрат підійшов до мене і почав таку розмову: «як би ви, брате, поступили, коли б постали перед вибором повторити подвиг Романа Шухевича чи Степана Бандери? Подумавши, – я відповів, що погодився б. Він пішов і більше не говорив на цю тему. Як згодом виявилося тоді священик Михаїл Сабрига готувався до особливого служіння – єпископського. 11 жовтня 1986 року таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив Містоблюститель УГКЦ Митрополит Володимир Стернюк.
Єпископське служіння у ті часи було подібним на служіння апостолів Христових, що голосили Євангеліє серед поганського світу. Доноси і стеження, здавалося, що й власна тінь становила небезпеку. Однак покладена місія і віра у торжество правди надихали долати кілометри шляху, аби рятувати душі своєї пастви, хрестити, вінчати, хоронити, виголошувати слово Боже.
З волі Всевишнього на українську землю зійшла благодать незалежності, з якою Церква вийшла з підпілля. І на новій дорозі формування її структур архієрей Михаїл доклав чимало труду.
“Ярмо моє любе, і тягар мій легкий”
“Якщо хочеш здобути Боже Царство, стань євангельським насильником, піддай шию під ярмо Христової служби, прив’яжи ланцюг того ярма до шиї, нехай тисне плечі, зроби його легким працею чесноти, в постах, неспанні, безсонні, послусі, мовчанні, псалмоспівах, молитвах, праці рук, терпеливо зносячи всякі прикрості від диявола і людей” (св. Василій Великий).
Саме такими постулатами у своєму душпастирському служінні керувався преосвященний Михаїл.
Та, ради справедливості, при цьому треба згадати його щирий патріотизм, велику синівську любов до України. Пригадую, що ведучи розмови про політику, владика з трепетом серця, зі сльозами на очах, переживав за ті чи інші події. Подібно, як любов’ю, шаною він говорив про свою стареньку матір. Він мав також непідкупну синівську любов і до України, бо часто серед ліричних рядків багатьох поетів, які владика любив цитувати при розмовах, лунало:
«Все на світі можна вибирати брате,
Та не можна рідну матір вибирати.
Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину
З виходом Церкви з підпілля блаженної пам’яті владика Михаїл Сабрига працював єпископом-помічником Львівської архиєпархії. У січні 1990 року розпочав своє пастирське служіння у Тернополі. Перші роки єпископської праці, за словами сотрудника кафедрального Собору отця Антона Мишка, котрий пройшов чималий шляхпідпільного служіння з владикою Михаїлом (у його помешканні було відслужено 150 Святих Літургі)й, згодом преосвященний Михаїл висвятив його на диякона та священика), був сповнений щоденною працею. Через брак священиків владика виконував душпастирську працю. Окрім регулярних Богослужінь, ми мали по шість похоронів, двадцять хрещень на день, уділення Святої Тайни Подружжя і черги вірних до сповіді.
У 1992 році на Синоді єпископів створили Тернопільську єпархію і владику Михаїла Синодальні отці призначили її єпархом. Як кажуть, на порожньому місці потрібно було починати усе з чистого аркуша: створення єпархіальних структур, формування парафій, деканатів, налагодження душпастирської опіки, піклування про покликання до священичого та монашого стану. А ще була невтомна праця, адже тисячі вірних не мали церков. І все це відбувалося у непростих умовах міжконфесійних суперечок. Люди приходили до єпископа з надією отримати правду і він з великою сердечністю усіх вислуховував, радив допомагав, підтримував духовно і, безнастанно молився.
Пригадую мою першу зустріч з преосвященним владикою Михаїлом. Тоді, у жовтні 1993 року, ще студенткою факультету журналістики, я несміло переступила поріг кабінету владики. Перед тим, сильно переживала, адже, шукаючи своє місце у житті, боялася наразитися на несприйняття чи нерозуміння. Однак мене, як пізніше сотні разів дуже приязно зустрів з благословенням і притаманною посмішкою добрий батько. Наша перша розмова тривала близько двох годин. І саме та зустріч стала вирішальною для мого професійного становлення. У липі 1994 року почалася моя праця під благословенною опікою владики Михаїла. Щодня, благословляючи і підбадьорюючи працівників єпархії, не випускаючи з рук вервиці, владика приходив на прийом у канцелярію. Йому доводилося вирішувати на день десятки справ. Адже бути єпископом, означало для нього не тільки давати духовний приклад любові і добра, але й конкретно адмініструвати єпархією, керувати священиками, освячувати, вчити, рядити Церквою. За короткий проміжок часу головний садівничий єпархіального Христового виноградника всеціло віддавав себе ввіреній пастві. Постійно візитував парафії, відправляв архієрейські Служби Божі, освячував новозбудовані чи реставровані церкви та каплиці, брав участь у місіях, відпустах у Зарваниці. І безнастанно молився.
У молитві зближався з Господом
«Коли дивишся на небо і роздумуєш про красу зір, тоді молися Господові видимого світу, молися великому Творцеві всесвіту, що все премудро сотворив… Коли бачиш, що кожне живе створіння потонуло у сні, тоді знову молися до Того, що навіть проти нашої волі перериває нам нашу працю сном і після короткого відпочинку дозволяє нам знову повернутися до повних сил» (св. Василій Великий).
Попри велику любов до слова, книжки, блаженної пам’яті владика Михаїл надавав перевагу молитвослову. Його життєвим кредо був принцип, за яким, сонце не мало права застати його в постелі. Як згадує апостольський візитатор для українців в Італії преосвященний владика Гліб Лончина, владика Михаїл був мужем молитви. «Під час апостольської подорожі в Україну блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ, у нас були кімнати по сусідству. І ще до схід сонця я чув як преосвященний Михаїл молився Утреню і це дуже надихало».
Крім справ, священик має ще один спосіб лікування: навчання словом. «Ось знаряддя, ось пожива, ось пречудне очищення повітря. Це замість ліку, замість вогню і заліза! Чи треба припекти, чи відтяти, конче треба вжити слово. Якщо воно нічого не допоможе, то все інше надаремно. Ним ми підносимо впалу і розбурхану душу. Відтинаємо непотрібне, доповнюємо те, чого не вистачає і вдосконалюємо все те, що служить у нас на здоров’я душі» (св. Іван Золотоустий).
З відходом до вічності владики Михаїла наша Церква втратила великого проповідника. Його проповіді, урочисті промови відзначалися глибоким богословським змістом, умілим поєднанням Святого Євангелія, апостольських послань чи повчань Отців Церкви з сьогоденням. Особливу увагу владика приділяв моральному, духовному вдосконаленню як священиків, так і вірних єпархії, зокрема молоді. Під час зустрічей з ними він доступно висвітлював гострі проблеми здеморалізованого суспільства. І, очевидно, не випадковим було те, що день його похорону співпав з молодіжною прощею. Кілька років поспіль, владика звертався до молодих зі словами батьківського напімнення та любові. І ось навіть чергової прощі, яку мав він очолити, молоді з жалем, слідом за Вільямом Хезлітом, могли констатувати, що «слова – це те єдине, що залишається навіки».
Будучи доступним, розважливим, терпеливим, заглибленим у молитву, владика Михаїл навчав цього інших. Як єпархіальний пастир і наставник священиків, блаженної пам’яті владика Михаїл завжди повторював, що пастир рятує людські душі не лише проповідями, а й своєю молитвою, покірністю, терпеливістю. І вже сьогодні як заповіт звучать його слова любити своє духовне стадо любов’ю Господа нашого Ісуса Христа.
Молячись, працюючи і дбаючи про свою паству, владика неустанно прагнувдо дому Отця. Якщо проаналізувати його останні науки, то усі вони без винятку були сповнені роздумами про смерть, покаяння, навернення.
Уже в лікарняній палаті, як розповідає сестра Анатолія Захарків, згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, (вона була біля владики останні два роки, а в часі його останніх земних днів співпереживала та розділяла тягар його фізичних терпінь), владика знаходив сили, аби відслужити Святу Літургію, а потім, перебираючи зернятко за зернятком на вервиці умиротворено молився. «Тут поволі пливе час, – говорив він, але дивлячись яке прекрасне небо і повторюючи гімн архангела Гавриїла на честь Марії, відчуваєш як наближається прекрасна вічність. Як би я хотів поїхати до Зарваниці і там відпочити…»
Дорогою до вічності
«Тих, що вчора були з нами і говорили, сьогодні з нами вже немає. Вони покликані до свого і нашого Господа, щоб кожний з них показав доробок свого життя. Погляньте на день вчорашній і сьогоднішній. Вчора минулося, мов ранній цвіт, так і сьогодні перейде, як вечірня тінь» (св. Єфрем Сирійський).
Перед дорогою до лікарні, як потім виявилося, – до вічності, на світанку нового дня владика відправив Святу Літургію. Останні слова євангелиста Луки, мовлені його устами, сьогодні для нас, його духовних дітей та пастви нехай звучать як своєрідний заповіт на дорозі нашого життя. «Тим часом, як зібралася тьма народу. Так що одне одного топтало, він почав говорити до своїх учнів: «Остерігайтеся фарисейської закваски, тобто лицемірства. Нічого бо нема захованого, щоб не відкрилося, і скритого, щоб не виявилося. Ось чому те, що ви потемки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках, оголоситься на крівлях.
Кажу вам, моїм друзям: Не бійтеся тих, що убивають тіло, а потім більше нічого заподіяти не можуть. Я покажу вам, кого треба боятися: бійтеся того, що, вбивши, має владу вкинути у пекло. Так, кажу вам: Того бійтеся.
Хіба п’ять горобців не продаються за два шаги? Ані один з них не забутий у Бога. Ба навіть і волосся на голові у вас пораховане. Не бійтеся: ви вартісніші за багатьох горобців!»
…Наближалася остання хвилина, після якої мала відбутися зустріч з Господом. Блаженної пам’яті владика Михаїл безнастанно повторяв слова Ісусової молитви:«Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене…»
«Наші дні біжать, наче на конях. І час, немов якесь колесо, що крутиться; одних вводить через народження, а інших виганяє через смерть, не в одному і тому віці і не в одному і тому часі. Але і старих перед молодими і молодих перед старими, батьків перед дітьми і дітей перед батьками. Разом усякого віку, тому що Бог так установив, щоб, не знаючи дня смерті, ми завжди були готові до відходу. Тож слід чувати і бути тверезими, щоб смерть, явившись несподівано, не застала нас неприготованими, і щоб нам надаремно і без користі не каятися» (св. Теодор Студит).
Надія ШПОДАРУНОК
